Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет
А тим часом торги тривали – гомін, вигуки, то по французькому, то по англійському. Ось знову грюкнув молоток – продано Сьюзен. Вона сходить з підвищення, зупиняється, зажурено оглядається назад. Дочка простягає до неї руки. Мати з тугою дивиться на того, хто купив її. Це поважний літній чоловік з добрим обличчям.
– Ой пане, зробіть ласку – купіть і мою дочку!
– Та я б з охотою, але боюся, що вона не по моїх грошах! – відказує чоловік.
Він з жалем і цікавістю дивиться, як дівчина, боязко озираючись, сходить на підвищення. її бліді щоки болісно спалахнули, очі гарячково блищать, і мати аж стогне з розпачу, бо в цю мить вона здається ще кращою, ніж будь коли. Розпорядник теж добачає свою вигоду і велемовно вихваляє товар, мішаючи французькі й англійські слова. Покупці швидко накидають ціну.
– Спробую щось вдіяти, поки буде змога,– каже чоловік з добрим обличчям і, протиснувшись ближче, приєднується до торгу.
Та дуже скоро ціна перевищує його кошти, і він замовкає. Розпорядник дедалі розпалюється, але торг поступово вщухає. Тепер його провадять лише якийсь старий аристократ і наш круглоголовий знайомець. Аристократ ще кілька разів надбавляє ціну, з погордою озираючи суперника, та круглоголовий переважає його і впертістю, і гаманом. Суперечка триває недовго – грюкає молоток, і дівчина стає його неподільною власністю.
Її господаря звуть містер Легрі, він власник бавовняної плантації на Червоній річці. Він штовхає дівчину до Тома та ще двох щойно куплених рабів, і вона йде туди, гірко плачучи.
Чоловік з добрим обличчям прикро вражений. Але ж такі речі трапляються день у день! Після цих торгів дочки й матері плачуть завжди! І нічого тут не зарадиш... і таке інше. Отож він забирає свою нову власність і йде собі геть.
Через два дні повірений ньюйоркської фірми Б. і К° надіслав своїм віродавцям належні їм гроші.
Розділ XXXI
ПОДОРОЖ
На нижній палубі малого непоказного судна, що пливе Червоною річкою, сидить Том. Руки й ноги його закуті в кайдани, та серце йому гнітить тягар ще важчий, ніж залізо. Померхло небо, згасли місяць і зорі, все минуло без вороття, так само як минають тепер отам за бортом береги та дерева. Рідна домівка в Кентуккі, дружина та діти, добрі господарі, дім Сен Клера з його вишуканою пишнотою, золотиста голівка Єви, її променисті очі, гордовитий і веселий, гожий і безтурботний, проте завжди добрий Сен Клер, години легкого й приємного дозвілля – все пішло в небуття! А що ж лишається натомість?
Однією з найгірших властивостей рабства є те, що негр, чутливий і перейнятливий від природи, живучи у благородних людей несамохіть засвоює їхні смаки й звичаї, а після того може стати підневільним рабом грубого й бездушного господаря – так само як стіл чи стілець, що колись прикрашав розкішну великосвітську вітальню, зрештою опиняється, побитий і пошарпаний, У брудній пивничці чи іде в якомусь мерзенному кублі розпусти. Та велика різниця між ними полягає в тому, що стіл чи стілець не мають почуттів, а людина їх має. Адже навіть правомочна постанова, за якою негра можна "взяти силоміць і законним присудом обернути на рухоме майно" нездатна позбавити його душі та маленького особистого світу спогадів, надій, любові, страху та прагнень.
Містер Саймон Легрі, новий Томів господар, придбав у різних місцях Нового Орлеана сім рабів і, скувавши їх по двоє, пригнав на пароплав "Пірат", що стояв біля причалу, готовий вирушити в подорож до верхів'я Червоної річки.
