Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

Біжіть но хутчій до рівчака та вмийтеся,– звеліла вона, супроводжуючи свої слова двома потиличниками, що здавалися досить замашними, але викликали тільки новий вибух сміху, і хлопчаки, вискочивши надвір, повалилися один на одного й заверещали від захвату.

– Ну, чи бачили ви ще десь таких шибеників? – потішено мовила тітонька Хлоя. Тоді дістала старий рушник, зумисно на те припасений, змочила його водою із щербатого чайника й узялася витирати дівчинці личко та рученята, замащені мелясою. Начистивши малу так, що бона аж заблищала, тітонька Хлоя посадовила її на коліна дядькові Томові, а сама почала прибирати зі столу. Дівчинка скористалася з нагоди й тут таки почала смикати батька за ніс, дряпати йому обличчя й торсати пухкими рученятами його кучеряву чуприну – ця розвага, як видно, подобалась їй найдужче.

– Ач яке жваве маля!–вигукнув Том, піднімаючи дівчинку на випростаних руках, щоб краще її роздивитися. Тоді підвівся, примостив малу на своєму широкому плечі й затанцював з нею по хатині, тим часом як Джордж махав на них своїм носовичком, а Моз і Піт, що вернулися знадвору, гарчали, наслідуючи ведмедів, аж поки тітонька Хлоя заявила, що ій уже "голова розколюється" від того галасу. Та оскільки, як вона сама визнала, таке лихо траплялося з її головою щодня веселощі в хатині анітрохи не вщухли, і всі гарчали, стрибали й витанцьовували до цілковитої знемоги.

– Ну, вгамувалися вже? – спитала тітонька Хлоя, висуваючи з під ліжка грубий приземкуватий поміст з постіллю,–А тепер, Мозе й Піте, гайда на боковеньку, бо скоро почнуть збиратися люди до молитов.

– Ой мамо, ми не хочемо спати. Дозвольте нам посидіти й подивитися. Це ж так цікаво!

– А й справді, тітонько Хлоє, сховай но ти цю штуку, нехай вони посидять,–вибагливо мовив Джордж, штовхнувши ногою ту неоковирну подобу ліжка.

Тітонька Хлоя, якій важливо було тільки додержати звичаю, з видимим задоволенням посунула поміст назад і сказала:

– Ну що ж, може, воно піде їм на користь.

Усі, хто був у хатині, почали обмірковувати, як найкраще приготуватися до наступних зборів.

– І де його взяти стільців, щоб усім вистачило, ну просто ради собі не дам! – бідкалася тітонька Хлоя.

Такі збори відбувалися в Томовій хатині кожного тижня хтозна відколи, хоч стільців у ній і не більшало, отож можна було сподіватись, що й цього разу якось обійдеться.

– На тому тижні старий дядько Пітер так співав, що аж уломив дві ніжки в оцього стільця,– сказав Моз.

– Ану цить! То, певно, ти сам їх відкрутив, знаю я тебе,– мовила тітонька Хлоя.

– Та дарма, ось я притулю його до стіни, і він ще стоятиме,– провадив далі Моз.

– Нехай тільки дядько Пітер на цього не сідає, бо він, співаючи, завжди соває стільця. Минулого разу він отак по всій хаті совався,– сказав Піт.

– От і добре! – зрадів Моз.– Посадимо його на цей стілець, а як він заведе молитву, то й гепнеться на" підлогу! – І Моз гугняво заспівав, наслідуючи старого Пітера, а тоді повалився додолу, показуючи, як воно все буде.

– Зараз же облиш свої штуки! – гримнула тітонька Хлоя.– Як тобі не сором!

Але панич Джордж рішуче став на захист пустуна й сказав, що Моз – меткий хлопчина. Отож докори пішли намарне.

– Ну що, старий, тягни до хати барильця,– сказала тітонька Хлоя чоловікові.

– А пригадуєш, як на тому тижні, саме коли співали, одне барильце подалося і всі попадали на підлогу! – мовив Піт до Моза.– Ото було сміху!

