На дні прірви - Лондон Джек

Влітку вони живуть у наметах, відкритих для свіжого прохолодного вітру. Вони здорові, дужі й щасливі. Єдина їхня турбота — їжа. Бувають у них періоди достатку, бувають періоди й голоду. За добрих часів вони бенкетують, за лихих мруть з голоду. Та хронічного масового голоду вони не знають. До того ж у них нема боргів.

В Об'єднаному Королівстві над Атлантичним океаном живуть англійці. Цей народ досяг вершин цивілізації. Капіталу на душу припадає в них щонайменше триста фунтів стерлінгів. Живуть вони не з полювання і рибальства, а з праці на величезних підприємствах. Більшість англійців терплять від браку житла, живуть у жахливих умовах, не мають досить палива, щоб зігрітись, і ходять у благенькій одежині. Певна частина їх зроду не мала дому і спить завше просто неба. Взимі й уліті можна бачити, як вони хапають дрижаки на вулицях, самі в лахмітті. Бувають у них добрі часи й лихі. В добрі часи більшості з них якось щастить наїстися, в лихі часи вони мруть з голоду. Мруть вони сьогодні, вмирали вчора і торік, вмиратимуть завтра і наступного року; бо на відміну від інуїтів голод у них — хронічне явище. Англійців — сорок мільйонів чоловік, і дев'ятсот тридцять дев'ять з кожної тисячі вмирає у злиднях, а восьмимільйонова армія борсається на грані голодної смерті. До того ж кожне немовля з'являється на світ з боргом у двадцять два фунти стерлінгів. Цим вони завдячують дотепному винаходові, що зветься "національний борг".

Неупереджене порівняння життя простого інуїта з життям простого англійця показує, що в інуїта воно не таке скрутне, бо якщо інуїт страждає від голоду лише в лихі часи, то англієць і в добрі часи; якщо інуїтові ніколи не бракує палива, одягу чи притулку, то англійцеві завжди їх бракує. Тут доречно навести думку такої людини, як Гакслі. Він працював і санітарним інспектором в лондонському Іст-Енді, і також провадив наукові дослідження серед найпримітивніших дикунів. На підставі власного досвіду він висновує: "Якби я мусив вибирати щось одне з двох, то я волів би ліпше жити дикуном, аніж так, як ті люди в християнському Лондоні".

Земні вигоди, що ними користується людина, це продукт людської праці. А що Цивілізація не спромоглася забезпечити простого англійця їжею й притулком бодай так, як забезпечений ними інуїт, то виникає питання: чи ж збільшила Цивілізація продуктивність праці пересічної людини? Якщо ні, то Цивілізація приречена на загин.

Але одразу ж відзначимо, що Цивілізація насправді таки збільшила продуктивність людської праці. П'ятеро чоловік можуть забезпечити хлібом тисячу. Один робітник може виробити ситцю на двісті п'ятдесят чоловік, шерсті на триста, а чобіт і черевиків на тисячу. І однак на сторінках цієї книжки показано, що мільйони англійців не мають досить їжі, одягу і взуття. Тоді невблаганно виникає третє питання: якщо Цивілізація збільшила продуктивність праці людини, то чому вона не поліпшила умов її існування?

Відповідь на це може бути тільки одна — недоладне урядування. Цивілізація принесла всілякі земні блага та вигоди. Але простий англієць не користується ними.

Якщо так має бути довіку, то на Цивілізацію чекає крах. Нема жодних підстав існувати далі такій явно невдалій суспільній структурі. Але ж неможливо, щоб люди зводили таку гігантську озію намарно! Це просто в голову не вкладаються! Визнати таку тяжку поразку — значить завдати смертельного удару всім змаганням за поступ.

Можливий ще один, і тільки один, вихід: Цивілізація мусить поліпшити умови життя простої людини. А якщо так, то одразу ж постає проблема ділового керівництва країною. Корисне слід підтримати, некорисне слід усунути. Імперія або вигідна для Англії, або збиткова. Якщо збиткова, її треба здихатися. Якщо вигідна, — нею треба керувати так, щоб проста людина діставала свою частку зиску.

Якщо боротьба за ринки корисна, ведіть її далі. Якщо ні, якщо вона шкодить інтересам робітника і прирікає його на життя, гірше за дикунське, — вижбурніть геть за борт заморські ринки та промислову імперію. Бо ж ясно, як божий день, що раз сорок мільйонів людей завдяки Цивілізації досягли вищої продуктивності праці, ніж інуїти, то ці сорок мільйонів повинні й користуватись більшими, ніж інуїти, земними благами й вигодами.

