Буйний День - Лондон Джек

У мене був запряг волів та семеро дітлахів…"

Пригадалась йому й стара на горі, що ростила вино на своєму клаптику землі, відвойованому в чагарів, і маленький Фергюсон, що вискочив перед ним на дорогу як той кролик. Колись редактор великої газети, а тепер живе в чагарях і щасливий, що має собі джерельце та може плекати й кохати свій садочок. Так, Фергюсон розв'язав проблему. Хирляк і п'яниця, він утік від лікарів, утік із цього міського курника і тепер, як суха губка, вбирає в себе здоров'я. Буйний День подумав: коли хворий, що його вже зреклись лікарі, міг обернутись на здорового хлібороба, то чого не досягне в тих умовах такий, як він сам, не хворий, а тільки розжирілий? Він уявив собі своє тіло, що знову стало міцне, як у юнака; він згадав про Діді й раптом сів на ліжко, вражений величчю несподіваної думки, що сяйнула йому.

Але недовго він просидів. Його розум, блискавичний як сталева пружина, умить оцінив і зважив той задум з усіх боків. Так, це буде велике діло! Більше за все, що він робив досі. Однак він дивився на нього просто, брав обіруч, перекидав і розглядав зусібіч. Найдужче його захоплювала простота того задуму. Він аж захихотів, коли остаточно все вирішив і заходився вдягатись. Тоді, ще напіводягнений, заквапився до телефону.

Діді була перша, кому він подзвонив.

— Не приїздіть сьогодні в контору, — сказав він, — за хвилину я буду у вас.

Потім зателефонував ще декуди. Загадав, щоб подали автомобіля. Джонсов і докладно розказав, як вирядити Боба й Вовка до Глен-Елена. Гігана він дивом здивував, сказавши йому взяти запродажню на глен-еленську ферму й скласти нову на ім'я Діді Мейсон. "На чиє?" — перепитав Гіган. "Діді Мейсон, — спокійно відповів Буйний День. — Телефон несправний, чи що? Ді-ді Мей-сон. Розчули?"

За півгодини він уже мчав до Берклі. Вперше його великий червоний автомобіль спинився під самим будинком. Діді запросила його до вітальні, але він похитав головою й кивнув на двері до її кімнат.

— Тільки там, — сказав він, — більш ніяке місце не пасує.

Коли за ними зачинились двері, він пригорнув дівчину до себе, поклав їй руки на плечі і глибоко зазирнув у вічі.

— Діді, коли я вам скажу щиро й просто, що надумався жити на фермі в Глен-Елені, що не беру з собою ані цента, що зароблятиму на кожний шматок хліба, що навіки відцураюся ділової гри, — підете ви зі мною?

У неї вихопився тихий радісний зойк, і він знову ніжно пригорнув її до себе. Та за хвильку дівчина вивільнилась від нього й ступила назад, на відстань руки.

— Я… я нічого не розумію, — сказала вона, ледве дух зводячи.

— Ви не відповіли мені, хоч, мабуть, я вже вгадав відповідь. Зараз ми звінчаємось і поїдемо. Я вже послав туди Боба й Вовка. Коли ви можете спорядитись?

Діді не могла не всміхнутися.

— Ну що це за людина! Вихор якийсь, та й годі! Просто з ніг валить. Хоч поясніть до ладу, що сталося!

Буйний День і собі всміхнувся.

— Бачте, Діді, це те, що шулери називають "карти на стіл". Годі вже нам з вами дражнитись, тертися та м'ятися. Скажімо одне одному правду, щиру правду до крихітки. Ви мені відповісте на деякі запитання, а тоді я вам відповім. — Він помовчав трохи. — Власне, у мене одно тільки запитання: чи любите ви мене доволі, щоб одружитися зі мною?

— Але ж… — почала була вона.

— Без ніяких "але ж", — гостро урвав він. — Карти на стіл! Коли я сказав "одружитися зі мною", то мав на думці те, що казав зразу, цебто — жити зі мною на фермі. Чи ви мене любите настільки?