Поки хлопчаки згадували ту пригоду, до хати закотили два порожні барильця і, підперши з боків камінням, щоб не хиталися, поклали на них дошки. Тоді поперевертали догори дном усі цебра й кадоби, що були в хатині, порозставляли хиткі стільці, і на тому приготування до зборів скінчилися.

– Панич Джордж так гарно читає! – сказала тітонька Хлоя.– Я певна, що він і сьогодні зробить нам цю ласку. У нього все виходить куди цікавіше.

Джордж охоче погодився: якому ж хлопцеві не хочеться трохи попишатись!

Незабаром у хатині зібрався чималий розмаїтий натовп: від поважного сивоголового патріарха, якому перейшло вже за вісімдесят, до зелених п'ятнадцятирічних підлітків. Одразу ж зав'язалася легка балачка про се про те: "Де це ви, тітонько Селлі, дістали таку гарну червону хустину?.." – "А ви чули, що пані збирається віддати Елізі оту свою муслінову сукню, коли пошиє собі нову, флерову?.." – "А містер Шелбі думає купити племінного жеребчика, щоб додати слави своєму кінному двору". Були там і такі люди, що належали іншим господарям і прийшли з їхнього дозволу, вони принесли всілякі новини із своїх ферм, і розмова точилася так само жваво та невимушено, як ото, бува, десь у вищих колах.

Тим часом, як у хатині раба люди весело гомоніли й молилися, в панських покоях відбувалися зовсім інші події.

Містер Шелбі й торговець сиділи у вже знайомій нам вітальні, а на столі перед ними були якісь папери та письмове приладдя. Господар лічив розкладені стосиками банкноти, потім віддавав торговцеві, і той перелічував їх після нього.

– Все правильно,– сказав торговець.– А тепер підпишіть оце.

Містер Шелбі присунув до себе купчі, квапливо підписав їх, мов людина, що хоче швидше позбутися якоїсь прикрої справи, і відсторонив од себе разом з грішми. Гейлі дістав з пошарпаної валізки якийсь документ, перебіг його очима й подав господареві. Містер Шелбі схопив той папір, ледве тамуючи нетерпіння.

– Ну, от і по всьому! – вигукнув торговець, підводячись з за столу.

– Еге ж, по всьому,– неуважно проказав за ним містер Шелбі, тоді тяжко зітхнув і мовив ще раз: – По всьому!

– Здається мені, не дуже ви потішені,– сказав торговець.

– Гейлі,– мовив містер Шелбі,– я сподіваюсь, ви дотримаєте свого слова й не продасте Тома першому ліпшому покупцеві, не знаючи, хто він і що.

– Але ж ви самі вчинили точнісінько так, шановний пане,–відказав торговець.

– Ви добре знаєте, що мене змусили до цього обставини,– згорда промовив містер Шелбі.

– То вони так само можуть змусити й мене,– сказав торговець.– А проте я зроблю все, що зможу, щоб примістити Тома в добрий дім. Ну, а щодо мене вам нема чого турбуватись – я його не покривджу. Чого чого, а жорстокості в мені, хвалити бога, нема аністілечки.

Згадавши ті людяні принципи, про які тільки вранці розводився торговець, містер Шелбі не дуже повірив його запевненням; та іншої ради він не мав, а тому без зайвих слів попрощався з торговцем і, залишившись на самоті, закурив сигару.

Розділ V

ДЕ ПОКАЗАНО, ЯК ПОЧУВАЄ СЕБЕ ЖИВА ВЛАСНІСТЬ, ПЕРЕХОДЯЧИ З РУК У РУКИ

Містер і місіс Шелбі вже перейшли до спальні. Господар сидів собі в зручному кріслі, переглядаючи листи, що надійшли з вечірньою поштою, тим часом як його дружина стояла перед дзеркалом і розчісувала коси, що їх так вигадливо заплела й виклала їй Еліза. Помітивши увечері бліде обличчя й посмутнілі очі своєї покоївки, місіс Шелбі сказала, що обійдеться без її послуг, і звеліла їй лягати спати. Тож тепер, розплітаючи сама собі коси, вона мимоволі пригадала оту недавню розмову з Елізою і, обернувшись до чоловіка, недбало запитала:

– До речі, Артуре, що то за мужлай, якого ти привів сьогодні до столу?