Якщо чотириста тисяч англійських джентльменів "без певних занять" (згідно з їхньою власною заявою під час перепису 1881 року) не дають користі — здихайтесь їх. Поставте їх до праці: розорювати мисливські заказники, та садити картоплю. Якщо від них є користь, підтримуйте їх якомога, але подбайте, щоб і простий англієць дістав якусь частку того зиску, що вони дають, "трудячись без певних занять".

Одне слово, суспільство має бути реорганізоване і на чолі його поставлений здібний провід. Що нинішній провід бездарний — це поза всяким сумнівом. Вія висмоктав з Об'єднаного Королівства всі життєві соки. Він настільки знесилив тих, хто не покинув рідних островів, що вони вже не здатні виборювати своїй країні місце серед передових націй. Цей провід поділив усе Королівство на Вест-Енд та Іст-Енд, що перший з них загниває від розбещеності, а другий терпить від недуг і недоїдання.

Величезна імперія розвалюється в руках цих нездар. Під імперією я розумію ту політичну машину, що тримає вкупі англомовну людність поза Сполученими Штатами. І говориться це без песимізму. Імперія кревних зв'язків — щось більше, ніж політична імперія, англійці ж Нового Світу й Антиподів[56] — і нині дужі та заповзятливі люди. Але політична імперія, в якій вони всі формально зібрані, гине. В політичній машині, званій Британською імперією, щось почало затинатись. За теперішнього керівництва її коліщата крутяться що не день усе повільніш.

Це керівництво, так зухвало й злочинно бездарне, неминуче мусить бути скинуте. Воно не тільки марнотратне й неефективне, але й незаконно привласнює громадські кошти. Кожен вироблений блідий злидар, кожен сліпий, кожна ув'язнена дитина, кожен чоловік, жінка чи підліток, що в них живіт судомить з голоду, голодує через те, що панівний клас незаконно привласнив громадські кошти.

І жоден представник цього панівного класу не сміє заявити "не винен" перед судом Людини. "Тих, котрі живуть ще в світі, тих, що вже в труні давно", звинувачує кожне немовля, що вмирає з виснаження, кожна дівчина, що тікає з потогінки на нічні походеньки по Пікаділлі, кожен знеможений трудівник, що кидається в канал. За їжу, що їсть цей панівний клас, за вино, що він п'є, за вистави, що він влаштовує, за тонкий одяг, що він носить, — за все це спитають з нього вісім мільйонів тих, що ніколи не наїдались, і двічі по вісім мільйонів тих, що зроду не мали ані пристойного одягу, ані притулку.

Жодних сумнівів бути не може. Цивілізація всотеро збільшила продуктивні сили людства, та через недоладне керівництво люди за Цивілізації живуть гірше худоби, мають менше їжі, одягу і захистку від негоди, аніж дикий інуїт у холоднім краю, що живе сьогодні так, як жив ще в кам'яному віці, десять тисяч років тому.

ГРІЗНИЙ ВИКЛИК

Чи легенда, чи переказ

Пригадалися мені,

Це в Іспанії діялось,

Ще у сивій давнині.

Під Саморою убитий

Був король хоробрий Санчес,

І його велике військо

Облягло гніздо повстанче.

Дон Дієго де Орденес

Перед військом на коні,

Грізний виклик він кидає.

Оборонцям на стіні.

Весь дорослий люд Самори

І старих і малюків

Він картає-проклинає,

Як зрадливих лайдаків.

Тих, котрі живуть ще в світі,

Тих, що вже в труні давно,

Їхні води, їхні ріки,

Хліб, олію і вино.

Та інше в військо, ще більше,

На нас воно суне з імли, –

Це військо людей зголоднілих,

Що браму життя облягли.

Це тих злидарів міліони,

Що хліб наш кленуть і вино,

Ганьблять нас, як зрадників ницих,

Живих і померлих давно.

І часто на пишнім бенкеті

Під гомін пісень і музик,

У розпал веселого сміху

Я чую жахливий той крик.

І дивляться очі запалі

Крізь шибки до ясних палат,

І тягнуться руки кощаві

По крихти, що долі лежать.

В хоромах п'янкі аромати,

І повно всього на столах;

Надворі ж — і холод, і голод,

Темрява, зневіра і жах.

І там, в таборищі голодних,

Де свище холодний борвій,

Христос, ватажок того війська,

Лежить під дощем неживий.

Лонгфелло