Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Принаймні так він сказав мені, прокинувшись сьогодні звечора. Перегодя я залишив його й знову сів за столик. Хоч подвійні дерев'яні перегородки добре ізолюють кімнати, барак опалюють погано, і в ньому досить холодно. Вночі в Блувіллі заощаджують енергію. Я надягаю пуловер, а зверху накидаю ще великий халат. Та тільки-но я беруся за ручку, як до мене входить Дейв, теж увесь закутаний.

— Я тобі не заважатиму, Ральфе?

— Анітрохи.

Дейв сідає на моє ліжко, я обертаюсь і роздивляюся його. Він підріс, схуд і трохи зблід. На його довгастому змарнілому обличчі чорні очі з густими вигнутими віями займають надто багато місця.

— Працюєш, Ральфе?

— Ні, пишу листа.

Він, як завжди, стримано мовчить, і я додаю:

— Аніті.

Помовчавши, Дейв каже невиразним голосом, який уже починає ламатися:

— Ральфе, тобі бракує тих зібрань вечорами в замку?

Так, Дейв уже подорослішав і делікатно виявляє турботу про інших.

— Знаєш, там немає нічого цікавого, — відповідаю я лагідно.

Дейв знову без будь-якого переходу запитує:

— А Аніта скоро приїде?

Але цього разу я починаю розуміти все набагато швидше. Я здогадуюсь: Дейв турбується про мене, а не про себе. Той епізод з кошмарного сну, коли його, Дейва, відштовхує жінка з волоссям кольору червоного дерева, свідчить проте, що хлопець розчарувався в Аніті. Навідуючи нас, вона дедалі менше дбає про нього, тримає його на відстані від себе. Одначе Аніта привозить йому — тобто привозила, поки не зубожіла країна, — розкішні подарунки, здебільшого щось з одягу, але ті речі були на хлопця то замалі, то завеликі, і це його дуже ображало. До того ж Дейв надто чутливий, він добре знає, що Аніта задаровує його через брак у неї тепліших почуттів до нього.

— Не знаю, — знову відповідаю я лагідно. — Вона не телефонувала, — мабуть, дуже заклопотана.

Дейв мовчить. Я не знаю, чи це моя безтурботність так вплинула на нього, в усякім разі, він прискіпливо дивиться на мене. Потім його очі кліпають, він позіхає, потягується й каже:

— Піду спати.

Я згідливо киваю головою, і раптом Дейв зовсім іншим голосом — ніжним, зворушливим, дитячим — питає:

— Ральфе, ти мене віднесеш?

Щойно він видавався таким дорослим, і тепер це його хлоп'яцтво мені не до вподоби. Я хочу відмовити синові в його забаганці. Але не наважуюсь. Я не знаю, як ця відмова вплине на нього. Мабуть, з мене не дуже добрий вихователь, але я дотримуюсь одного правила: не слід лагодити наручний годинник молотком.

Я скоряюсь. Може, мого мимовільного вагання цілком вистачило і син зрозумів, що все це мені не подобається. Я беру Дейва попід пахви, піднімаю й пригортаю до грудей. Він одразу ж обвиває мені шию руками й притискається щокою до моєї щоки. Як завжди, це мене розчулює. Ця коротка мить додає мені сили в моєму нелегкому житті.

Я не хочу згущувати барви. Тривога стала в Блувіллі моїм постійним супутником, вона ні на хвилину не полишає мене. Однак я дуже швидко звик до всього, зокрема й до страху. Навіть у засудженого до страти в його камері мають бути хвилини, коли майбутнє перестає гнітити його думки. Без цього тимчасового послаблення він не зміг би жити. Принаймні це саме я можу сказати про наше животіння в Блувіллі: наш присуд не остаточний. Найгірше в нашому становищі — це, мабуть, його непевність.

