Тарзан та його звірі - Барроуз Едгар Райс

Ще кілька останніх скорчів — і Шіта стихла, заклякла назавжди.

Тоді мавполюд підвів голову, стоячи над тілом переможеного ворога, й ще раз джунглями прокотився його дикий звитяжний клич.

Акут та його мавпи стояли вражені, лячно позираючи то на мертве тіло Шіти, то на струнку, міцну постать людини, яка забила пантеру.

Тарзан озвався перший. Він врятував життя Акутові з певною метою і, знаючи, які обмежені у мавп розумові здібності, визнав за краще пояснити їм свою думку.

— Я — Тарзан із племені великих мавп, — сказав він. — Я — славний мисливець, могутній боєць. У бою з Акутом я подарував йому життя, хоча й міг убити його й стати царем. Тепер я врятував Акута від смерті, від кігтів зажерливої Шіти. Якщо Акут чи хто інший з його племені буде в небезпеці, нехай гукне Тарзана ось так!

І Тарзан видав оглушливий звук, яким плем'я Керчака скликало своїх, коли загрожувала небезпека.

— І якщо ви почуєте, що так само кричить Тарзан, — провадив він, — то згадайте, що він зробив для Акута, й чимдуж поспішайте йому на допомогу. Чи ви зробите так, як каже Тарзан?

— Хух! — відповів Акут, і решта самців племені підтримали його ствердним "хух!".

Потім, мовби нічого й не трапилось, мавпи спокійно поновили свої пошуки їжі на галявині, і Джон Клейтон, лорд Грейсток, прилучився до них.

Невдовзі він завважив, що Акут увесь час намагається триматися поруч і що в маленьких очицях самця, коли той позирає на Тарзана, світиться якесь дивне зачудування. І одного разу Акут зробив те, чого Тарзанові жодного разу не довелося спостерігати упродовж свого життя серед мавп: той спіймав особливо смачну комашину й віддав її Тарзанові. Згодом, коли зграя вирушала на лови, посеред рудих волохатих тіл завжди вирізнялося світлою плямою безволосе й зграбне Тарзанове тіло. Він ходив з ними біч-із-біч і торкався своєю лискучою шкірою жорсткого хутра нових друзів. Потрохи присутність Тарзана стала для мавп чимось звичним, і вони почали дивитися на нього, як на члена своєї зграї.

Коли він необачно наближався до самиці з дитинчам, та вишкіряла ікла й гарчала на нього. Також часом невдоволено гарчав і молодий задерикуватий самець, особливо коли Тарзан надто близько підступав до нього під час їжі. Але так само всі вони гарчали й на інших мавп зграї. Тарзана це анітрохи не ображало. Він швидко відскакував від мавпи-матері, що тривожилась за свого малюка, зате й сам гарчав на свавільних молодиків, шкірячись незгірш. Він чувся цілком безпечно серед цих дужих і диких людиноподібних істот.

Швидко звикав він до способу життя своєї ранньої юності й чувся в товаристві мавп так, наче ніколи й не знався з людьми.

П'ять чи шість днів він блукав джунглями разом зі своїми новими друзями, почасти щоб не почуватися таким безнадійно самотнім, але здебільшого, щоб мавпи остаточно звикли до нього й добре його запам'ятали. Це вимагало чимало часу, адже здебільшого пам'ять у мавп вельми коротка. З досвіду попереднього дикого життя Тарзан добре знав, як може стати в пригоді плем'я могутніх і страшних звірів у хвилини смертельної небезпеки.

Пересвідчившись, що його образ надійно закарбувався у свідомості мавп, він вирішив знову взятись за обстеження довколишньої місцевості. Одного разу він удосвіта вирушив у мандри, прямуючи на північ та тримаючись берега, й цілий день майже до самого присмерку швидко йшов уперед.

Наступного ранку, коли зійшло сонце, він здивовано спостеріг, що сходило воно з-за моря не просто перед ним, як це було в усі попередні дні, а праворуч. Із цього лорд Грейсток виснував, що лінія узбережжя сильно повернута на захід. Увесь день він швидко рухався далі понад узбережжям. А коли Тарзан із племені великих мавп поспішав, то шугав середнім поверхом лісу, мов білка.

Того дня надвечір він побачив, що сонце зайшло якраз навпроти берега. Нарешті перед ним постала правда, про яку він тільки здогадувався. Роков висадив його на острові.

Як же він не додумався до цього відразу! Звісно, росіянин вибрав для свого ворога якнайгіршу долю, адже що могло бути жахливішого, аніж залишити Тарзана вікувати на безлюдному острові, де б він всякчас карався, потерпаючи за рідних?

Роков, безсумнівно, поплив далі до материка, аби там віддати маленького Джека на виховання кровожерним дикунам...

Тарзана всього пересмикнуло, коли він подумав про ті жахливі муки, що чекали на малого. Навіть у тому найкращому випадку, коли б Джек потрапив до таких дикунів, що полюбили б хлопчика, мов свого рідного, і тоді життя його було б нелегке. Тарзан досить добре знав умови життя африканських дикунів; це був суцільний ланцюг жорстоких знегод, небезпек та страждань, і найгірше доводилося тим із них, хто мав якесь почуття шляхетності, доброти й людяності.

А яка жахлива доля чекає на дитину, коли вона виросте! Адже ті звички й нахили, які виховає в ній життя серед людожерів, назавжди позбавлять її змоги спілкування з цивілізованими людьми.

Людожер! Його маленький син стане людожером! Несила була терпіти цю страшну думку.

Підпиляні зуби, спотворений, приплюснутий ніс, обличчя, потяте бридким татуюванням!

Тарзан стогнав. О, коли б він міг відчути шию Рокова під своїми сталевими пальцями.

