Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Вепр уже чекав. Притулившись спиною до ліхтарного стовпа, він курив сигарету. Коли машина зупинилася, він жбурнув недокурок і, протиснувшись крізь маленькі дверцята, сів поруч з Максимом. Він був спокійний і холодний, як завше.

— Здрастуйте, Маку, — сказав він. — Що сталося?

Максим розвернув машину і знову виїхав на головну вулицю.

— Що таке термічна бомба, знаєте? — спитав він.

— Чув, — відповів Вепр.

— Добре. Із синхронними запалами мали коли-небудь справу?

— Вчора, наприклад, — сказав Вепр.

— Чудово.

Певний час вони їхали мовчки. Тут був пожвавлений рух, і Максим зосередився на тому, щоб прорватися, пробитися, протиснутися між величезними вантажівками і старими облізлими автобусами, і нікого не зачепити, і не дати нікому зачепити себе, і попасти під зелене світло, а потім знову попасти під зелене світло, і не втрачати хоча б ту жалюгідну швидкість, яку вони мали, і нарешті їхнє авто вирвалося на Лісове шосе, на знайому автостраду., обсаджену височенними деревами.

"Смішно, — подумав раптом Максим. — Цією ж дорогою я в'їжджав у цей світ, певніше, мене завозив бідолаха Фанк, а я нічого не розумів і вважав, що він фахівець з проблем прибульців. А тепер цією ж дорогою я, можливо, виїжджаю з цього світу і зі світу взагалі та ще й забираю з собою гарну людину..." Він скоса глянув на Вепра. Обличчя Вепра було напрочуд спокійне: він сидів, висунувши лікоть протеза у вікно, і чекав, коли йому дадуть пояснення. Можливо, він дивувався, можливо, хвилювався, але помітити це було неможливо, і Максим відчув гордість, що така людина довіряє йому і покладається на нього без застережень.

— Я вам дуже вдячний, Вепре, — сказав він.

— Он як? — мовив Вепр, обернувши до нього сухе жовтувате обличчя.

— Пам'ятаєте, одного разу на засіданні штабу ви відкликали мене убік і дали кілька розумних порад?

— Пам'ятаю.

— Так от, я вам за це вдячний. Я вас послухався.

— Авжеж, я помітив. Ви мене цим навіть трохи розчарували.

— Ви мали рацію тоді, — сказав Максим. — Я прислухався до ваших порад, і внаслідок цього справа повернулася так, що мені випадає можливість проникнути в Центр.

Вепр смикнувся.

— Зараз? — швидко спитав він.

— Так. Доводиться поспішати, я нічого не встиг приготувати. Мене можуть убити, і тоді все буде надаремно. Тому я взяв з собою вас.

— Говоріть.

— Я зайду в будинок, ви залишитесь у машині. За якийсь час зчиниться тривога, можливо, спалахне стрілянина. Це не повинно вас торкатися. Ви і далі сидите в машині і ждете. Ви ждете... — Максим замислився. — Ви ждете двадцять хвилин. Якщо впродовж цього часу ви зазнаєте променевого удару, це означатиме, що все обійшлося. Можете непритомніти зі щасливим усміхом на обличчі... Якщо ні — виходите з машини. У багажнику лежить бомба із синхронним запалом на десять хвилин. Вивантажуйте бомбу на бруківку, вмикайте запал і їдьте геть. Буде паніка. Дуже сильна паніка. Постарайтесь витиснути з неї все, що тільки можна.

Якийсь час Вепр розмірковував.

— Ви не дозволите мені зателефонувати в одне місце? — спитав він.

— Ні, — сказав Максим.

— Тут така справа, — сказав Вепр. — Якщо вас не уб'ють, то, наскільки я розумію, вам напевне знадобляться люди, готові до бою. Якщо вас уб'ють, люди знадобляться мені. Адже для цього ви мене і взяли, на випадок, якщо вас уб'ють... Але сам я зможу лише почати, а часу буде обмаль, і людей потрібно попередити заздалегідь. От я й хочу їх попередити.

