На дні прірви - Лондон Джек
Одна з перебійниць тимчасово, очевидячки, виведена з ладу і її приводять до пам'яті. Знову чути дитячий крик, але тепер тихіший, — видно, що мале ослабло, пойняте жахом.
Знову наростають голоси:
— Будеш?
— Буду!
— Будеш?
— Буду!
— Будеш?
— Буду!
Обидві сторони вже достатньо потвердили свою рішучість, і конфлікт розпалюється по-новій. Одна з перебійниць здобуває значну перевагу і діє дедалі навальніш, судячи з того, як друга верещить, мов на пуп. Раптом вереск захлинається і завмирає; жінку, безперечно, душать за горлянку.
Тут вступають нові голоси; флангова атака; рука несподівано відпустила горлянку, судячи з того, що знов розлігся вереск, октавою вище, ніж перше; загальний шарварок, чубляться всі.
Затишок. Новий, дівчачий, голос: "Я тобі за маму дам!" Разів п'ять повторюється діалог: "Все 'дно буде по-моєму, так твою, перетак!" — "Це ще побачим, так твою, перетак!"
Відновлюється конфлікт між матерями, дочками й усіма; в цей час моя господиня відкликає свою донечку з ганку в дім, а я роздумую, як же вплине все те, що вона почула надворі, на її вдачу.
Розділ VI
ЗАВУЛОК ФРАЇНГ-ПЕН І ПОГЛЯД У ПЕКЛО
Ми йшли втрьох по Майленд-род, і один з-поміж нас був герой. Це — сухорлявий дев'ятнадцятилітній хлопчина, такий худий і тендітний, що, мов того Фра Ліппо Ліппі[27], подих вітру міг би зігнути його вдвоє і перекинути.
Він був запальний соціаліст, сповнений юнацького завзяття і готовий піти на муки за ідею. Чи то виступаючи, чи й головуючи, він уже брав активну й небезпечну участь у багатьох мітингах в обороні бурів[28]. Відбуваючись і просто неба, і в приміщеннях, вони кілька років тому збурили спокій "веселої Англії". По дорозі він ділився зі мною спогадами про деякі епізоди свого життя: як нападали на нього в парках і трамваях, як він здирався на поміст, щоб відстоювати, здавалося, безнадійну справу, коли розлючена юрба одного за одним стягувала вниз промовців і жорстоко била; як раз він витримував з трьома товаришами облогу в церкві, де під градом каміння, серед брязкоту розбитих шибок вони відбивалися від юрби, аж доки наспів загін поліції; як заздалегідь планувалися запаморочливі побоїща на сходах, галереях і балконах. Він розповідав про розбиті вікна, повалені сходи, розгромлені лекційні зали, потрощені голови та кістки, а потім з жалем зітхнув, зиркнув на мене і додав:
— Як я заздрю вам, здоровим і дужим! Я такий малявка, що з мене мало пожитку, коли доходить до бійки.
А я, на голову вищий за обох своїх супутників, пригадав кремезний паш Захід і тих високих чоловіків, що їм я сам у свою чергу заздрив. І ще, дивлячись на цього малявку з лев'ячим серцем, я подумав, що такі ось, як він, при нагоді зводять барикади і показують всьому світові, що люди ще не розучились, як треба вмирати.
Тут озвався другий мій супутник, чоловік літ двадцяти восьми, що сяко-тако заробляв собі на животіння в одній потогінці.
— А я, нівроку, міцний чолов'яга, — заявив він. — Не те, що інші хлопці в нашій майстерні, куди там їм. Вони мене мають за взірець справжнього чоловіка. Знаєте-бо, я ж важу сто сорок фунтів!
Я посоромився сказати йому, що моя вага сто сімдесят фунтів, і тільки зміряв його поглядом. Який він, бідолаха, куций і почварний! Шкіра якась попеляста, вайлувате, незугарно корячкувате тіло, вузькі груди, плечі зігнуті від довгих годин виснажливої праці, голова тяжко звисає. Міцний, нівроку, чолов'яга!
— Який у тебе зріст?
— П'ять футів два дюйми, — гордо відказав він, — а хлопці в нас у майстерні…
— Покажи-но мені ту майстерню, — попросив я.
В майстерні саме тоді не працювали, та я все-таки хотів подивитись її. Поминувши Ліман-стріт, ми звернули ліворуч на Спітелфілд і пірнули в завулок Фраїнг-пен. На слизуватому хіднику юрмилася зграйка дітей, достоту наче пуголовки, що тільки-но перетворилися на жабенят на дні висхлого ставка. У дверях на проході сиділа якась жінка і, безсоромно оголивши груди — яка ганьба для святості материнства! — годувала немовля. Двері були такі вузькі, що нам довелося переступити через жінку. Далі темними вузькими сінями ми продерлися крізь купу дітвори і вийшли на ще вужчі й брудніші сходи. Минаючи манюсінькі площадинки два на три фути, завалені всіляким сміттям і покидьками, ми піднялися на третій поверх.
У цьому багнищі, званому житлом, було сім кімнат. В шести з них варило, їло, спало й працювало понад двадцятеро чоловік обох статей і різного віку. Розмір кімнат пересічно вісім на вісім-дев'ять футів. Ми зайшли до сьомої кімнати. Це й була та конура, де впрівали п'ятеро чоловіків. Кімната мала сім футів завширшки і вісім завдовжки, і більшу частину всієї площі займав робочий стіл. На столі лежало п'ять шевських колодок, але майже не було місця для роботи, бо ж уся кімната завалена картоном, шкірою, сувоями заготовок та іншим шевським начинням.
