Буйний День - Лондон Джек

Жорстокість не тільки в вашому серці й у думках, вона вже й на вашому обличчі. Вона вирізьбила на ньому свої знаки. Я стежила, як вони з'являлись і виразнішали. І все це зробили ваші гроші й те життя, що до нього вони вас змушують. Ви нелюднієте, скочуєтеся чимраз нижче. І так триватиме далі й далі, поки ви зовсім занепадете.

Він хотів укинути якесь слово, але вона спинила його і, задихаючись, тремтячим голосом повела далі:

— Ні, ні, дайте мені докінчити. Я нічого не робила, тільки думала, думала й думала всі ці місяці, відтоді як ми почали з вами їздити в гори. І тепер, раз заговоривши, я хочу вилити все, що в мене на серці. Я вас люблю, але не можу вийти за вас заміж і вбити цю любов. Ви йдете до того, що я муситиму зневажати вас. І нічим ви тут не зарадите. Ви ніколи не зможете любити мене так, як любите свою ділову гру. А вона не дає вам ніякої користі й тільки забирає вас усього. Я часом думала, що мені легше було б поділити вас по-доброму з іншою жінкою, аніж із вашими справами. У мене тоді була б хоч половина вас. А ваші справи забиратимуть вас не половину, а дев'ять десятих або навіть дев'яносто дев'ять сотих.

Зрозумійте, для мене одружитись — це не тільки витрачати чоловікові гроші. Мені потрібна сама людина. Ви мені повсякчас кажете, що і я вам потрібна. Уявіть, що я згодилась, але віддаю вам одну тільки соту частку себе. Уявіть, що є щось у моєму житті, що забирає решту дев'яносто дев'ять сотих, що псує мою постать, залишає капшуки під очима і зморщечки на скронях, що робить мене негарною і фізично, й морально. Скажіть, ви задовольнилися б одною сотою часткою мене? А ви ж мені пропонуєте не більше. Що ж дивного, коли я не хочу й не можу вийти за вас?

Буйний День мовчав, не знаючи, чи доказала вона все, і вона заговорила знову:

— Це не від того, що я егоїстка. Кінець кінцем, любов дає, а не вимагає. Але я добре бачу: хоч би скільки я давала, з цього ніякого добра вам не буде. Це в вас неначе хвороба. Ви провадите справи не так, як люди. Ви поринаєте в них геть увесь, і серцем, і душею. Хоч що ви кажете, хоч як ви думаєте, — ваша дружина буде для вас тільки розвагою на короткий час, так само, як Боб, що казиться, застоявшись у стайні. Я знаю, ви купили б мені чудовий палац і залишили б мене там, щоЬ я позіхала, доки рот би мені роздерся, або щоб виплакала очі від безсилля, не маючи засобу врятувати вас. Ця ділова недуга точитиме вас, мов іржа, поки вашого віку. Ви граєте в справи так само захоплено, як і в усе, як грали колись на Алясці в трудне життя золотошукача. Ніхто не смів їхати швидше за вас, працювати більше за вас, витерплювати більше за вас. Ви нічого не залишаєте на інше, ви кладете цілого себе в те, що робите.

— Граю без обмеження! — буркнув він, погоджуючись.

— Якби ж то ви могли так само грати в кохання і в подружжя…

Її голос затремтів і ввірвався, мокрі від сліз щоки зашарілись, і вона спустила очі під його поглядом.

— Більше я не маю чого додати, — сказала вона, — я й то виголосила цілу проповідь.

Вона тепер відверто горнулась до нього, і обоє забули про рвучкий вітер, що налітав чимраз частіше й шаленіше. Дощ не линув ще по-справжньому, але їх раз у раз обсипало дрібною мрякою. Буйний День спантеличено мовчав. Урешті він заговорив збентежено:

— Ну, загнали ви мене на слизьке! Просто в голові мішається, далебі, не знаю, що й сказати, міс Мейсон — чи то Діді, я дуже люблю вас так називати. Мушу погодитися, що ви багато слушного сказали. Як я зрозумів, ви вийшли б за мене заміж, якби я не мав ані цента і якби я не грубшав. Ні, ні, я не жартую. Я беру саму суть. Я так звик: розлущити й вийняти саме зерня. Коли б я не мав ані цента, коли б я жив здоровим життям і міг увесь час любити-кохати вас, бути вашим чоловіком, замість по шию грузнути в справах, — тоді б ви пішли за мене.

Усе це ясно, як білий день, і ви більше маєте рації, ніж я досі гадав. Ви трохи відкрили мені очі. Але далі я гублюся. Що ж можна вдіяти? Звісно, мої справи залигали, повалили й затаврували мене, як ту худобину. Мені зв'язано руки й ноги і я вже не можу встати та скубти зелену травицю. Я наче той чоловік, що впіймав ведмедя за хвіст. Я не можу його випустити. А тим часом мені треба вас, і я повинен його випустити, щоб вас здобути.