Коли вони повантажились і пароплав відчалив од пристані, містер Легрі з притаманною йому пильністю почав обходити й ретельно оглядати своїх підданців. Зупинившись проти Тома, якого вивели на торги в його найкращому суконному костюмі, накрохмаленій сорочці та лискучих чоботах, він коротко звелів:
– Устань. Том підвівся.
– Скидай цю одіж!
Томові заважали кайдани, і Легрі взявся йому допомагати. Грубо стягнувши з нього сорочку, він запхав її до кишені. Потім підійшов до Томової скриньки, яку вже обшукав перед тим, вийняв звідти старі штани та ветху куртку, яку Том надягав до стайні, а тоді зняв з нього наручники й, показавши на закапелок між ящиками, звелів:
– Іди туди й надягни оце.
Том пішов і за кілька хвилин повернувся.
– Скидай чоботи,– наказав містер Легрі. Том роззувся.
– Ось тобі,– мовив господар, кидаючи йому пару грубих важких черевиків, у яких звичайно ходять раби.– Взувай.
Хапливо перевдягаючись, Том не забув, проте, перекласти на нове місце свою заповітну біблію. І добре зробив, бо містер Легрі, знову наклавши на нього кайдани, почав неквапливо обстежувати його кишені. Витяг шовкову хусточку й поклав у власну кишеню. Знайшовши кілька дрібничок, які Том зберігав головним чином через те, що вони подобались Єві, він подивився на них, зневажливо форкнув і жбурнув через плече в річку.
1 Трохи змінені слова, що визначають становище рабів, із тогочасної законодавчої постанови штату Південна Кароліна.
Аж ось він знайшов молитовник – Том з поспіху забув його переховати – і, взявши в руки, почав гортати сторінки.
– Хм! Святенник, де ж пак! То ти, як там тебе...ти й до церкви ходиш, га?
– Так, пане,– твердо відказав Том.
– Ну, я з тебе ці дурощі швидко виб'ю. Не допущу, щоб негри молилися й скиглили, так і знай. І затям собі,– додав він, тупнувши ногою і люто блимнувши на Тома своїми гострими сірими очима,– тепер я тобі церква! Зрозумів? Як я скажу, так і робитимеш.
Том мовчав, але якийсь внутрішній голос у його душі рішуче промовляв: "Ні!"
Та Саймон Легрі не чув того голосу. Він ще якусь мить люто дивився на похнюплене Томове обличчя, тоді повернувся й пішов. Забравши Томову скриньку з чималим запасом чистого одягу, він поніс її на корму, де його враз оточили матроси. Серед гучного посміху з негрів, що пнуться в пани, всі речі дуже скоро були розпродані в різні руки, в насамкінець пущено з торгів і порожню скриньку. Всім здавалося, що це дуже дотепна витівка, а те, як Том проводжав очима кожну свою річ, тільки додавало веселощів. Та найкумедніший був торг за скриньку, що викликав зливу веселих жартів.
Покінчивши з цим ділом, Легрі неквапно повернувся до своєї живої власності.
– От бачиш, Томе, я звільнив тебе від зайвого вантажу. Тепер добре пильнуй свою одіж, бо нову дістанеш не скоро. Я привчаю своїх негрів до ощадливості. Однієї переміни має вистачити на рік.
Сказавши це, Легрі пішов туди, де сиділа Емелін; прикута до іншої невільниці.
– Ну, моя рибонько,– мовив він, плескаючи її по підборіддю,– не треба журитися!
Огида й жах, що мимоволі відбились у її погляді, не пройшли повз його увагу. Він грізно нахмурив чоло.
– Ти, дівчино,, на мене не блимай! Будь ласкава усміхатись, коли я до тебе говорю, чуєш? А ти, стара жовта паскудо, мовив він, штурхонувши мулатку, до якої була прикута Емелін,– не кривись мені, як середа на п'ятницю! Дивись веселіш, кажу! І ви всі,– додав він, одступаючи трохи назад,– дивіться на мене, чуєте? Дивіться на мене... у вічі дивіться... просто у вічі –приказував він, тупаючи ногою.