Джесперсен, Стайн і я часто заводимо про це мову, але дуже обережно, бо не маємо сумніву, що в Блувіллі скрізь стоять мікрофони. Ніхто з нас трьох та й узагалі ніхто з ЧО ніколи не бачив Гільду Гельсінгфорс. Ми знаємо, що вона тут, бо містер Берроу при нас розмовляв із нею по селектору. Але вона лишається невидимою, як сам Господь бог. І, як він, всевидюща і всесильна, хоч і не така безмежно добра.

У своїх позбавлених будь-якої ввічливості цидулках, лаконічність яких усіх аж ображає, вона тільки грубо вичитує нас і оголошує нам догани. Приїхавши до Блувілла, я написав їй листа, в якому запитував, чи не можна роздобути для Дейва одного поні — вартість його можна було б вирахувати з моєї платні. У своїй наївності я дійшов до того, що написав їй, як згубно позначилася на Дейвові загибель його хом'ячка.

Через тиждень я отримав таку цидулку:

"Докторе Мартінеллі!

Затямте собі: ЧО не повинні ні писати, ні телефонувати мені, ні домагатися побачення зі мною.

Що ж до вашого прохання, то затямте також: ваші родинні проблеми мене не обходять.

Гільда Гельсінгфорс".

Я прочитав цидулку Стайнові, і він тільки сказав упівголоса: "Це типово!"

Жінки-одиначки (ми так називаємо їх через те, що вони не мають у Блувіллі супутників життя, як не мали їх, зрештою, і до Блувілла), ставляться до нас так само, як і С. У лабораторії ми ще маємо з ними та з С певні взаємини, про які я розповім згодом. А от за межами лабораторії ці жінки й С ігнорують нас. Коли ми підходимо до них, вони одразу ж замовкають, потуплюють очі й відвертаються. Для них не існують не тільки ЧО, а й їхні дружини, крім місіс Пірс. Щоправда, ми не почуваємо себе, як у гетто, бо в замку є єдиний для всіх кафетерій, та якщо хтось із нас ненароком сяде за стіл, де вже сидять С або "одиначки", розмова в них уривається, і западає холодна тиша.

В хвилини безсоння на світанку я щоразу питаю себе про те саме: "Чому до нас так ставляться? Що ми такого зробили? В чому провинились? Кому ми загрожуємо?" Сьогодні вранці я заговорив про це зі Стайном, але в нього дуже поганий настрій, і він повів мене на прогулянку.

— Ти справжній гой, набитий йолоп! Усе нарікаєш, нарікаєш. А навіщо нарікати? Тебе добре годують, не б'ють, не плюють тобі в пику, ти маєш цікаву роботу, тож роби так, як я: ні на що не звертай уваги. — Потім він сумовито додає: — Я зазнав куди гіршого.

Гадаю, Стайн і справді зазнав гіршого, перше ніж 1936 року виїхав з Німеччини. Але не думаю, що йому до всього цього байдуже, бо настрій у нього весь час препоганий. Стайн дедалі частіше вибухає, щось викрикує мовою ідиш, і Муч насилу його заспокоює. Либонь, у нього, як і в мене, вже вривається терпець, хоч він і закликає мене бути терплячим.

"Одиначки" (а мені їх щиро жаль, бо вони далеко не всі потворні) воліють за вечерею й після неї розмовляти лише з С. Від свого столика в кафетерії чи з крісла в залі я з люттю бачу, як вони всміхаються до тих кастратів або навіть кокетують з ними. Проте тримаються "одиначки" з С усе ж на певній відстані — і даремно. Можна подумати, ніби в їхніх очах С, хоч і відмиті від свого первородного гріха, й досі лишаються підозрілими.

