Коваль із Великого Вутона - Толкін Джон

Він протер очі і пройшов легким дрожем, бо осіннє повітря було прохолодне. "Ху! Але сон приснився!" мовив він. "То напевно від тої свинини що я з'їв в обід."

З того дня він так став боятися подібних снів, що остерігався їсти будь-які страві які могли би зле вплинути йому на шлунок, тож став їсти небагато, і просту їжу. Він швидко схуднув, і одяг та шкіра почали висіти на ньому, утворюючи згини і складки. Діти почали обзивати його Шмаття-Кості. Потім, через деякий час він виявив що може ходити самостійно, і рухався по селу, підтримуючись лише ціпком; і прожив він таким чином набагато більше років ніж прожив би в іншому випадку. Направду, кажуть що недавно він відсвяткував своє сторіччя: то чи не єдине його досягнення, яке всім запам'яталося. Але до останніх років життя до всіх хто мав терпіння слухати його розповідь він казав: "Хвилюючий, сказали б ви; але дурнуватий сон, якщо подумати. Король Феєкраю! Ну але він не мав чарівної палички. І якщо перестаєш їсти, то відразу худієш. В тому нема ніякої маґії."

Настав час Празника-24. Коваль прийшов туди поспівати пісень, а його дружина прийшла допомогти з дітьми. Коваль подивився як діти співали і танцювали, і подумав що вони гарніші і більш життєрадісні ніж були діти в хлопчачі роки — на певну мить йому прийшло до голови зацікавлення: а чим займався Альф у свій вільний час? Кожна дитина з присутніх там, здавалось, заслуговувала на те, щоб отримати зіроньку. Але він майже не зводив очей з Тіма: досить повненького, незґрабного в танці, але солодкоголосого у співі хлопчика. За столом Тім сидів тихенько, спостерігаючи загострювання ножа та розрізування Торта. Раптом, він тонким голосочком мовив:

"Шановний пане Кухар, вріжте мені тільки маленький шматочок, будь-ласка. Бо я вже чую що я наївся."

"Добре, Тіме," мовив Альф. "Я вріжу тобі особливий шматочок. Думаю, він тобі легко піде."

Коваль спостерігав за тим, як Тім їв свій тортик поволі, але з явним задоволенням; хоча, коли він не знайшов у ньому ані дрібнички, ані монетки, то виглядав розчарований. Але незабаром світло почало сяяти в його очах, і він почав сміятися і тішитися, і ніжно заспівав сам до себе. Потім він піднявся і почав танцювати сам один, з дивовижною ґраційністю, яку він не виявляв дотихчасово жодного разу. Діти всі почали сміятися і плескати.

"Значить, усе добре," подумав Коваль. "Отже ти є мій наслідник. Цікаво, до яких дивовижних місць заведе тебе зірка? Бідний старий Ноукс. Все ж маю надію що він ніколи не довідається яка шокуюча подія трапилася в його родині."

Він так ніколи і не дізнався. Але на Празнику трапилась одна подія яка його вельми втішила. Перед завершенням Майстер Кухар попрощався з дітьми і з усіма присутніми на святі.

"Настав час мені попрощатися," мовив він. "За день-два я відправлюся в дорогу. Майстер Арфіст майже готовий перейняти в мене справи. Він є дуже добрим кухарем, і як вам добре відомо, він походить із вашого рідного села. Я повертаюся додому. Не думаю що ви за мною сумуватимете."

Діти радісно сказали допобачення, і гарно подякували Кухареві за його чудовий Торт.

Тільки малий Тім взяв його за руку і тихо сказав "Вибач."

Фактично у селі було кілька родин які все-таки якийсь час сумували за Альфом. Кілька його друзів, особливо Коваль і Арфіст, тужили за ним і тримали Залю позолоченою та вимальованою на пам'ять про Альфа. Хоча більшість людей були задоволені. Він був у них Майстром Кухарем протягом довгого часу і вони не шкодували що з'явиться йому зміна. Але старий Ноукс гримнув палицею по землі й відверто сказав: "Нарешті його вже нема! І я радий, бо мені наприклад він ніколи не подобався. Надто він був хитрий. Надто проворний, якщо так можна сказати."