Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

Вона оббирала бавовну дуже швидко й чисто, і з обличчя її не сходив зневажливий вираз, неначе вона гидувала і тією роботою, і принизливим становищем, що випало їй на долю.

Того дня Том працював поруч мулатки, яку Легрі купив разом з ним. Було видно, що вона зовсім знесиліла: руки її тремтіли, ноги підтиналися, і Том раз у раз чув її болісний стогін. Він підступив до жінки й мовчки переклав кілька пригорщ бавовни із свого мішка до її.

– Ой, не треба, не треба! – мовила жінка, звівши на нього очі.– Щоб не було тобі через мене біди.

В ту ж мить до них підскочив Сембо, що мав особливе зло на цю жінку. Замахнувшись батогом, він люто закричав:

– Це що таке, Люсі? Махлюєш, га?

Він копнув жінку своїм важким черевиком, тоді обернувся до Тома й оперіщив його батогом по обличчю.

Не кажучи й слова, Том знову взявся до роботи. Але жінка, й так до краю виснажена, впала непритомна.

– Ось я її швидко підведу! – вишкірившись, мовив наглядач.– Маю такі ліки, що куди там тій камфорі! –І, витягши з рукава довгу шпильку, він застромив її в тіло жінки.

Жінка застогнала й підвела голову.

– Ану вставай, бидло, та берися до роботи, а то я тобі ще не таке утну!

Зробивши над собою надлюдське зусилля, жінка в розпачі підвелась і почала хапливо оббирати бавовну.

– Гляди мені, не барися,– сказав Сембо,– бо я тобі ввечері такого гарту дам, що н жити не схочеш!

– Та я вже й так не хочу! – почув Том її кволий голос.

Наражаючи себе на ще гірше лихо, він знову підійшов до жінки і переклав їй у мішок усю свою бавовну.

– Ой, не треба! Вони ж тобі не знаю що зроблять! – мовила вона.

– Мені легше все знести, ніж тобі,– відказав Том і швидко повернувся на місце.

Незнайома жінка, яку ми вже описали, на той час була досить близько й почула Томові останні слова. Вона підвела свої похмурі чорні очі й якусь мить пильно дивилась на нього. Тоді взяла із свого коша частину бавовни й поклала йому в мішок.

– Ти ще не знаєш, куди ти попав,– промовила вона,– а то не вчинив би такого. Ось поживеш тут з місяць, то не будеш нікому допомагати. Збагнеш тоді, що власна шкура дорожча.

– Боронь боже, пані! – сказав Том, несвідомо звертаючись до цієї збирачки бавовни так само шанобливо, як до високородних людей, що в них жив раніш.

– Бог сюди ніколи й не заглядає,– гірко мовила жінка.

За мить вона вже старанно працювала далі, і уста їй знову кривила зневажлива посмішка.

Та наглядач, хоча й був далеко, побачив, що вона зробила, і, махаючи батогом, підбіг до неї.

– Он воно як! – зловтішно вигукнув він.– То й ти махлювати? Ну, тепер я візьму тебе в шори, начувайся! Ти в мене побачиш смаленого вовка!

Раптом у чорних очах жінки неначе блискавиця спалахнула. Уста її затремтіли, ніздрі розширились. Вона рвучко випросталась і окинула наглядача лютим, презирливим поглядом.

– Ти, тварюко! – мовила вона.– Ану лиш зачепи мене! Я ще маю тут владу, щоб кинути тебе на поживу собакам, спалити живцем, роздерти на шмаття! Досить мені слово сказати!

– То якого ж біса ви тут? – буркнув наляканий наглядач і похмуро відступив назад.– Я ж і в гадці не мав чогось лихого, міс Кассі!

– Отож знай своє місце! – сказала жінка.

І справді, наглядач начебто миттю згадав, що має

якісь справи на другому кінці поля, і мерщій подався геть.

Жінка знову взялася до роботи й працювала так вправно, що Том аж дивом дивувався. Усе в неї виходило наче само собою. Ще не скінчився день, а її кіш був ущерть натоптаний, хоч вона ще кілька разів підкладала чималі оберемки своєї бавовни Томові.