— Штаб? — спитав Максим неприязно.

— В жодному разі. У мене є своя група.

Максим мовчав. Попереду вже виростав сірий п'ятиповерховий будинок з камінною стіною вздовж фронтону. Той самий. Десь там швендяла коридорами Риба, горланив і плювався розгніваний Бегемот. І там був Центр. Коло замкнулося.

— Гаразд, — сказав Максим. — Біля входу є телефон-автомат. Коли я зайду всередину — але не раніше, — можете вийти з машини і зателефонувати.

— Добре, — сказав Вепр.

Вони вже під'їхали до повороту з автостради. Чомусь Максим згадав Раду і уявив собі, що з нею станеться, якщо він не повернеться. Зле їй буде. А може, й нічого. Може, навпаки, її випустять... "Все одно — сама. Гая немає, мене немає... Бідолашна дівчинка..."

— У вас є родина? — спитав він Вепра.

— Так. Дружина. Максим покусав губу.

— Вибачте, що так недоладно вийшло, — пробурмотів він.

— Нічого, — спокійно сказав Вепр. — Я попрощався. Я завжди прощаюсь, коли виходжу з дому... Оце, виходить, і є Центр? Хто б міг подумати...

Максим зупинився на стоянці, втиснувшись поміж старенькою малолітражкою і розкішним урядовим лімузином.

— Ну, от і все, — сказав він. — Побажайте мені удачі, Вепре.

— Від щирого серця... — сказав Вепр. Голос його осікся, він закашлявся. — Усе-таки я дожив до цього дня, — пробурмотів він.

Максим ліг щокою на кермо.

— Добре було б цей день пережити... — сказав він. — Добре було б побачити вечір...

Вепр зиркнув на нього з тривогою.

— Не хочеться йти, — пояснив Максим. — Ох, не хочеться... До речі, Вепре, майте на увазі і розкажіть своїм друзям. Ви живете не на внутрішній поверхні кулі. Ви живете на зовнішній поверхні кулі. І таких куль безліч у світі, на деяких живуть значно гірше, ніж ви, а на деяких — значно краще. Проте ніде вже не живуть безглуздіше. Не вірите? Ну й дідько з вами. Я пішов.

Він розчинив дверцята і виліз назовні. Він перетнув асфальтовану стоянку і почав підніматися по камінних сходах, сходинка за сходинкою, намацуючи в кишені вхідну перепустку, яку зробив для нього прокурор, і внутрішню перепустку, яку десь поцупив цдя нього прокурор, і просту рожеву картонку, що зображала перепустку, яку прокурор так і не зумів ні зробити, ні поцупити для нього. Було спечно, небо блищало, як алюміній, непроникливе небо населеного острова. Камінні сходинки пекли крізь підметки, а може, це тільки здавалося. Все було безглуздо. Увесь замір був нездарний. "На бісового батька усе це чинити, коли підготуватися до пуття не встигли... А раптом там сидить не один офіцер, а два? Або навіть три офіцери сидять у цій кімнаті і ждуть мене з автоматами напоготові?.. Ротмістр Чачу стріляв з пістолета, калібр той самий, тільки куль буде більше, і я вже не той, яким був колись, він уже серйозно заїздив мене, мій населений острів. І поповзти геть цього разу не дадуть... Я — глупак. Був глупак і глупаком лишився. Купив мене пан прокурор, спіймав на гачок... Одначе як він мені повірив? Незбагненна річ... Добре було б зараз дременути в гори, подихати чистим гірським повітрям. Так мені й не довелося побувати у тутешніх горах... Дуже люблю гори... Такий розумний, недовірливий чолов'яга — і довірив мені таку коштовність! Найбільший скарб цього світуї Цей огидний, мерзенний, підлий скарб... Будь він проклятий, масаракш, і ще раз масаракш, і ще тридцять три рази масаракш!"

