1Q84, книга 2 - Муракамі Харукі

Батько в коматозному стані. На звертання фізично майже не реагує. Взагалі кажучи, дехто з таких хворих навіть у глибокій комі чує навколишні голоси й до певної міри розуміє, що йому кажуть.

— Але цього зовні не видно, чи не так?

— Не знаю.

— Я побуду тут до половини сьомої вечора, — сказав Тенґо. — І за цей час, якщо вдасться, спробую з ним поговорити.

— Якщо помітите якусь реакцію, повідомте мені, будь ласка, — сказав лікар. — Я буду поблизу.

Молода медсестра Адаті провела Тенґо до батькової палати. Батька перемістили у відділення з одномісною палатою, призначене для тяжкохворих. Коліщата крутилися тільки в одному напрямі. Переміщатися далі вже не було куди. У цій вузькій, непривітній палаті ліжко займало майже половину її площі. За вікном простягався сосновий бір, що своїми густими кронами, немов стіною, відділяв оздоровницю від неспокійного реального світу й захищав од вітру. Коли медсестра пішла, Тенґо залишився удвох з батьком, що спав, звернувши обличчя до стелі. Сівши на маленький дерев'яний стілець, поставлений коло ліжка, Тенґо глянув на батькове обличчя.

У головах стояв штатив крапельниці, а з пластмасової банки через трубку витікала рідина у вену руки. І в сечоводі стирчав катетер для відведення сечі, якої виявилося навдивовижу мало. Порівняно з попереднім місяцем батько здавався ще більш змарнілим. На худих щоках і підборідді стирчало біле волосся, яке днів два не голили. Його очі завжди були запалими, але тепер вони запали ще глибше. Здавалося, що довелося б використати якийсь спеціальний інструмент, щоб витягти очні яблука із заглибин. Повіки обох очей, немов затуляючи ці западини віконницями, міцно заплющилися, а рот залишався ледь-ледь розтуленим. Його дихання не було чути, та коли Тенґо наблизився вухом до обличчя, то відчув легенький рух повітря. Життя потай ще жевріло в ньому на найнижчому рівні.

Тенґо відчув як щось страшно реальне слова, які сказав учора ввечері по телефону лікар про те, що, мовляв, "так, поволі зменшуючи швидкість, наближається до зупинки поїзд".

Поїзд з назвою "Батько" поволі зменшував швидкість і, до останку використовуючи інерцію, от-от мав зупинитися посеред рівнини. Тільки одне втішало: в ньому не залишилося жодного пасажира. Навіть якщо поїзд зупиниться, ніхто з цього приводу не скаржитиметься.

"Треба щось сказати", — подумав Тенґо. Але що, як і яким голосом заговорити, не знав. Навіть вирішивши заговорити, не знаходив жодних змістовних слів.

— Тату, — тихо прошепотів він. Однак наступні слова не з'являлися в голові.

Він підвівся зі стільця і, підійшовши до вікна, подивився на старанно доглянутий газон та високе небо, що простягалося над сосновим бором. На великій антені сиділа ворона й, гріючись у сонячному промінні, сторожко озиралася навколо. В узголів'ї батькового ліжка стояв транзисторний приймач з будильником, але батькові вже не треба було звертати на нього уваги.

— Я — Тенґо. Щойно приїхав з Токіо. Ви чуєте мене? — все ще стоячи біля вікна й дивлячись на батька, сказав він. Реакції зовсім не було. Його голос, на мить струснувши повітря, безслідно поглинула цілковита порожнеча.

"Він от-от помре", — подумав Тенґо. Зрозумів це, коли глянув на глибоко запалі очі. Батько вже остаточно вирішив скінчити життя. Заплющивши очі, заснув глибоким сном. Хоч би що Тенґо говорив і хоч як підбадьорював, його рішення не вдасться змінити. З медичного погляду він ще жив. Однак для нього життя вже дійшло свого кінця. В ньому вже не залишилося ні приводу, ні волі для того, щоб своїми зусиллями його продовжити. Тенґо міг тільки поважати батькове прагнення й дати йому спокійно вмерти. Його обличчя мало надзвичайно втихомирений вигляд. Здавалося, він уже зовсім не відчуває мук. Як сказав лікар по телефону, це була єдина втіха.

А все-таки Тенґо мусив щось сказати батькові. Бо, по-перше, так пообіцяв лікареві. Здавалося, лікар турбувався про батька, як кревний родич. А по-друге, так би мовити, хотів зберегти правила пристойності. Вже тривалий час Тенґо не мав з батьком повноцінної розмови. Навіть не говорив з ним про буденні справи. Мабуть, остання розмова відбулася ще тоді, коли вчився в середній школі. Після того майже не навідувався додому, якщо приходив з якогось приводу, то будь-що намагався батька уникати.

Однак зараз цей чоловік, перебуваючи в глибокій комі, перед ним спокійно помирає. Він фактично зізнався Тенґо, що не є його справжнім батьком, і нарешті, здавалося, зняв з його плечей тягар і дав відчути на душі полегшення. "Кожен з нас зняв зі своїх плечей тягар. В останню мить", — подумав Тенґо.

Цей чоловік, навіть кровно непов'язаний, прийняв Тенґо як власного сина й доглядав його, поки той не став заробляти собі на життя. Уже це заслуговує вдячності. Тенґо подумав, що зобов'язаний розповісти йому, як досі жив і про що думав. Ні, йдеться не про обов'язок, а про правила пристойності. І не має значення, чи дійдуть ці слова до його вух і чи буде з них якась користь.

