Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Він накладе на вас новий штраф, що тепер становитиме вже двадцять доларів, але цього разу на додачу дістанете ще й такого коротенького застережного листа:

"Містере Мартінеллі!

Я до певної міри стурбована тим, що Ви не можете дотримуватися запровадженої в Блувіллі дисципліни. Будь ласка, надалі постарайтесь її не порушувати.

Гільда Гельсінгфорс".

Коли ви отримаєте такого "люб'язного" листа від особи, якої ніколи не бачили, але яка будь-коли може вирішити, чи жити вам, чи померти, то я здогадуюсь, яке враження це на вас справить.

Я чудово розумію: вартові тут для того (в усякому разі, так офіційно твердить блувіллська адміністрація), щоб охороняти нас від гангстерів, адже в нинішні часи анархії вони можуть удертися до ранчо й пограбувати наші продовольчі запаси. Ці запаси зберігаються в бараці поруч із сторожовою вишкою. Я розумію також, що ми мусимо ощадливо користуватися електрикою. Її виробляє для Блувілла електростанція на річці, яка протікає через його землі. Отож комендантська година цілком виправдана, так само як і заборона ходити вночі з барака в барак. Адміністрація хоче бути певна, що після десятої вечора вартові не приймуть когось із дослідників за мародера.

Куди важче зрозуміти, нащо тут такий суворий розпорядок і чому до нас ставляться нешанобливо. Адже ми не якісь там дармоїди. Ми працюємо над завданнями, які вимагають вельми високої наукової кваліфікації. З чого живе велика фірма, що найняла нас? Хіба її капіталовкладення й могутність тримаються не на праці таких дослідників, як ми? Якщо я зумію знайти вакцину проти енцефаліту-16, то, коли її пустять у виробництво, це моє відкриття принесе місіс Гельсінгфорс величезні прибутки. Проте мене шпетять за кожну мою "провину", мов школяра, що погано поводиться, і майже відверто погрожують прогнати геть, якщо я не виправлюся.

Ми зазнаємо також усіляких дріб'язкових, незбагненних для нас утисків. Так, нам забороняють мати транзистор, а в замку ніде не побачиш ні радіоприймача, ні телевізора — принаймні в кімнатах, відведених для нас. Одначе, коли ми проходимо повз барак вартових, то бачимо у відчинене вікно, як пропливає зображення на телеекрані. Одного разу восьмирічний син місіс Пірс Джонні зачаровано зупинився перед цим вікном, і мати дозволила йому трохи там постояти. Тоді одразу ж підвелася одна з вартових і, навіть не глянувши на Джонні, зачинила в нього перед носом вікно й запнула завіски.

Ми отримуємо пресу, але із запізненням на три-чотири дні й дуже обмежену кількість примірників. До того ж деякі номери до нас узагалі не доходять, ми не знаємо чому й починаємо думати, що їх вилучає цензура. Мимоволі запитуєш себе, чому це відбувається, бо коли газети надходять без окремих сторінок, то втрачають свою вартість. Їхня цілковита вульгарність просто викликає збентеження. Інформація в них украй убога, а колись такі жваві суперечки про діяльність президентської адміністрації скидаються на своєрідне офіційне вуркотіння.

Мені впадає в око, що у виданнях, які ми одержуємо, дедалі менше пишуть про енцефаліт-16 і вже не наводять статистичних даних. З цього погляду президент Бедфорд зуміла краще за своїх попередників забезпечити замовчування. Не менше приголомшує й те, як мало цікавості виявляють до пошесті засоби масової інформації. Я побоююсь, і Стайн поділяє мою думку, що зрештою виробиться певна звичка. Звісно, звикнути можна до всього; скажімо, ми звикли впродовж багатьох років скидати тонни нечистот у річки та моря й спокійно дивитись, як від цього люди довкола нас мруть, наче мухи. Але ж чоловіки, які тепер помирають, мають наречених, матерів, дружин. Чому громадська думка стала така байдужа до цієї гекатомби?

Так, це гекатомба, годі й сумніватися. Безперечно, нас навмисне позбавили серйозних засобів інформації. Та, незважаючи на жорстоку внутрішню дисципліну й підслуховування (іноді навіть чути, як клацають магнітофони, коли їх вмикають), у Блувіллі ми маємо вільний доступ до телефону. Попервах я користувався ним, але з часом мої друзі один по одному перестали мені відповідати. Я вже не наважуюся дзвонити тим, хто ще залишився живий. Я волію більше нічого не знати.

За словами Аніти, в самих тільки Сполучених Штатах померли мільйони людей. Але навіть Аніта, яка, певне, знає точні цифри, мені їх не називає. Це наводить мене на думку, що ті цифри не перестають рости. Тож мене тримають у Блувіллі подвійні кайдани: невідкладне завдання, розв'язавши яке, можна буде покласти край пошесті, і думка про те, що коли мене з Блувілла вижбурять, то я муситиму відновити медичну практику за його межами й так само, як Морлі, як багато інших моїх побратимів, померти. Правду кажучи, атмосфера в Блувіллі викликає у мене таку огиду, що я ладен уже й піти на цей ризик. Але мене стримує Дейв. Я майже певен, що коли я помру, то Аніта, незважаючи на обіцянку, якої я від неї домігся, про мого сина не подбає. Хіба вона робитиме те, чого їй не хочеться робити? І тоді Дейв потрапить до рук колишньої моєї тещі, Мілдред Міллер.