Він розчинив скляні двері й простягнув легіонерові вхідну перепустку. Потім він перетнув вестибюль — мимо дівулі в окулярах, яка ставила штампи, мимо адміністратора у каскетці, який лаявся з кимсь по телефону, — і біля входу в коридор показав іншому легіонерові внутрішню перепустку. Легіонер кивнув йому — вони були вже, можна сказати, знайомі, впродовж останніх трьох днів Максим приходив сюди щодня.

Далі.

Він пройшов довгим, без дверей, коридором і звернув ліворуч. Тут він був лише вдруге. Вперше — позавчора, помилково ("Вам, власне, куди потрібно, добродію?" — "Мені, власне, потрібно до шістнадцятої кімнати, капрале". — "Ви помилилися, добродію. Вам — у наступний коридор". — "Вибачте, капрале, винен. Справді...").

Він подав капралові внутрішню перепустку і скосив око на двох здоровезних легіонерів з автоматами, котрі нерухомо стояли обабіч дверей навпроти. Відтак глянув на двері, в які збирався зайти. "Відділ спеціальних перевезень". Капрал уважно роздивлявся перепустку, потім, усе ще роздивляючись, натис якусь кнопку в стіні — за дверима задзеленчав дзвінок. "Тепер він там приготувався, офіцер, який сидить поряд із зеленою портьєрою. Або двоє офіцерів приготувалися. Або, можливо, навіть троє офіцерів... Вони ждуть, коли я зайду. І якщо я злякаюсь їх і вискочу назад, мене зустріне капрал і зустрінуть легіонери, котрі охороняють двері без таблички, за якою, напевне, повнісінько солдатів".

Капрал повернув перепустку і сказав:

— Прошу. Приготуйте документи.

Максим вийняв рожеву картонку, розчинив двері і ступив крок у кімнату.

Масаракш.

Так і є.

Не одна кімната. Три. Анфіладою. І в кінці — зелена портьєра. І килимова доріжка з-під ніг аж до портьєри. Щонайменше, тридцять метрів.

І не двоє офіцерів. Навіть не троє. Шестеро.

Двоє в армійському сірому — у першій кімнаті. Вже навели автомати.

Двоє в жандармському чорному — у другій кімнаті. Ще не навели, одначе також готові.

Двоє в цивільному — обабіч зеленої портьєри у третій кімнаті.

Один повернув голову...

Ну, Маку!

Він рвонувся вперед. Вийшло щось на зразок потрійного стрибка з місця. Він ще встиг подумати: не порвати б сухожилля.

Тужаво вдарило в обличчя повітря.

Зелена портьєра.

Цивільний ліворуч дивиться вбік, шия відкрита. Ребром долоні.

Цивільний праворуч, певне, кліпає. Повіки нерухомо напівопущені. Згори по тімені — і в ліфт.

У ліфті темно. Де кнопка? Масаракш, де кнопка?

Повільно й лунко застукотів автомат і відразу — другий. Ну що ж, чудова реакція. Ду-ут... ду-ут... ду-ут... Проте це поки що у двері, в те місце, де вони мене бачили. Вони ще не второпали, що сталося. Це звичайнісінький рефлекс.

Кнопка!

Впоперек портьєри навскоси, згори вниз, повільно рухається тінь — падає хтось із цивільних.

Масаракш, ось вона — на самій видноті...

Він натис кнопку, і кабіна рушила вниз. Ліфт був швидкісний, кабіна повзла досить хутко. Заболіла нога. "Невже усе-таки розтягнув?.. Утім, тепер це не має значення... Масаракш, адже я вже прорвався!"

Кабіна зупинилася, Максим вискочив, і тої ж миті в шахті загуркотіло, забряжчало, полетіли тріски. Згори з трьох стволів гатили по дахові кабіни. "Гаразд, гаразд, бийте... Зараз вони дотумкають, що не стріляти треба, а підняти ліфт угору і спуститися самим... Проґавили, розгубилися..."

Він роззирнувся. Масаракш, знову не те... Не один вхід, а три. Три цілком однакові тунелі... Ага, це просто змінні генератори. Один працює, два на профілактиці...