– Його звуть Гейлі,– відказав містер Шелбі, трохи збентежено посунувшись у кріслі й не підводячи очей від листа.

– Гейлі? А хто він такий і чого йому тут треба?

– Та бачиш, я мав з ним деякі справи, коли востаннє їздив до Натчеза,– пояснив містер Шелбі.

– І невже цього досить, щоб він з'являвся сюди обідати, наче до себе додому?

– Але ж я сам його" запросив, бо мав з ним деякі розрахунки,– сказав Шелбі.

– Він работорговець? – спитала місіс Шелбі, помітивши в чоловіковій поведінці якусь непевність.

– Та ну, люба" з чого це ти взяла? – мовив Шелбі, зводячи на неї очі.

– Ет, з нічого... Оце тільки Еліза прийшла після обіду у великій тривозі, плакала й казала, що ти розмовляєш з торговцем і що вона нібито чула, як він пропонував тобі продати її хлопчика. Ото дурненька квочка!..

– Еліза, кажеш?..– промовив містер Шелбі, знову беручись до листа.

Якусь хвилю він удавав, ніби цілком заглиблений у читання, не помічаючи навіть, що лист у нього в руках перевернутий догори.

"Так чи так, а все однаково викриється,– подумав він.– Як не тепер, то в четвер..."

– А я сказала Елізі,– провадила місіс Шелбі, розчісуючи собі коси,– що то все дурні страхи і що ти ніколи не маєш справ з такими людцями. Я ж певна, що тобі й на думку не спаде продавати когось із нашої челяді, та ще й кому– отому бурмилу!..

– Атож, Емілі,– озвався Шелбі,– я й сам завжди так думав. Та бачиш, обставини склалися так, що цього не уникнути. Мені доведеться продати декого з наших слуг.

– Отому недолюдкові? Та нізащо!.. Містере Шелбі, ви, мабуть, жартуєте.

– На жаль, ні,– відказав Шелбі.– Я погодився продати Тома.

– Що? Нашого Тома? Цього "доброго, відданого чоловіка, що вірою і правдою служить вам від самого дитинства! Та що ви, містере Шелбі!.. До того ж ви обіцяли дати йому волю – і ви, і я стільки разів казали йому про де. О, тепер я ладна повірити чому завгодно, навіть і тому, що ви могли б продати й малого Гаррі, єдину дитину бідолашної Елізи,– скрушно і обурено промовила місіс Шелбі.

– Ну, щоб ти знала все, то й це правда. Я погодився продати їх обох – і Тома, і Гаррі. Не розумію тільки, чому треба вважати мене за якогось бузувіра, коли інші роблять таке мало не щодня.

– Але чому з усіх наших людей треба було обрати саме їх? – запитала місіс Шелбі.– Хіба не можна продати когось іншого, коли вже без цього не обійтися?

– А тому, що за них мені дають найбільше, ось чому. Можу продати й інших, коли хочеш. Той чоловік пропонує мені чималі гроші за Елізу. Як тобі таке –більш до душі? – відказав містер Шелбі.

– Який негідник! – гнівно вигукнула місіс Шелбі.

– Я, звісно, й слухати його не схотів, бо знаю, як би це тебе засмутило. Тож не суди мене надто суворо.

– Любий,– мовила місіс Шелбі, опановуючи себе,– пробач мені. Я не подумала. Усе це так мене вразило, таке воно несподіване... Але ж ти дозволиш мені замовити слівце за цих бідолах. Том такий благородний і відданий чоловік, хоч він і негр. Я певна, Шелбі, що, коли б довелося, він радо віддав би за тебе життя.

– Я знаю... воно так. Але ці розмови тепер ні до чого. Іншого виходу я не маю.

– Чому б нам не поступитися грішми? Як на мене, то я згодна терпіти хоч яку скруту.