Пошуки абсолюту - Оноре де Бальзак

Густе русяве волосся, рідко розчісуване, спадало на плечі на німецький зразок, але в безладі, що пасував до химерного вигляду цього чоловіка. На широкому чолі проступали гулі, в яких Галль6 поміщав поетичні світи. Ясні, бездонно сині очі іноді раптом яскраво спалахували — таке трапляється, як помічено, у захоплених дослідників таємничих явищ природи. Його ніс — колись, мабуть, бездоганний за формою — тепер подовшав, а ніздрі мовби усе більше й більше розширялися внаслідок мимовільного напружування нюхальних м'язів. Волохаті вилиці сильно випинали, і через те уже збляклі щоки здавалися ще більш запалими; прегарно окреслений рот був затиснутий між носом і коротким, різко задертим підборіддям. Обличчя було не так овальне, як довге; отож наукова система, яка твердить, ніби кожне людське обличчя схоже на голову якоїсь тварини, знайшла б собі зайве підтвердження у Валтасарі Клаасі, в чиїх рисах легко було помітити щось коняче. Його шкіра щільно обтягувала кістки, наче її безперервно сушив таємний вогонь; а вряди-годи, коли він дивився в простір, мовби шукаючи там здійснення своїх надій, так і здавалося, що він вивертає крізь ніздрі полум'я, яке спалювало його душу. Глибокі почуття, що одухотворюють великих людей, відбивалися на цьому блідому, змережаному глибокими зморшками обличчі, на цьому чолі, насупленому, мов у старого короля, змученого турботами, але насамперед у очах — вони палахкотіли і від цнотливого горіння, підтримуваного тиранічною ідеєю, і від внутрішнього полум'я, яке роздмухував могутній інтелект. Темні круги біля глибоко запалих очей, мабуть, з'явилися внаслідок безсонних ночей та жахливих ударів вічно ошукуваної надії, яка знову й знову відроджувалась. Непробудний фанатизм, навіяний захопленнями в царині мистецтва або науки, проявлявся, крім того, в постійній і чудернацькій неуважності цього чоловіка, про яку свідчили його вбрання та манери, що цілком відповідали дивовижній і страховинній зовнішності. Широкі волосаті долоні були брудні, під довгими необрізаними нігтями виднілися чорні смужки. Його черевики завжди були або нечищені, або без шнурків. У всьому домі лише хазяїн міг дозволити собі таку дивну примху — бути вкрай неохайним. Вкриті плямами панталони з чорного сукна, незастебнутий жилет, збита набік нашийна хусточка, роздертий зеленавий фрак доповнювали те фантастичне поєднання жалюгідного і значущого, яке б у когось іншого свідчило про злидні, породжені порочним життям, але у Валтасара Клааса було просто недбалістю генія. Надто часто порок і геніальність призводять до однакових наслідків, збиваючи з пантелику юрбу. Хіба геніальність — не постійне надуживання, яке поглинає час, гроші, тіло і приводить до лікарні ще скоріше, аніж шкідливі пристрасті? Здається, люди шанують порок навіть більше, ніж генія, бо генію вони відмовляють у кредиті. Мабуть, таємні труди вченого через те так нескоро приносять вигоду, що суспільство боїться розрахуватися з ним за життя, воно воліє поквитатися з ним інакше — не прощаючи йому ні його вбогості, ні нещасть. Хоча Валтасар Клаас ніколи не пам'ятав, де він є і що навколо нього робиться, усе ж таки, коли він відривався від своїх таємничих споглядань, коли лагідний і приязний вираз пожвавлював обличчя мислителя, коли втуплений кудись у простір погляд втрачав суворий блиск і в ньому спалахувало щире почуття, коли він озирався навкруг себе, повертаючись до життя реального і буденного, важко було тоді не віддати належне привабливій красі цього обличчя, тонкому розуму, що відбивався у його виразі. Отож кожен, хто бачив його в такі хвилини, жалкував, що ця людина більше не належить світському товариству, кажучи: "А певно, гарний він був замолоду!" Поширена помилка! Ніколи Валтасар Клаас не здавався таким поетичним, як тепер. Безперечно, Лафатер захотів би вивчити це обличчя, на якому відбивалися терплячість, чисто фламандська порядність, духовна чистота, де все було широким і величним, де пристрасть здавалася спокійною, тому що дихала силою. Звичаї цього чоловіка, мабуть, були цнотливими, слово — святим, дружба — вірною, відданість — бездоганною; але воля, яка спрямовує ці переваги на користь батьківщині, суспільству або сім'ї, внаслідок фатального збігу обставин дала їм інше призначення. Цей громадянин, якому належало оберігати спокій домашнього вогнища, дбати про достаток, спрямовувати дітей до чудового майбутнього, жив поза колом своїх обов'язків та прихильностей у спілкуванні з якимсь близьким йому духом. Священикові він видався б сповненим благодаті, художник привітав би в ньому великого майстра, фанатик вирішив би, що перед ним ясновидець Сведенборгової церкви7. В цю мить його роздертий, зношений костюм дивно контрастував з чарівливою вишуканістю жінки, яка так скорботно ним милувалася. Люди з фізичними вадами, але розумні й обдаровані чудовою душею, виявляють у своєму вбранні витончений смак. Вони або вдягаються зовсім просто, розуміючи, що їхня привабливість цілком у сфері духовній, або вміють замаскувати свої тілесні вади якими-небудь елегантними дрібничками, що відвертають увагу того, хто дивиться на них, даючи поживу його розуму. А ця жінка не тільки мала добру душу, вона ще й любила Валтасара Клааса тією інстинктивною жіночою любов'ю, яка є прообразом почуття ангельського. Вихована в середовищі найзнаменитіших родин Бельгії, вона могла б розвинути свій смак, навіть якби не була обдарована ним від природи; та коли її порадником стало бажання постійно подобатися коханому чоловікові, вона стала одягатися з чарівною вишуканістю, що не здавалася недоречною попри її тілесні вади. А втім, помітно псували її стан тільки плечі — одне було вище другого.