Хвильку вона дивилась на нього, тоді спустила вії, неначе всім єством своїм висловлюючи згоду.

— Ну, тоді збираймося. — Він мимоволі рухну вся до дверей, ніби справді хотів повести з собою дівчину. — Автомобіль чекає на вулиці. Надягайте капелюшка, нічого зволікати.

Тоді нахилився до неї:

— Тепер, мабуть, можна? — і поцілував її. Поцілунок був довгий. Вона обізвалася перша:

— Ви ж мені так і не відповіли. Як це можливо? Як же ви покинете ваші справи? Щось трапилось?

— Ні, ще нічого не трапилось, але трапиться незабаром, і то з біса швидко. Мені ваша казань дійшла до душі i я вдаривсь у каяття. Ви мій господь бог, і я хочу вам служити. А решта все — хай пропадає пропадом. Ваша була щира правда. Я був раб своїм грошам, а через те, що двом панам служити не можна, я й зрікся їх. Оце й усе. Я волію мати вас, ніж усі гроші на світі, — Він знов міцно пригорнув її до себе. — І я таки маю вас, Діді. Ви вже моя, я знаю.

Ще лишається дещо сказати. Я випив учора востаннє. Ви виходите за квача, наскрізь просяклого віскі, але ваш чоловік такий не буде. Він зробиться іншою людиною так швидко, що ви навіть не зразу його пізнаєте. Не мине й двох місяців там у Глен-Елені, як ви прокинетесь одного чудового ранку і побачите у себе в хаті зовсім незнайомого нам молодика. Вам доведеться з ним знайомитись наново, ви скажете: "Я місіс Гарніш, а би хто такий?" А він вам: "Я менший брат Елама Гарніша. Я щойно приїхав з Аляски на похорон". — "На чий похорон?" — ви спитаєте, а я скажу: "Та того нікчемного грача й п'яниці, Буйного Дня. Він день і ніч просиджував, граючи в свої справи, та й номер від того, що серце йому салом проросло. Авжеж, добродійко, — скажу я, — цей ледацюга вмер, а я прийшов заступити його місце й, далебі, зробити вас щасливою. А зараз, добродійко, з вашого дозволу я потюпаю на пастівник і подою корову, поки ви наварите снідати".

Він схопив Діді за руку і вдав, ніби хоче вести до дверей. А коли вона оперлась, нахилився і кілька разів поцілував її.

— Я так за тобою знудьгувався, дівчинко моя! Через тебе мені вже тридцять мільйонів варті не більше як тридцять центів.

— Сядьте-но ви та отямтеся хоч на хвилину. — наполягала Діді. Щоки їй палали, а очі так виблискували золотом, як він ще не бачив ніколи.

Але Буйного Дня годі було вгамувати, і сісти він погодився, тільки посадивши її поруч себе та обнявши за стан.

— "Еге, добродійко, — скажу я, — Буйний День був, правда, нічого собі чолов'яга, а проте добре, що його вже нема. Він забув спати на снігу, вгорнувшись у кроляче хутро, перейшов жити в курник. Простяг ноги, покинув ходити, працювати й жив самим тільки мартіні та віскі. Йому здавалось, ніби він любить вас, добродійко, і то більше над усе. А насправді він дужче любив і коктейлі, й гроші, й самого себе, любив усе, що завгодно, дужче ніж вас". Потім скажу: "Добродійко, ви хоч одним очком на мене погляньте, й зараз побачите, що я не такий. Мені не кортить до коктейлів, грошей у мене рівно долар і сорок центів, та й за ті я мушу купити нову сокиру, бо стара вже ні на що не здала, і я люблю вас щонайменш в одинадцять разів дужче, ніж ваш перший чоловік. Бачте, добродійко, його сало задавило. А на мені й зайвої унції сала не знайдете". Я засукаю рукава, покажу вам руку й скажу: "Місіс Гарніш, ви спробували, як то бути заміжжю за старим, гладким мішком грошей, і тепер, сподіваюся, не від того, щоб одружитися зі струнким молодим хлопцем, як оце я?" Ви, звісно, трохи заплачете за бідним старим Буйним Днем, тоді ніжно схилитесь до мене, виявляючи очима свою згоду. Я, може, трохи зашаріюсь, — адже ж я ще зовсім молодий, — обійму вас отак-о, встану й одружуся з удовою свого брата. А тоді піду щось попораю, поки вона зварить їсти.