І всі, мов заворожені, звернули погляди на його розлючені зеленкувато сірі очі.
– Ну от,– провадив він далі, стиснувши величезний важкий кулачисько, схожий на ковальський молот,– бачите оцього кулачка? Ану зваж його! – мовив до Тома, зронивши кулак йому на руку.– Помилуйтесь но на ці кістки! То от, щоб ви знали, цей кулак добре набитий на неграх, як залізо став. Я ще не бачив жодного негра, якого не збив би з ніг за першим ударом,– додав він і підніс свій кулачисько так близько Томові до обличчя, що той аж закліпав очима й сахнувся.– У мене немає ніяких бісових доглядачів, я сам собі за доглядача й бачу все як є, будьте певні. Г кожен з вас мусить підкоритись моїм звичаям. Ледве щось загадаю – ту ж мить роби хутчій. Тільки так можна жити зі мною в злагоді. Попуску від мене не ждіть, ніколи й ні в чому. Отож затямте собі це, бо жалю я не знаю!
Жінки несамохіть затамували віддих, усі сиділи смутні та пригнічені. А Легрі повернувся на підборах і попростував до буфету вихилити чарчину.
– Отак я знайомлюся зі своїми неграми,– мовив він до благородного з вигляду чоловіка, що стояв трохи осторонь, слухаючи його настанови.– Мій спосіб – з самого початку показати силу, щоб вони знали, чого чекати.
– Он як? – озвався незнайомець, розглядаючи його з цікавістю природознавця, що натрапив на якусь небачену комаху.
– Еге ж, отак. Я не з тих слинявих плантаторів білоруків, яких водять за носа всякі там паршиві управителі. Торкніть но мої м'язи, погляньте на мій кулак. Бачите, він став наче кам'яний, обкресавшись об негрів. Ось помацайте!
Незнайомець торкнувся пальцем згаданого знаряддя і просто мовив:
– Еге ж, твердий. Та я гадаю,– додав він,– що й серце ваше закам'яніло так само, як кулак.
– Атож, маю чим похвалитися,– відказав Легрі, потішено сміючись.– Чого чого, а м'якосердя в мене й крихти не зосталося. Попуску нікому не даю, аж ніяк! Жоден негр мене не дійме ні слізьми, ні лестощами, це вже будьте певні!
– Непоганий гурт ви зібрали.
– Ваша правда,– погодився Легрі.– Отой Том, як мені казали, просто дивовижа якась. Я за нього навіть трохи переплатив. Думаю зробити його кучером і ключарем. Треба тільки вибити йому з голови дурниці, яких він понабирався раніш, бо з ним там поводилися так, як з неграми поводитись не годиться,– і тоді все буде чудово! А от з тією жовтою бабою я, здається, схибив. Мабуть, вона таки немічна, але свою ціну вона мені відробить. Рік чи два якось протягне. Я не маю звичаю берегти негрів. Витискаю з них усе, а тоді купую нових – отаке моє правило. І клопоту менше, та й дешевше, зрештою, виходить,– просторікував Легрі, посьорбуючи із склянки.
– А на скільки їх звичайно вистачає? – запитав незнайомець.
Та хтозна, це яке в кого здоров'я. Міцні тягнуть по шість сім років, а негідь конає за два чи три. Спочатку я ще морочився з ними – лікував, коли нездужали, давав їм одіж, ковдри і всяке таке інше. Одне слово, тримав у теплі й добрі. Та все марно. Тільки дурно переводив гроші й не вилазив з халепи. А тепер у мене, бачте, так: хворий ти чи здоровий – роби. Сконає негр – купую нового. Як на мене, то воно з усіх боків і легше м дешевше...
А тим часом на нижній палубі точилась інша розмова.
