Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Борхес Хорхе Луїс
(До речі, полковник дуже рано пішов до себе). Щоправда, я переконався лишень в одному: довкола панували морок і мертва тиша. Все ж я не довго нудьгував, чекаючи. На мій превеликий подив, відкрилися двері купе падре Брауна – і звідти вислизнула баронеса. На якусь мить я перестав панувати над собою, і це можна пробачити людині, в чиїх жилах тече гаряча кров роду Монтенегро. На щастя, я дуже швидко зметикував, що і до чого. Баронеса ходила сповідатися. Зачіска її розкошлалася, а одяг – яскраво-червоний пеньюар, розшитий срібними балеринами та золотими паяцами, – був більш ніж легким. На лиці у баронеси не було макіяжу, а оскільки в будь-якій ситуації ця дама залишалася справжньою жінкою, вона прошмигнула до себе, щоб я часом не побачив її без звичної маски. Я розкурив препогану сигару від молодого поета Бібілоні та прийняв філософське рішення йти спати.
Ще одна халепа сталася зі мною в моєму купе: сеньйор Голядкін іще навіть не збирався лягати. Я посміхнувся: ми провели разом тільки два дні, а цей непоказний сеньйор уже почав наслідувати мої богемні та світські звички, адже театри та клуби – це щоразу безсонні ночі. З новою роллю, як ви розумієте, він справлявся кепсько. Голядкін виглядав розгубленим і неуважним, він нервував. Хоч я вже позіхав і мені злипалися очі, він почав розповідати у всіх подробицях свою сіреньку, та, можливо, апокрифічну біографію. Сказав, що був конюхом, а пізніше – коханцем княгині Клавдії Федорівни. З цинічністю, яка нагадала мені найризикованіші сторінки з роману "Жіль Блаз із Сантільяни"[89], він зізнався, що зрадив довіру княгині та її сповідника падре Абрамовича і вкрав у неї величезний діамант, рівних якому немає; тільки деякі огріхи ограновування не дозволяли йому вважатися найдорожчим у світі. Двадцять років віддаляли Голядкіна від тої ночі пристрасних любощів, коли він вчинив крадіжку і втік. За цей час червоною хвилею революції з царської Росії викинуло і пограбовану княгиню, і зрадливого конюха-коханця. Як тільки він перетнув кордон, почалася потрійна одіссея: княгиня шукала засобів для існування, Голядкін шукав княгиню, щоби повернути їй діамант, а міжнародна банда грабіжників, які також шукали діамант, дихала в спину Голядкіну.
Тим часом він побував у південноафриканських копальнях, у бразильських лабораторіях, на болівійських ринках; з'їв пуд лиха і не раз опинявся у вкрай небезпечних ситуаціях, але жодного разу йому не спало на думку продати діамант, який став для нього символом розкаяння та надії. З плином часу княгиня Клавдія Федорівна зробилася для Голядкіна живим втіленням образу лагідної та величної Росії, спаплюженої конюхами та всілякими утопістами. Йому все ніяк не вдавалося розшукати княгиню, і від цього його любов до неї з кожним днем ставала дедалі сильнішою і пристраснішою. Нещодавно до нього долетіли чутки, нібито вона живе в Аргентинській Республіці та керує там, не втрачаючи при цьому свого аристократичного апломбу, певним прибутковим закладом на набережній в самій Авельянеді[90]. Голядкін відразу ж забрав діамант зі сховку – і тепер, коли він знав, де саме перебуває княгиня, найголовнішим для нього було за всяку ціну зберегти призначену для неї коштовність. Навіть ціною власного життя.
Звісно, ця довга і така щира історія Голядкіна, конюха і злодія, не могла залишити мене байдужим. З притаманною мені відвертістю, хоч і в дуже ввічливій формі, я висловив сумнів: чи цей чудовий діамант існує в принципі? Мій сумнів його дуже зачепив. Він витягнув чемоданчик зі штучної крокодилової шкіри і вийняв звідти два однаковісінькі футляри; потім один із них Голядкін відкрив. Геть сумніви! Там, на оксамитовій подушечці, лежав рідний брат "Кохінура". У людях мене зворушує все людське. Я відчув щире співчуття до нещасного Голядкіна: доля на одну ніч зробила його коханцем княгині Клавдії Федорівни, а тепер він під стукіт коліс, їдучи потягом, розповідає історію своїх незгод незнайомому аргентинському джентльменові, який від сьогодні готовий, як тільки може, йому допомагати. Щоби підбадьорити Голядкіна, я сказав, що переслідування банди грабіжників є не настільки небезпечним, як переслідування поліції; потім я розповів йому блискавично вигадану мною історію про те, як після поліцейської облави в "Salon Doré"[91] моє прізвище, чи не найдавніше в Аргентинській Республіці[92], безславно потрапило до кримінальної картотеки.
Але мені важко було зрозуміти психологію мого новоспеченого друга. Двадцять років він не бачив любого йому обличчя, а зараз, напередодні їхньої радісної зустрічі, геть зовсім втратив упевненість у собі.
Попри мою репутацію, справді заслужену, людини з богеми, я притримуюся певного режиму; мені було важко заснути в цей настільки пізній час. Я перебирав у пам'яті розповіді про діамант, який знаходився так близько, і про княгиню, яка знаходилася так далеко. Сеньйор Голядкін (безумовно, він перебував під враженням від моєї шляхетної щирості) також цілу ніч крутився на своїй верхній полиці та все ніяк не міг заснути.