— Але ж ви й досі ще не відповіли мені, — докірливо сказала Діді, вся рожева й осяйна, вивільнившись із обіймів, якими він завершив своє оповідання.

— А що саме тобі треба знати? — спитав він.

— Я хочу знати, як це все можливо. Як ви покинете всі свої справи під таку пору, як оце тепер? І що ви мали на увазі, кажучи, ніби мусить щось трапитись, і то незабаром? Я… — Вона змовкла і зашарілась. — На ваше питання я вже дала відповідь, ви самі знаєте.

— Ну, то ходімо вже, візьмімо шлюб, — сказав він замість відповіді кумедно-жалісним тоном і з таким самим виразом очей. — Ти ж знаєш, що я маю скоро відступити тебе тому здоровилові, молодшому братові, і що мені вже недовго жити.

Діді нетерпляче насупилась, і він повів далі вже поважно:

— Бач, Діді, з самого початку цієї клятої паніки я працював, як сорок коней, а в голові ввесь час бубнявіли думки, ті, що ти в неї посіяла. Сьогодні вранці вони накільчилися, та й годі. Я встав, щоб піти, як звичайно, в контору — і не пішов. Бо кільчики повибивалися скрізь. У вікно світило сонце, і я знав, що в горах — розкіш! Я почував, що мені в тридцять мільйонів разів дужче хочеться кататись там із тобою, аніж іти в свою контору. І водночас я знав, що це неможливо. А чому? Через цю саму контору, вона б мене не відпустила. Усі мої гроші стали б дуба, заступили б мені дорогу й не пустили б. Така вже в них маніра, в цих клятих грошей, сама знаєш.

Отож тоді я й побачив, що стою на роздоріжжі: одна дорога в контору, друга — в Берклі. Я взяв та й поїхав у Берклі. Більш я ані ногою не ступлю в контору. З нею я вже поквитався раз і назавше. Нехай і вона, і решта все западеться, нехай собі банкрутує! Я постановив твердо. Бач, я чоловік богомільний і маю кому молитись — любові й тобі. Це віра старша за найдавнішу релігію в світі. Це Любов, ось воно що, сама Вона з великої літери!

Діді враз поглянула на нього, ніби злякавшись.

— Невже ви хочете… — почала вона.

— Атож. Я стираю чисто всі рахунки. Нехай летить усе геть, димом догори! Коли мої тридцять мільйонів стали мені перед носом і сказали, що мені не можна сьогодні їхати з тобою в гори, я зрозумів, що час повернути на своє, і ось я повертаю. В мене є ти, є сила працювати на тебе і є маленька ферма в Сономській долині. Це все, що мені треба і що я гадаю зберегти, опріч Боба, Вовка, валізки та ста сорока волосяних гнуздечок. А решта все — нехай іде своїм шляхом. То все сміття.

Та Діді не вгавала:

— Отже, це… ці величезні втрати не є вимушені?

— Хто це тобі сказав? Тож-бо й річ, що вимушені. Коли вже гроші важаться ставати передо мною дуба та боронять мені поїхати з тобою…

— Ні, ні, облиште жарти, я ж зовсім не про те питаю, ви самі знаєте. Мені треба знати: з ділового погляду це банкрутство неминуче?

Він похитав головою.

— Звісно, ні. У тім-то вся й штука! Я не того кидаю свої справи, що криза мене зломила і я мушу їх покинути. Ні, я сам зборов кризу, я вже виграю, всі козирі в мене — і ось я йду з цієї карти.