А Джейн?

Як мусить страждати вона, бідолашна, від невідомості й тривоги. Тарзанові здавалося, що дружині навіть гірше, ніж йому: адже він хоч знає, що принаймні одна з його коханих істот перебуває вдома, у безпеці, а Джейн не має ж ані найменшого уявлення, де її син і чоловік.

Добре ще, що лорд Грейсток не знав правди про долю дружини, а то б його душевні муки ще й подесятерилися

Отак заглиблений у ці похмурі думки, Тарзан повільно блукав джунглями, коли це його вухо вловило якийсь дивний звук, неначе кігті дряпали дерево. Що ж воно могло бути?

Він обережно рушив на звук і невдовзі побачив величезну пантеру, притиснуту поваленим деревом.

Коли Тарзан наблизився, вона озирнулася, вишкірилась і люто загарчала, силкуючись визволитись, але груба гілка придавила їй спину, а менші гілки притиснули лапи.

Maвполюд стояв перед беззахисною кішкою, приреченою на голодну смерть або на загин від безжалісних ікол іншого хижака. Ось він видобув із сагайдака стрілу і вже був нап'яв лука, щоб прискорити її смерть, але раптом думка спинила його.

Навіщо забирати й волю й життя в бідолашної тварини, коли можна так просто повернути їй і те й те?

З того, як сіпалась пантера, Тарзан зрозумів, що хребет у неї вочевидь цілий, та й передні лапи, хоч міцно затиснуті, не були, мабуть, зламані.

Тарзан вклав стрілу назад до сагайдака, перекинув лук через плече й наблизився до звірини. Він почав тихо, заспокійливо мурчати, як мурчать ці великі кішки, коли бувають задоволені чимось. Це було найприязніше звер-тання, яке Тарзан міг вимовити мовою Шіти.

Пантера враз перестала гарчати, тільки не зводила очей з мавполюдини.

Щоб підважити величезне дерево, потрібно було підійти до пантери так близько, що вона, опинившись на волі, могла б легко дістати мавполюда своїми довгими сильними кігтями. Але Тарзанові, годованцю великих мавп, невідоме було почуття страху.

Коли вже він щось вирішував, то діяв одразу. Не вагаючись, Тарзан підійшов до купи переплетеного гілля, не перестаючи миролюбно і заспокійливо муркати. Шіта повернула голову до Тарзана, невідступно й пильно вдивляючись у нього. Її страшні ікла були вишкірені, але більш застережливо, аніж погрозливо.

Тарзан уперся плечем під стовбур дерева, і гола його нога торкнулась оксамитового хутра пантери.

Поволі Тарзан напружував свої могутні м'язи, і величезне дерево з переплетеним гіллям поступово підіймалося над пантерою. Відчувши, що тягар над нею послабшав, Шіта швидко відповзла вбік. Тарзан опустив дерево додолу, і ось двоє вільних звірів стали один проти одного.

Легка усмішка ковзнула по губах мавполюда. Тарзан . добре знав: звільняючи лісового хижака, він не на жарт ризикує життям. Він анітрохи не здивувався б, якби величезна кішка, звільнившись, кинулася на нього. Але цього не трапилось. Натомість пантера зупинилася за кілька кроків від дерева й стежила, як людина вивільняється із плетива гілок.

Виплутавшись, Тарзан став не далі ніж за три кроки від Шіти. Якби пантера здумала напасти, він міг видертися на вищі гілки дерева, адже Шіта не здатна лазити по деревах так високо, як він, мавполюд. Але якесь відчайдушне зухвальство спонукало його наблизитися до хижака. Тарзан наче хотів пересвідчитися: чи спроможеться звір хоч на якесь почуття вдячності, чи викаже приязнь до свого рятівника?"

Коли людина наблизилася, могутня кішка обережно відступила вбік; Тарзан, не зупиняючись, пройшов, мало не торкнувшись її вологих щелеп, і закрокував далі, в ліс. Пантера попленталася слідом за ним, мов собака за господарем.

Тарзан чув, що пантера стежить за ним, тільки довго не міг визначити, чи з дружніх намірів, чи з ворожих. Може, вона вистежує його й накинеться, коли зголодніє? Та зрештою він пересвідчився, що наміри звіра були таки дружні.

Надвечір того дня Тарзан, учувши запах сарни, засів у гіллі. Коли його зашморг затягся на шиї сарни, мавполюд покликав Шіту, муркочучи трохи голосніше, ніж уранці, коли хотів її заспокоїти.

Він не раз чув, що саме так кличуть одна одну пантери, полюючи вдвох, коли котрась упіймає здобич. У відповідь на Тарзанів поклик затріщали кущі й звідти виринуло гнучке золотаве тіло його дивної супутниці.

Помітивши мертву Бару і вчувши дух крові, Шіта пронизливо вискнула, і за мить двоє звірів, сівши поруч, ласували свіжиною.

Кілька днів блукала джунглями ця дивовижна пара.

Коли комусь із них щастило щось уполювати, той кликав іншого, отож вони їли часто й доволі.

Якось після вдалих ловів людина й пантера розташувалися під деревом, ласуючи вепром, якого вполювала Шіта, коли це з хащі до них підкрався нечутно лев Нума.

З лютим риканням цар звірів вистрибнув просто біля них, щоб відігнати від їхньої здобичі; Шіта пірнула в кущі, а Тарзан хутко вихопився на дерево.

В той час як Нума стояв над тілом вепра, виклично задерши голову, людина-мавпа на гілці, що нависла над левом, розплутувала свій аркан. Вибравши момент, Тарзан спритно накинув зашморг на шию Нуми. Потім рвучко затяг зашморг і підняв знавіснілого лева догори так, що лише задні ноги тварини торкалися землі.