Майже всім С уже під п'ятдесят. Якщо вони й мають дітей, то ці діти вже дорослі й розкидані по всьому світі. В усякому разі, С наші діти цікавлять не більше, ніж "одиначок". Адже дискримінація, якої зазнаємо ми, поширюється й на наших дітей і, хоч як це дивно, однаково й на дівчаток, і на хлопчиків. Можна подумати, що сам факт народження дітей підриває до них довіру. Одначе ні "одиначки", ні С не з'явилися на світ якось по-іншому. Чи не збираються вони змінити сам спосіб появи людей на світ, який утверджувався на землі впродовж двох мільйонів років? Я запитую себе про це, бо вчора прочитав у газеті "Нью-Йорк таймс" (а вона пише далеко не про все так, як є) статтю, підписану Деборою Грімм. Особливо мене ошелешили такі рядки:

"Суспільство повинно перестати використовувати статеві стосунки для відновлення населення".

На перший погляд, хочеться знизати плечима. Але я знаю від Аніти, що Дебора Грімм належить до найближчого оточення президента Бедфорд і що її вплив на господиню Білого дому чимдалі витісняє Анітин вплив.

Аніта вважає (але я не поділяю її думки), що ні держава, ні її закони, ні репресивний апарат не можуть вирішувати, повинна жінка мати дитину чи ні. Право жінки розпоряджатися собою невід'ємне. Шанувати життя по-справжньому — це шанувати жінку, і її слід розглядати як вільну особу, а не як суб'єкт, що через нього проходять, хоче жінка того чи ні, такі потрібні державі майбутні громадяни. Жінка не машина, що виробляє солдатів, робітників чи віруючих. Вирішувати за себе має вона сама й тільки вона.

Дуже серйозним у позиції Дебори Грімм мені здається те, що вона, хоч нібито й заходить далі за Аніту, насправді повертається в стару колію. Впадає в око категоричність її твердження, що не допускає жодного вибору: "Суспільство повинно перестати використовувати статеві стосунки для відновлення населення".

Але якою жахливою владою наділяє Дебора Грімм суспільство! Невже суспільство, створене, якщо не помиляюся, для того, щоб служити людям, а не закабаляти їх, має право нехтувати природу й позбавляти людей можливості паруватись, аби відтворювати свій рід? У мене таке враження, ніби все це мені сниться. І що ж буде тепер зі свободою жінки? Приречена реакційною державою бути матір'ю всупереч власній волі, відтепер вона стане приреченою більше нею не бути, якщо навіть цього схоче?

Яким же невтішним стане цей світ, коли програму Дебори Грімм втілять у життя? Подружні стосунки між чоловіками й жінками припиняться, поняття матері зникне, штучно фабрикованих дітей з першого ж дня передаватимуть у ясла, де вони житимуть двадцять чотири години на добу сирітським життям... Який жах, яка жорстокість! У чому ж тоді полягатиме сенс життя? Навіщо ж, як пише Дебора, "відновлювати населення"? Навіщо увічнювати рід людський? І що то буде за тваринна потреба мати нащадків тоді, коли люди стануть рукотворним продуктом? І який сенс матиме відновлення цього продукту? Якщо я правильно розумію, тоді вироблятимуть людей для того, щоб вони виробляли продукти — і споживали їх! Яке страхітливе безглуздя! Виготовлятимуть штучних дітей, щоб вони пили штучне молоко...

Увечері я заводжу в замку розмову із Стайном про статтю Дебори Грімм і звертаю його увагу на речення, яке я підкреслив олівцем і тепер читаю йому впівголоса. Він зводить брови й невдоволено каже:

— Не знаю, чи це .для людей бажано, але з погляду науки — можливо.

Я хочу поставити йому ще одне запитання, але тут Муч кидає на обох нас убивчий погляд, і я не пускаю й пари з уст. Муч, цілком очевидно, гадає, що ми повелися дуже необережно: Стайн сказав надто багато, а я не повинен був так відверто заводити мову про статтю.

Не знаю, чи це наслідок нашої необережності, але тепер "Нью-Йорк таймс" надходить ще рідше.

Я вже говорив про убозтво, замовчування й вульгарність газет.