В сусідній кімнатці живе жінка з шістьма дітьми. Ще в однім закамарку — вдова з єдиним шістнадцятилітнім сином, що конає від сухот. Вона торгує на вулиці цукерками і, як мені сказали, здебільша не спромогається заробити за день на три кварти молока, потрібних її синові. А м'ясо цей кволий умирущий син куштує не частіш, як раз на тиждень; та й то такого гатунку, що хто не бачив, як їдять людо-свині, не зможе собі й уявити.
— Він так бухикає, просто страх, — сказав мій визискуваний приятель про вмирущого хлопчину. — Нам чути його за роботою, то щось страшного. Кажу тобі, щось страшного!
А я в тому кашлі та в тих цукерках побачив ще одну лиховісну загрозу для тутешніх трущобних дітей, що їм і без того не солодко.
Отже, мій потогінно визискуваний приятель, коли є робота, працює разом з чотирма іншими в цій комірчині! Взимку лампа горить мало не цілий день і додає свого чаду до задушливого повітря, яким вони без кінця дихають.
За добрих часів, коли роботи завал, сказав він мені, щастить заробляти аж по "тридцять бобів на тиждень". Тридцять шилінгів, себто сім з половиною доларів!
— Але це тільки найвправніші з нас, і то працюючи по дванадцять, а то й чотирнадцять годин на день. Подивився б, як тоді ми пріємо! Просто патьоками ллє з нас! Якби побачив нас тоді, аж в очах би замерехтіло: цвяшки вилітають з рота, як з машини. Ось поглянь на мій рот!
Я глянув. Емаль постиралася від постійного тертя об метал, зубн погнили й почорніли, як вугіль.
— А я ж чищу зуби, — додав він, — а то були б ще гірші.
Коли ж він розповів мені, що робітники мусять самі забезпечувати себе інструментом, цвяхами, картоном, всім шевським "причандаллям", платити за приміщення, світло й так далі — ті його тридцять бобів істотно поменшали в моїх очах.
— А довго триває такий гарячий сезон, коли ти заробляєш по тридцять бобів? — спитав я.
— Чотири місяці, — була відповідь. Решту часу, за його словами, вони пересічно мають від півсоверена до соверена за тиждень, тобто два з половиною — п'ять доларів. Оце минає півтижня, і він заробив чотири шилінги, або один долар. Мені дали зрозуміти, що це з них піт женуть ще по-божому.
Я визирнув у вікно, що мало б виходити на сусідні задвірки. Але задвірків ніяких не було, чи, вірніш, вони були захаращені одноповерховими халупами, хлівами, де жили люди. Покрівлі цих халуп застелилися шаром покидьків, подекуди в два фути завтовшки, — даниною другого й третього поверхів. Я побачив там риб'ячі та тваринні кістки, тельбухи, якесь мерзенне лахміття, драні черевики, черепки і взагалі всілякі покидьки людського свинюшника.
— Це вже останній рік для нашого ремесла; заводять машини, щоб здихатись нас, — сумно сказав мій швець, коли ми, виходячи, переступили через жінку з безсоромно оголеними грудьми і знов почали протискуватись крізь юрби дітлахів.
Потому ми відвідали муніципальні житлові будинки, споруджені Радою лондонського графства на місці тих трущоб, де жила "Дитина Яго" Артура Моррісона[29]. Хоч на цій території живе більше люду, ніж раніше, та умови стали значно здоровіші. Але мешкають тут найкваліфікованіші робітники та ремісники. Колишні ж трущобники просто потіснили інші трущоби або утворили нові.
— А тепер, — сказав мій "міцний чолов'яга", що працював так швидко, аж в очах мерехтить, — я покажу тобі одну з легень Лондона, Спітелфілдський сад. — На слові "сад" він презирливо скривив губи.
Тінь від церкви Христа падає на Спітелфілдський сад, і в цій тіні, о третій годині дня, побачив я картину, якої довіку не хотів би більше бачити. В цім саду, меншому за цій трояндовий садок удома, квітів нема й на позір. Росте тут сама трава, і оточений він, як і взагалі всі парки в славнім місті Лондоні, шпичастим залізним парканом, щоб бездомний люд не міг залізти сюди вночі і переспати.
Біля входу в сад нас перегнала стара жінка, десь так років під шістдесят. Вона йшла, наче маючи якусь певну мету, хоч і не зовсім твердою, але розміреною ходою, а через плечі в неї звисали два величеньких клунки. Це була жінка-волоцюга, бездомна душа, надто незалежна, щоб своєю волею переступити поріг робітного дому. Мов той равлик, вона носить свій дім із собою. В тих двох клунках всі її пожитки: одяг, білизна, різний дорогий жіночому серцю дріб'язок.
Ми йшли по вузькій алеї, всипаній жорствою. Обабіч на лавках було повно нещасних людських істот, що їхній вигляд надав би фантазії Доре[30] такої похмурості, якої художник не знав за ціле своє життя. Це було хаотичне нагромадження лахів і бруду, всіляких бридких шкірних хвороб, відкритих болячок, синців, вульгарності, непристойності, зухвалого потворства та бидлячих облич. Віяв холодний пронизливий вітер, і більшість цих створінь, скоцюрбившись у своєму дранті, спали, а інші намагалися заснути. Було там з десяток жінок віком від двадцяти до семидесяти років, а на одній голій лавці спало немовля місяців, мабуть, на дев'ять, — без подушки, без ковдри, і ніхто його не глядів. Трохи далі з півдесятка чоловіків спали, сидячи прямо, як тички, або спершись уві сні один на одного. А он ціла сім'я розташувалася: сонна дитина на руках у сонної матері, а чоловік її (чи, може, приятель) незграбно рехтував драного черевика. На іншій лавці одна жінка ножем підрізала стріп'я на своїх лахманах, а друга латала дірки. Поруч з ними спала жінка в обіймах чоловіка.