До переїзду в Блувілл я навіть не здогадувався, як високо ставив свою гідність. Звісно, мене ніколи не хвилювало, яке враження справляла на людей моя зовнішність. Але вона надавала мені одну перевагу: я знав, що завдяки їй я подобаюся жінкам. Шанобливе ставлення до себе я відчував особливо в лікарні, де працював. У Блувіллі мої матеріальні статки непогані, але на кожному кроці відчуваю, що я вже не стільки людина, скільки низькопробна статуя.

Так, я почуваю себе в житті зневаженим. А от що сказати про Анітин тріумф? Коли дружина навідується до мене, я бачу, що вона вся аж сяє, впевнена в собі й горда за свою високу посаду, за ті зусилля, яких докладають тепер жінки, перебравши до своїх рук функції чоловіків.

Аніта пояснила мені, що в країні склалося досить серйозне економічне становище, але не катастрофічне, як цього слід було б сподіватися. Смерть чималої частини "білих комірців" не дуже позначилася на роботі великих фірм. Навпаки, відчутно простішим став бюрократичний апарат. А ось вимирання робітників спочатку дезорганізувало виробництво. Щоб якось дати йому раду, чоловіків довелося замінювати — звісно, жінками, — а також широко ввозити чоловічу робочу силу, що її, за Анітиними словами, "в міру того, як вона зникає, треба поновлювати".

Незважаючи на все це, виробництво продукції впало, але через смерть великого числа чоловіків, які залишили своїх удів без коштів, різко зменшилося й споживання, отож у цій нестачі встановилася сяка-така рівновага.

Я спитав у Аніти, який наслідок дало масове залучення жінок до економічного життя країни. Дружина відповіла неоднозначно. Спершу вона зазначила, що до спалаху пошесті в Сполучених Штатах у всіх галузях працювало куди більше жінок, ніж вона гадала. До того ж багато з них виконували роботу, яка далеко не відповідала їхнім справжнім здібностям. Тож швидке підвищення жінок на посадах не захопило їх зненацька. І вони чудово призвичаїлися до свого нового становища.

Проте Аніта чесно розповіла мені й про деякі вади в жінок. На виробництві вони працюють швидше за чоловіків, але не такі ініціативні й на високих щаблях менш гнучкі. Не дуже вони й пунктуальні і часто не виходять на роботу.

Але, на думку Аніти, всі ці їхні вади породжені — цитую її — "історичним саботажем життя жінок у родинному рабстві". Коли їх звільнять від цього тягаря, то, цілком можливо, ці вади в них зникнуть.

І навпаки, сказала Аніта, коли жінки обіймають керівні посади або успадковують великі підприємства, вони виявляються не такими вразливими й не впадають у розпач, як чоловіки. Серйозні фінансові втрати, що на початку пошесті викликали стільки самогубств серед чоловіків, на жінок так згубно не вплинули. Менш горді, ніж їхні чоловіки, вони не такі чутливі до поразок, зокрема фінансових, і життя не так швидко викликає в них огиду.

Вимирання чоловіків ще тяжче позначилося на рівні наукових знань. У цій галузі довелося звернутись, і не без успіху, до перестарілих дідів, яким нові обов'язки, що вивели їх із пенсійного смутку, додали, здається, сили й бадьорості. До того ж з'явилася ще одна каста, яка в економічному житті країни з дня на день набувала дедалі більшого значення.

І Аніта коротко й із запалом розповіла мені одну історію.

Десь у ті дні, коли я, відрізаний від усіх новин, проходив у Блувіллі карантин, у Сполучених Штатах величезного успіху досяг якийсь світський проповідник, що мандрував від міста до міста. Звали його Джонатан Бладдерстер. Успіх цьому чоловікові забезпечили його неабиякі акторські здібності й тема — щоразу майже та сама — проповідей, запозичена в одного знаменитого фізика: якщо доведено, хоч і досить туманно, зв'язок між сім'яутворенням та енцефалітом-16, то кожному християнинові має бути все ясно. Господь, насилаючи недугу на чоловіків, захотів покарати їх за зловживання статевою силою. Цю силу слід використовувати тільки з метою відтворення людства. На жаль, усе склалось інакше. Охоплені егоїстичним прагненням утіхи, чоловіки змушували своїх дружин до частих любощів, іноді навіть, як сумно казав проповідник, щоденних.

Коли Бладдерстер, досить вродливий сорокарічний чоловік, описував ці надмірності — а описував він їх, щоб викликати до них відразу, з усіма подробицями, — його привабливі чорні очі й теплий голос зачаровували слухачів. Одне слово, доходив висновку Бладдерстер, енцефаліт-16, караючи чоловіків за плотські гріхи, водночас указує їм шлях, яким вони повинні йти, щоб дістати прощення. Що ж до нього особисто, то він виніс собі з усього цього великий урок і закликає своїх братів у Христі зробити те саме. За обопільною згодою з коханою дружиною (у цю мить на сцену виходила спокуслива пухкенька білявка місіс Бладдерстер і, чарівно всміхаючись, брала чоловіка за руку), він вирішив надалі утримуватися від плотських утіх і жити з нею, як брат із сестрою, чистою любов'ю. (Бурхливі оплески, супроводжувані релігійним співом.)

Бладдерстер урочисто проголошував, що стриманість не тільки приховує в собі духовні чесноти, а й є, зрештою, найкращою профілактикою проти енцефаліту-16. Хоч цей погляд далеко не науковий, бо за відсутності статевих зв'язків сім'яутворення не припиняється (навіть не доведено, чи воно сповільнюється з роками в цнотливих священиків, коли статевий потяг вже притуплюється), у пропонованому аскетизмі було щось від проповідей апостола Павла, і це не могло не вразити аудиторію, яка складалася з християн.