Тенґо знову сів на стілець коло ліжка й почав коротко розповідати про своє життя, прожите досі. Вступивши у середню школу вищого ступеня, він покинув рідний дім і почав жити у гуртожитку для дзюдоїстів. Відтоді його життя майже не стикалося з батьковим і кожен зовсім не знав, що робить інший. Можливо, таку велику порожнечу варто було заповнити.

Однак про своє життя під час навчання у середній школі вищого ступеня Тенґо не міг чогось особливого розказати. Завдяки успіхам у дзюдо він вступив до загальновизнаної приватної середньої школи у префектурі Тіба. Радів з того, бо ця престижна школа надавала йому найсприятливіші умови: звільняла від оплати за навчання й забезпечувала щоденно триразовим харчуванням. У ній Тенґо став головним членом клубу дзюдо, у перервах між тренуванням учився (і без наполегливого навчання в цій школі міг легко залишатися серед відмінників), а під час канікул разом з товаришами по дзюдо підробляв на тимчасовій фізичній роботі. Всі дні, від ранку до вечора, не мав вільної хвилини. Про три роки життя в середній школі міг лише сказати, що був постійно зайнятий. Особливих радощів не зазнав, щирих друзів не набув. Та й до численних шкільних правил зовсім його душа не лежала. З товаришами по дзюдо він знаходив спільну мову, але в глибоку дружбу не заходив. Правду кажучи, ні разу до самозабуття не віддавався змаганням з дзюдо. Щоб вижити, мусив показувати добрі досягнення у цьому виді спорту, тому, аби не розчарувати оточення, серйозно тренувався. Іншого, крім спорту, реального способу вижити не мав. Можна сказати, що це була робота. Усі три роки в середній школі вищого ступеня йому хотілося якнайскоріше її закінчити й зажити нормальнішим життям.

Однак, вступивши до університету, він не кинув дзюдо. В основному жив так само, як у середній школі вищого ступеня. Бо, залишаючись членом клубу дзюдо, міг поселитися в гуртожитку й не турбуватися, де переспати й що поїсти (принаймні на мінімальному рівні). На самій стипендії, яку отримував, зовсім нелегко жилося. Тому він мусив займатися дзюдо. Звісно, як спеціальність обрав собі математику. Вчився в університеті по-своєму успішно, й професор-куратор рекомендував йому вступати в аспірантуру. Однак через три-чотири роки запал до математики як науки у Тенґо швидко випарувався. Як і раніше, математика йому подобалася, але відпала охота займатися математичними дослідженнями. Так само як і дзюдо. Сам добре розумів, що може бути аматором, але щоб віддати все життя дзюдо, не мав ані характеру, ані бажання.

Коли зацікавлення до математики ослабло і перед закінченням університету зникла причина для заняття дзюдо, Тенґо зовсім не знав, що тепер робити і якою дорогою рухатися. Здавалось, його життя втратило сенс. Загалом його життя було безцільним, але сторонні люди щось від нього сподівались і вимагали. Відповідаючи на це, його життя по-своєму крутилося. Та як тільки сподівання й вимоги зникли, не залишилося нічого, вартого уваги. Життєвої мети і друга він не мав. Він опинився у чомусь схожому на штиль і не міг на чомусь як слід зосередитися.

В університеті дружив з кількома дівчатами, мав з ними сексуальні стосунки. Загалом він не був вродливим, товариським і здатним зацікавити розмовами. Через постійну нестачу грошей яскраво не вдягався. Але так само, як запах деяких рослин приваблює метеликів, він притягав до себе деяких жінок. І то досить сильно.

Цей факт від відкрив у двадцятирічному віці — майже тоді, коли почав утрачати запал до математики як науки. Без його старань біля нього обов'язково крутилися жінки, які ним зацікавилися. Вони хотіли, щоб він обійняв їх своїми товстими руками. Або принаймні не заперечували проти цього. Спочатку Тенґо не розумів таких задумів і розгублювався, але незабаром дечого навчився й успішно користувався своїми можливостями. Відтоді майже не відчував нестачі жінок. Однак він сам по-справжньому не закохувався. Просто дружив з ними й мав статеві стосунки. Щоб разом з ними заповнити порожнечу. Дивно, але факт, що його ні разу сильно не вабила жінка, яку він до себе притягував.

Усі ці перипетії Тенґо розповів непритомному батькові. Спочатку повільно добираючи слова, потім швидше й нарешті з певним запалом. Якомога одвертіше розповів про свої сексуальні проблеми. Вважав, що тепер уже не варто соромитися. Батько лежав горілиць і, не змінюючи пози, далі спав міцним сном. Його дихання також не перемінилося.

Приблизно о третій прийшла медсестра й, замінивши пластмасову банку крапельниці та сечоприймач, виміряла температуру батькового тіла. Медсестра Омура була тілистою, з великими грудьми, із зав'язаним у вузол волоссям, в якому стирчав олівець.

— Нічого не сталося? — спитала вона, записуючи олівцем цифри зверху на папці.

— Нічого. Тільки постійно спав, — відповів Тенґо.

— У разі чого, будь ласка, натисніть на оту кнопку, — сказала вона й показала на кнопку виклику, а олівець знову застромила у волосся.

— Зрозуміло.

Незабаром після того, як вона вийшла, почувся короткий стук у двері й на порозі показалася медсестра Тамура.

— Їсти не хочете? Можете щось поїсти в їдальні.

— Дякую. Я ще не голодний, — відповів Тенґо.

— А як батько?

Тенґо кивнув.

— Я увесь цей час говорив.