Ранок приніс мені дві великі втіхи. По-перше, з'явилися перші ознаки пампасів – такі милі оку кожного аргентинця, а надто коли йдеться про творчу натуру, художника. На рівнину падало рясне сонячне проміння. Під його благодайним світлом навіть телеграфні стовпи, огорожі з дроту і бур'яни, здавалося, заплакали від щастя. Небо зробилося неозорим – і потоки світла залили цілу рівнину. Здавалося, наче молоді бички одягнули на себе нові шкури…[93] Друга моя радість була суто психологічною. Просто біля столу, гостинно накритого до сніданку, падре Браун довів нам, що хрест та шпага – аж ніяк не вороги: користуючись владою та авторитетом, що їх забезпечував йому священичий сан, він влаштував прочухана полковникові Херрапо, назвав його (вкрай точно, як на мене) віслюком та брутальною тварюкою. І додав, що Херрапо нічого не боїться, тільки коли має справу з беззахисними людьми, а з відважними людьми воліє взагалі не зв'язуватися.
Тільки згодом я зрозумів сенс слів падре: коли дізнався, що минулої ночі щез Бабілоні; вочевидь, брутальний полковник підняв руку на нещасного поета.
– Хвилиночку, друже мій! – сказав Пароді. – Цей ваш дивний потяг, хіба він ніде не зупинявся?
– Дорогий мій Пароді, ви наче з Місяця впали! Всі знають, що Панамериканський експрес прямує з Болівії до Буенос-Айреса зовсім без зупинок. Однак, дозвольте, я продовжу. Того вечора спільна бесіда не вирізнялася розмаїттям тем. Усі розмови крутилися довкола зникнення Бабілоні. Хтось із пасажирів зауважив, що як би саксонські капіталісти не нахвалювали цілковиту безпеку подорожей залізницею, цей випадок доводить протилежне. Я не погодився: Бабілоні міг необережно повестися лише через те, що був неуважним, ця риса притаманна всім поетам, я й сам, скажімо, витаю десь у хмарах. Але всі наші гіпотези, які раз у раз звучали вдень, коли світ був наповнений кольорами та сонячним сяйвом, втратили будь-який сенс, як тільки сонце зробило останній пірует і зникло за обрієм. Щойно запав морок, всюди запанували сум і меланхолія. Час від часу ніч розривало страшне гухання невидимого пугача, що немовби наслідував бухикання хворого старигана. І в такі хвилини кожен із подорожніх пригадував щось своє – або ж відчував невимовний страх перед тужним, безпросвітним життям. Здавалося, ніби навіть колеса вистукували у такт: ба-бі-ло-ні-вби-то-ба-бі-ло-ні-вби-то-ба-бі-ло-ні-вби-то…
Після вечері Голядкін (напевно, щоби розвіяти сумний настрій, що заполонив цілий вагон) зробив велику помилку і запропонував мені зіграти з ним у покер – тет-а-тет. Він настільки перейнявся бажанням помірятися зі мною силами, що з абсолютно не властивою йому рішучістю відмовив баронесі та полковникові, які хотіли зіграти з нами вчотирьох. Тож вони просто спостерігали. Хто б сумнівався, сеньйор Голядкін отримав жорстоку науку. Член клубу "Salon Doré" не посоромив своєї репутації. Спочатку мені трохи не щастило в картах, але потім включилася моя родова пам'ять – і Голядкін програв усі свої гроші, тобто триста п'ятнадцять песо та сорок сентаво, що їх поліцейські дойди забрали в мене згодом, до того ж без жодних законних підстав. Я ніколи не забуду нашого з ним протистояння: плебей проти світського лева, скнара проти байдужого, єврей проти арійця. Дуже цінна картина для моєї уявної галереї. Але дивіться, що відбувається далі: Голядкін, який за всяку ціну жадає відігратися, виходить із салону. І тут же повертається зі своїм чемоданом зі штучної крокодилячої шкіри. Виймає один із футлярів, кладе на стіл та пропонує мені зіграти: триста програних песо проти діаманта. Я не зміг не дати йому останнього шансу. Отож я здаю карти, в мене на руках – покер тузів, ми відкриваємо карти – і діамант княгині Федорівни переходить до мене. Єврей залишає салон navré, інакше кажучи, вбитим. Такі хвилини не забуваються.
A tout seigneur, tout honneur[94]. Відтак баронеса Пуффендорф зааплодувала мені своїми ручками у шкіряних рукавичках; вона весь час із відвертою цікавістю спостерігала за грою свого чемпіона, і саме ці оплески стали кульмінацією сцени. Але як кажуть у "Salon Doré", я ніколи не зупинявся на півдорозі. Тому відразу ж прийняв рішення, покликав офіціанта і попросив ipso facto[95] принести карту вин. Недовго вагаючись, я подумав, що для такої нагоди найкраще підійде ігристе вино "Ель Гаїтеро", півпляшки. Ми з баронесою підняли келихи.
Світська людина завжди залишається світською людиною. Після таких подій будь-хто інший на моєму місці цілу ніч не склепив би очей. Натомість я втратив будь-яке бажання залишитися tête-à-tête з баронесою, мріючи лише про одне: якнайшвидше дістатися до свого купе. Позіхаючи, я насилу зміг проговорити слова вибачення; тоді відкланявся. Втома буквально валила мене з ніг. Я пригадую, як, позіхаючи, брів безконечним коридором потяга, як начхав на правила, що їх запровадили англосаксонські компанії, аби тільки обмежити свободу аргентинського пасажира; отже, врешті я завалився у перше-ліпше купе і, дбаючи про безпеку діаманта, зачинив двері на засув.
Зізнаюся вам, вельмишановний Пароді, хоч і без тіні сорому, що тієї ночі я спав одягненим.
