Пошуки абсолюту - Оноре де Бальзак
Валтасарів батько, останній уламок славетного голландського суспільства, зібрав одну з найбагатших колекцій знаменитих у всьому світі тюльпанів. Окрім цих успадкованих багатств, що становили величезний капітал і чудово прикрашали старий будинок, зовні простий, наче мушля, і так само, як мушля, розцвічений усередині перламутровим мерехтінням найбагатших кольорів і відтінків, Валтасар Клаас володів ще маєтком на Оршійській рівнині. Він не йшов за прикладом французів, які витрачають усі прибутки, і дотримувався прадавнього голландського звичаю споживати тільки одну чверть; але й тисяча двісті дукатів на рік давали йому змогу витрачати на життя не менше, ніж витрачали найбагатші городяни Дуе. З опублікуванням Цивільного кодексу така розважливість стала виправданою. Оскільки тепер спадщину мали розділяти порівну, їхні діти могли залишитися майже бідняками, а з часом розвіялися б і багатства старовинного дому-музею Клаасів. Заручившися згодою Хосефіни, Валтасар розпорядився її статком так, щоб забезпечити кожного з дітей не гірше, ніж були забезпечені батьки. В домі Клаасів і далі жили скромно, а на заощаджені кошти купували лісові угіддя, які трохи постраждали під час недавніх війн, але при належному догляді мали через десять років набути величезної цінності.
Світське товариство Дує, в якому обертався Валтасар Клаас, так добре зуміло оцінити чудовий характер і високі переваги його дружини, що за своєрідною мовчазною угодою її було звільнено від світських обов'язків, яким у провінції надають неабиякої ваги. Хоча Клааси жили в місті всю зиму, Хосефіна рідко відвідувала світське товариство, і світське товариство почало збиратися в неї. Вона приймала щосереди і давала три парадні обіди на місяць. Усі зрозуміли, що вона краще почувається вдома, де, крім того, її утримували палка любов до чоловіка і турботи, яких вимагало виховання дітей. Так до 1809 року минало життя родини Клаасів, що так мало пристосовувалася до загальноприйнятих звичаїв. Внутрішньо багате любов'ю і радістю, зовні життя цих двох людей було, проте, схоже на будь-яке інше. В палкому коханні Валтасара Клааса, яке дружина вміла підтримувати, мабуть, знайшла застосування, як він сам висловлювався, його природжена схильність плекати щастя, а виплекати щастя було, звичайно, не менш важливо, ніж виростити тюльпани, до чого змалку він мав охоту, і це благородне захоплення звільнило його від необхідності віддатися, за прикладом своїх предків, якій-небудь манії.
Та наприкінці 1809 року розум і поведінка Валтасара зазнали зловісних змін, які почалися так природно, що спершу пані Клаас не визнала за потрібне розпитувати його. Якось увечері її чоловік ліг спати в глибокій задумі, шанувати яку вона вважала за свій обов'язок. Жіноча делікатність і звичка до покори змушували її мовчки чекати Валтасарових признань, адже чоловікова любов така щира й надійна, любов, яка не давала Хосефіні найменшого приводу до ревності, дозволяла їй сподіватися і на його відвертість. Вона була певна, що чоловік відповість, якщо вона зважиться запитати його, але почуття невпевненості, яке лишилося в неї ще від перших життєвих вражень, утримувало її. Крім того, духовна недуга чоловіка пройшла через кілька фаз і лише поступово ставала все виразнішою, аж поки набрала тієї грізної сили, яка зруйнувала добробут і щастя родини. Попри свою заклопотаність, Валтасар протягом кількох місяців був балакучим та уважним, як і раніше, а зміна в характері проявлялася тільки в тому, що він часто поринав у задуму. Довгий час пані Клаас сподівалася, що рано чи пізно чоловік відкриє їй таємницю своїх занять; можливо, міркувала вона, він не хоче нічого розповідати, поки не доб'ється сприятливих результатів, адже багато чоловіків з гордості приховують труднощі, з якими їм доводиться боротись, і воліють показуватися лише в ролі переможця. Отож настане день тріумфу, і їхнє щастя засяє ще яскравішим світлом, адже Валтасар не міг не помітити, що в його коханні утворилася прогалина, серце неодмінно мало сказати йому про це. Вона надто добре знає свого чоловіка, і вона певна, він дорікає собі за те, що через нього його Пепіта ось уже кілька місяців почуває себе менш щасливою. І Хосефіна й далі зберігала мовчанку, в душі навіть радіючи, адже страждала вона через нього і задля нього — а в її пристрасті був відтінок іспанського благочестя, яке ніколи не відокремлює віру від кохання і не розуміє почуття без страждань. Отож вона чекала, що чоловік поверне їй свою прихильність і щовечора повторювала собі: "Це буде завтра!", думаючи про своє щастя, як думають про людину, котра кудись відлучилася. Посеред цих таємних тривог і зачала Хосефіна свою останню дитину, і саме тоді з невблаганною ясністю вона зрозуміла, яке горе чекає її в майбутньому. Віднині кохання стало для Валтасара лише розвагою, може тільки трохи приємнішою, ніж інші. Жіноча гордість, уперше скривджена, допомогла їй виміряти глибину провалля, що несподівано розверзлося між нею і колишнім Клаасом. А тим часом стан Валтасара дедалі погіршувався. Чоловік, який раніше весь цілком віддавався сімейним радощам, який годинами грався з дітьми, качався