Вона виглянула крізь вікно у двір, потім у сад, ніби хотіла переконатися, що крім Валтасара поблизу нікого немає, кинула на нього погляд, сповнений покори, яка відзначає фламандських жінок, бо вже давно кохання витіснило у неї з душі гордість, притаманну іспанській знаті, й лагідно мовила:

— Валтасаре, ти, мабуть, дуже заклопотаний?.. Ось уже тридцять третю неділю ти не ходив ні до обідні, ні до вечерні.

Клаас нічого не відповів. Дружина опустила голову, склала руки й чекала, знаючи, що чоловікова мовчанка не означає ні погорди, ні зневаги до неї, а є наслідком тиранічної стурбованості, що опанувала його цілком. Валтасар належав до тих, хто довго зберігає в душі юнацьку делікатність, він відчув би себе злочинцем, якби бодай чимось образив жінку, пригнічену усвідомленням своєї фізичної неповноцінності. Можливо, з усіх чоловіків тільки він розумів, що одне слово, один погляд можуть затьмарити роки щастя і що кривда здається ще жорстокішою, коли заходить у різкий контраст із звичною добрістю; бо внаслідок своєї природи, ми схильні більше засмучуватися несподіваною прикрістю у щасті, ніж утішатися раптовою радістю в горі. Через якусь хвилину Валтасар начебто прийшов до тями, рвучко озирнувся і сказав:

— Вечерня? А, діти пішли до вечерні...

Він ступив кілька кроків, щоб виглянути у сад, де повсюди росли чудові тюльпани; та раптом зупинився, мов укопаний, і вигукнув:

— Чому, чому за належний час не утворюється сполука?

"Чи не збожеволів він, бува?" — вжахнулася його дружина.

Щоб читач відчув усю напругу вищеописаної сцени, нам слід кинути погляд на колишнє життя Валтасара Клааса та онуки герцога де Каса-Реаль.

У 1783 році Валтасар Клаас-Моліна де Ноуро — а йому тоді виповнилося двадцять два роки — мав усі підстави вважатись, як то кажуть у Франції, красенем. Щоб закінчити свою освіту, він приїхав до Парижа, де засвоїв чудові манери у товаристві пані д'Егмонт, графа де Горна, князя д'Аренберга, іспанського посла, Гельвеція, французів бельгійського походження або осіб, які приїхали з Бельгії і яких за давністю їхнього роду або за багатством зараховували до вельмож — законодавців тодішнього світського тону. Молодий Клаас знайшов серед них кількох родичів та друзів, і ті ввели його у вищий світ перед самим його падінням; та, як і більшість молодиків, Валтасара спершу куди дужче вабила слава й науки, аніж марнославна суєта. Він часто зустрічався з ученими, а надто з Лавуазьє, який тоді приваблював увагу публіки більше завдяки своєму величезному багатству — адже він був генеральним відкупником — ніж своїми відкриттями в хімії; хоча згодом знаменитий хімік цілком витіснив у ньому нікчемного відкупника. Валтасар палко захопився наукою, розвиткові якої сприяв Лавуазьє, і став його найвідданішим учнем; але він був молодий, вродливий, як і Гельвецій8, і незабаром парижанки навчили його дистилювати лише дотепи і кохання. Хоча спочатку Валтасар завзято вкинувся в науку і спромігся заслужити від Лавуазьє кілька похвал, він незабаром покинув свого вчителя і став брати уроки вишуканого смаку в тих наставниць, у котрих багаті молодики завершували свій курс науки життя і прилучалися до звичаїв вищого світського товариства, яке в Європі складає одну родину. Але п'янкі мрії про світський успіх тривали недовго; надихавшись паризьким повітрям, Валтасар вернувся додому, стомлений пустим існуванням, яке не відповідало ні його палкій душі, ні люблячому серцю. Домашнє життя, таке тихе, спокійне, яке зринало йому в пам'яті, тільки-но хтось згадував у розмові про Фландрію, на думку Валтасара, значно більше пасувало до його вдачі та духовних устремлінь. Позолота паризьких салонів не стерла в його душі красу потьмянілої вітальні та садочка, де так щасливо минало його дитинство. Треба не мати ні домашнього вогнища, ні батьківщини, щоб залишитися в Парижі. Париж — місто для космополітів або для людей, які всі свої здобутки в науках, мистецтві або в політиці пов'язують із успіхами на терені вищого світу. Отже, син Фландрії повернувся в Дуе, як голуб у Лафонтена повертається в рідне гніздо, він плакав з радощів, приїхавши до міста в той самий день, коли там влаштовують процесію Геяна. Це свято — джерело забобонних веселощів для всього міста, тріумф фламандських легенд — увійшло в звичай саме тоді, коли родина Клаасів переселилася в Дує. Після смерті батька й матері Валтасар залишився єдиним хазяїном у домі й протягом якогось часу мусив займатися справами.