Уже споночіло, коли знесилені збирачі, примостивши на голову свої коші, довгою низкою поплентались до комори зважувати бавовну. Там уже стояв Легрі з обома наглядачами й про щось з ними розмовляв.

– З тим бісовим Томом ще буде нам халепа. Тільки те й робить, що підкладає бавовну в кіш до Люсі. То такий, що всіх негрів з пуття зіб'є, а вони й почнуть нарікати. Йому тільки дай волю! – сказав Сембо.

– Ти ба! От чорна падлюка! – мовив Легрі.– Треба буде його провчити, га, хлопці?

Обидва негри хижо вищирили зуби.

– Авжеж! Нехай пан Легрі сам його провчить. У цьому ділі пан переплюне і нечистого! – озвався Квімбо.

– От що, хлопці, найкращий спосіб привести його до тями – це загадати йому самому когось відбатожити. Буде йому наука!

– Ой, матиме пан мороку, щоб приставити його до цього діла!

– Дарма, укоськаю! – сказав Легрі, перекочуючи в роті тютюнову жуйку.

– А ще я хочу сказати про Люсі... То найвредніше й найпаскудніше бабисько на плантації! – провадив далі Сембо.

– Гляди мені, Семе! Я ж знаю, чого ти на неї таким чортом дихаєш.

– Та певно ж пан знає, що вона не послухалась панського слова й не схотіла мене за чоловіка, як пан сказав.

– Я б вибив з неї цей дур,– мовив Легрі, спльовуючи,– та от пора тепер гаряча і, мабуть, не варто позбуватися робочих рук. Вона кощава, а кощаві бабиська вперті, як чорти, їх треба бити смертельним боєм, щоб вони скорилися.

– Ет, ця Люсі така бісова ледацюга, вона однаково нічого не робить, тільки ходить та стогне. А працює за неї Том.

– Он як? Ну що ж, тоді нехай він сам її і відшмагає. ! йому користь буде, і мені,– адже він не вибиватиме з неї душу так, як ви, бісове поріддя!

– Го го! Га га га! – заіржали обидва негідники.

В тому моторошному реготі й справді було щось бісівське, що цілком підтверджувало визначення Легрі.

– Але ж, пане, Том і міс Кассі змовилися між собою і напхали їй кіш. То, певне, вага буде справна.

Я сам важитиму! – значливо сказав Легрі. Обидва наглядачі знову зайшлися своїм бісівським реготом.

– Отже,– мовив Легрі,– міс Кассі свою роботу зробила?

– Вона працювала, мов сатана з усіма чортами!

– Скидається на те, що в ній і справді сидить сатана!– сказав Легрі і, брутально вилаявшись, пішов до вагарні.

Стомлені й понурі, невільники мляво заходили до комори і з острахом ставили свої коші на вагу.

Поруч з вагою була грифельна дошка з іменами, і Легрі позначав на ній, хто скільки зібрав за день.

Томів кіш заважив належне, і тепер він занепокоєно дивився, чи поведеться жінці, якій він допомагав.

Хитаючись а утоми, вона виступила наперед і поставила свій кіш. Він заважив скільки треба, і Легрі добре Це бачив, але, вдавши розлюченого, закричав:

– Ах ти ж, ледаче бидло! Знову не вистачає! Ану стань отут, це тобі так не минеться!

Жінка застогнала з розпачу й знеможено повалилася на лаву.

Тепер до ваги підійшла жінка, яку звали міс Кассі, і з гордовитим, недбалим виглядом поставила свій кіш. Легрі глузливо, хоча й трохи запобігливо, зазирнув їй в лице.

Жінка пильно подивилася на нього своїми чорними очима, губи її ледь помітно заворушились, і вона сказала щось по французькому. Ніхто не знав, що вона сказала, проте Легрі аж посатанів на виду й навіть підняв був руку, наче хотів її вдарити. Жінка окинула його гнівним, презирливим поглядом, повернулась і пішла геть.