з ними у вітальні на килимі або в піску на алеях саду, який, здавалося, й жити не міг, не зазираючи в чорні очі своєї Пепіти, цей чоловік навіть не помітив, що дружина завагітніла, забув про свою родину, забув про себе самого. Що далі пані Клаас зволікала з розпитуваннями про предмет його зацікавлень, то менше вона почувала в собі сміливості. На одну думку про те, щоб звернутися до нього із запитанням, уся кров шугала їй у голову, а голос завмирав. Нарешті вона вирішила, що перестала подобатись чоловікові, й тоді вже неабияк стривожилася. Це побоювання заполонило її думки, довело її до розпачу, до збудження, і тепер по багато годин проводила вона у журливих роздумах та сумних припущеннях. Вона виправдовувала Валтасара і в усьому звинувачувала себе, вважаючи себе негарною і старою; потім їй спало на думку, що то він з великодушності, такою принизливої для неї, хоче бодай формально зберегти їй вірність, а тому шукає забуття в роботі, й вона вирішила повернути йому незалежність за допомогою таємного розлучення, в якому й ховається розгадка зовні щасливого існування, що ним утішаються деякі родини. Та перш ніж сказати "прощай" своєму подружньому життю, вона спробувала заглянути в глибину його серця, але воно виявилося закритим для неї. Несамохіть вона помічала, як Валтасар байдужів до всього, що він раніше любив: не звертав найменшої уваги на квітучі тюльпани й зовсім не думав про своїх дітей. Безперечно, він віддався якійсь пристрасті, що не мала стосунку до сердечних почуттів, але такі пристрасті, на думку жінок, висушують серце аж ніяк не менше. Ніхто не викрав у неї чоловікового кохання — воно просто заснуло в ньому. Така втіха не полегшувала горе Хосефіни. Тривалість цієї кризи пояснювалася одним словом — надія, яке й ховає в собі таємницю таких подружніх взаємин. Коли сердешна жінка доходила до цілковитого розпачу, що додавав їй сміливості звернутися до чоловіка з розпитуваннями, раптом саме тоді випадали їй щасливі хвилини, протягом яких Валтасар доводив їй, що хай навіть він і перебував під владою диявольських думок, вони вряди-годи дозволяли йому знову ставати самим собою. В такі хвилини, коли небо для неї прояснювалося, вона надто поспішала навтішатися щастям і не хотіла порушувати його, надокучаючи чоловікові, а коли нарешті набиралася духу й уже була готова заговорити з Валтасаром, він вислизав від неї в ту саму мить, коли вона уже розтуляла рота — зненацька йшов геть або поринав у безодню роздумів, від яких ніщо не могло його відірвати. Напружене духовне життя незабаром почало відбиватися руйнівними ознаками на тілі — спершу непомітно, але відчутно для жінки люблячої, бо вона намагалася вгадати таємні думки чоловіка з його зовнішнього вигляду. Не раз Хосефіна ледве стримувалася від сліз, бачачи, як після обіду Валтасар сідав у крісло біля каміна, похмурий, замислений, втупивши погляд у темне панно і не помічаючи мовчанки, яка панувала навколо нього. З жахом відзначала вона майже непомітні зміни, що спотворювали обличчя, в якому вона своїм закоханим поглядом знаходила стільки одухотвореної краси; а тепер з кожним днем воно втрачало свою духовну наснагу, і застиглі риси ставали безвиразними. Іноді очі ніби скляніли — здавалося, його погляд обертався кудись усередину. Бувало, що поклавши дітей спати, а потім просидівши кілька годин у мовчанці, змучена відчуттям самотності й своїми моторошними думками, бідолашна Пепіта осмілювалася спитати: "Тобі погано, любий?" На таке запитання Валтасар часто зовсім не відповідав, а якщо й відповідав, то здригався, ніби людина, щойно розбуджена від жаского сну, і сухо, глухим голосом казав "ні", яке гострим болем відбивалося в тремтячому серці дружини.
Хоча Хосефіна воліла б приховати від друзів безглузде становище, в якому вона опинилася, їй усе ж таки довелося про це говорити. Як то ведеться в малих містечках, майже в усіх салонах почалися розмови про те, що Валтасар схибнувся, а в деяких гуртках були відомі й такі подробиці, про які Хосефіна нічого не знала. Дехто з друзів вирішив порушити мовчанку, приписувану правилами пристойності, й висловив сильну стурбованість, і тоді Хосефіна поквапилася знайти виправдання чоловіковим дивацтвам. Пан Клаас, пояснювала вона, почав велику роботу, яка поглинає всі його сили, зате її успіх послужить славі його сім'ї та його батьківщині. Це таємниче пояснення вельми полестило амбіціям городян і вплинуло на уми у сприятливий для Клааса спосіб, адже в Дуе більше, ніж у будь-якому іншому місті, люблять свою країну і прагнуть її прославити. Такі припущення Клаасової дружини здавалися до певної міри слушними. На горищі переднього будинку, куди Валтасар тепер ішов щоранку, довго щось обладнували робітники різних професій. А Клаас затримувався на тому горищі усе довше й довше, до чого дружина та слуги поступово звикли, і нарешті почав пропадати там цілими днями. Але яке нечуване горе! Лише з принизливих для дружини розповідей приятельок, здивованих її незнанням, довідалася пані Клаас, що її чоловік весь час купував у Парижі всілякі фізичні прилади, дуже дорогі хімічні речовини, книжки, устаткування і, як казали, розорявся заради пошуків філософського каменю.