– А тепер,– мовив Легрі,– іди но сюди, Томе. Пам'ятаєш, я вже казав колись, що купив тебе не для чорної роботи. Я хочу тебе підвищити й поставити за доглядача. Отож сьогодні й почнеш наламувати руку в цьому ділі. Ану бери оцю негідницю та провчи її як слід. Ти ж не раз уже бачив, як це робиться.

– Нехай пан мені дарує,– сказав Том,– тільки ~я дуже прошу не ставити мене до такого діла. Я до нього незвичний, ніколи цього не робив і не здатен робити, аж ніяк не здатен.

– Не робив – то навчишся! А ні – то я швидко вкорочу тобі віку! – гримнув Легрі і, схопивши канчука з волової шкіри, щосили оперіщив Тома по обличчю.

За першим ударом без упину посипалися ще і ще.

– Отак! – мовив Легрі, спинившись, щоб звести дух. Може, ти й тепер скажеш, що не здатен цього робити?

– Так, пане,– відказав Том, утираючи кров, що збігала в нього по обличчю.– Я ладен працювати день і ніч, аж до скону, але такої кривди чинити не можу. Ні, пане, я ніколи цього не робитиму, ніколи!

Том завжди говорив тихо й лагідно, тримався шанобливо, і Легрі вважав його за легкодуха, якого неважко буде скорити. Та коли Том проказав останні слова, всі, хто був при цьому, вражено завмерли.

– О боже! – сплеснувши руками, вигукнула нещасна жінка.

Всі мимоволі перезирнулись і затамували віддих, ніби передчуваючи, страшну грозу.

Легрі на якусь мить аж остовпів, та потім люто загорлав:

– Що?! Ах ти ж мерзенне чорне бидло! Ти смієш казати мені, що я велю чинити кривду! Де ж би то вам, нікчемній худобі, розумувати про такі речі! Ось я покладу цьому край! Та за кого ти себе маєш, пане Томе? Мабуть, за велику персону, йоли вже берешся навчати свого хазяїна, де правда, а де кривда! То ти кажеш, що відбатожити цю негідницю буде кривда?

– По моєму, кривда, пане,– відповів Том.– Бідолашна жінка квола й недужа. Це буде жорстоко, несправедливо, і я ніколи такого не вчиню. Краще вбийте мене, пане, коли ваша воля, але щоб я підняв на когось тут руку –ні, нізащо! Я краще помру!

Том говорив тихо, але в голосі його вчувалася непохитна рішучість. Легрі аж трусився з люті, його зеленкуваті очі палали ненавистю і, здавалося, навіть чуприна загрозливо настовбурчилась. Та, подібно до хижого звіра, що бавиться зі своєю жертвою, перше ніж її розірвати, він погамував свою нетерплячку і глумливо заговорив:

– Ач який превелебний собака завітав нарешті до нас, грішних! Ну чисто тобі святий, та ще й панського роду! З'явився, бач, навертати нас, грішників, на праву путь! О, він, певне, велика цяця! Гей ти, святенник дурисвіте, а ти ніколи не читав у тій своїй біблії, що слуга повинен коритися своєму панові? А хіба не я твій пан? Хіба не я виклав тисячу двісті доларів готівкою за все, чим напхана твоя клята чорна" шкура? Хіба не мені тепер належать і тіло твоє, і душа? – І він люто стусонув Тома своїм важким чоботом.– Ану кажи!

Перемагаючи нестерпний біль, Том випростався і, звівши догори залите кров'ю та слізьми лице, вигукнув:

– Ні, ні, ні! Моя душа належить не вам, пане! Ви не купили її, не можете купити! І хоч би що ви робили, вам не заподіяти мені зла!

– Он як? – глузливо скривився Легрі.– А ось ми побачимо! Гей, Сембо, Квімбо! Ану відчухрайте цього собаку так, щоб він мені місяць рачки повзав!

Два здоровенних негри, що з лиховісною радістю накинулись на Тома, були справжнім уособленням темної сили. Нещасна мулатка злякано зойкнула; всі, немов у єдиному пориванні, схопилися на ноги.