Я не знаю, що діяти, але щось мусить статися. Вас я не можу зректись, ніяк не можу та й не хочу. Ви вже наздоганяєте мої справи, ось-ось будете в мене поперед них. Мені ще такого не бувало, щоб я через справи ночами не спав.

І заперечити вам я не маю чого. Я сам знаю, що я вже не такий, яким з Аляски приїхав. Тепер уже я не пройду стільки з собаками, як за тих часів. Мої м'язи розм'якли, а душа затвердла. Перше я поважав людей, тепер я їх знеиажаю. Знаєте, я звик жити на волі, серед природи, та гадаю, що й уродився для такого життя. Отож я купив ферму в Глен-Елені, невелику, але прегарну. Це там, де я вклепався на цегельні. Ви ж, мабуть, пам'ятаєте мою цегельню з листування? Я тільки-но вперше побачив ту ферму, як закохався в неї й зараз купив її. Я саме тоді їздив по горах і був щасливий, як той хлопчак, що втік з уроків. Сільське життя зробило б мене, звісно, ліпшою людиною. Місто псує мене. Тут ви знов же маєте рацію. Я це сам знаю. Але даймо, що ваші молитви почуто, я збанкрутую і муситиму заробляти собі на шматок хліба?

Вона змовчала, але всією істотою своєю неначе давала згоду.

— Даймо, що в мене нічого нема, крім тієї маленької ферми, що я мушу розводити кури й перебиватися з хліба на воду, — пішли б ви тоді за мене, Діді?

— Ну, що ж… Зате ми були б увесь час укупі, — вихопилось у неї.

— Ні, — перестеріг він її, — мені доводилося б орати, а коли й їздити до міста купувати що треба.

— Але не було б контори, ви б не мусили ні з ким бачитись, не приходили б без кіпця-краю всякі люди. Та це все пусті балачки, бо цього не може бути. Треба вже йти додому, бо зараз дощ лине.

Була одна така мить, як вони проходили під деревами ще на горі, коли Буйний День міг її пригорнути до себе й поцілувати, але він цілком поринув у думки, що вона розбуркала в ньому, й не скористався з тієї нагоди. Він тільки взяв її руку й допоміг спуститись крутою стежкою.

— Напрочуд там гарні місця, в тому Глен-Елені, — сказав він задумливо. — Мені хотілося б, щоб ви подивились!

На узліссі він зауважив, що, мабуть, краще їм попрощатись тут.

— А то, чого доброго, ваші сусіди почнуть плескати язиками.

Та вона наполягла, щоб він провів її аж додому.

— Я не можу запросити вас до себе, — сказала вона, простягаючи йому руку біля ґанку.

Вітер усе завивав, то наростаючи, то спадаючи, але дощу ще не було.

— Знаєте що? — мовив Буйний День. — Загалом, як я подумаю, це найщасливіший день у моєму житті. — Він скинув капелюха, і вітер розкошлав йому чорного чуба. — Я дякую богові, чи там кому або чому слід за це дякувати, що ви живете на світі. Бо ви мене любите, ще й дуже. І я щасливий, що почув це від вас сьогодні. Це… — він не докінчив своєї думки, і в нього на обличчі з'явився знайомий кумедно-жалісний вираз. — Діді! Нам конче треба побратись. Іншої ради нема. Звіртесь на долю — і все буде гаразд.

Відчуваючи, що сльози підступають їй до очей, вона похитала головою, мовчки повернулась і рушила східцями до дверей.

РОЗДІЛ XX

Коли між Сан-Франціско та Оклендом відкрилась нова переправа і час переїзду справді скоротився наполовину, величезний відплив Гарнішевих капіталів скоротився, а проте справжнього припливу ще не було, бо гроші він зразу вкладав у якісь інші підприємства. Тисячі ділянок під будинки було продано, і тисячі будинків будувалося. Місця під фабрики на околицях і під торговельні підприємства в центрі Окленда теж продавалися добре. Усе це призводило до того, що великі Гарнішеві володіння набували щораз більшої ціни. Та, як і колись на Юконі, він серцем чув, що йде добра карта, і все набавляв ставку. Йому ще й раніше доводилось брати позики в банках. Тепер, маючи неабиякий зиск із продажу землі, він обертав його на нові ділянки, на нове будівництво і, замість сплачувати старі позики, набирався нових. Як колись у Доусоні, він і в Окленді грав відчайдушно, але тепер знав, що справа стоїть певніше, ніж ризиковані спекуляції на золотих родовищах.

У нього були наслідувачі — певна річ, у дрібному масштабі, — що спекулювали грунтами і мали зиск завдяки тим поліпшенням, що він зробив у місті. Це була не дивина, і йому було байдуже, коли хто уривав собі невеликий шматок його коштом. Та бували й винятки. Такий собі Саймон Долівер, хитрий і сміливий чоловік, маючи доволі грошей на почин, либонь, задумав нагарбати кілька мільйонів коштом Гарніша. Він теж провадив гру ризиковано, але швидко й спритно, тримаючи гроші весь час в обігу, і не раз ставав Буйному Дневі поперек дороги, як він сам колись Гугенгамерам у офірській справі.

Будування гавані посувалось також досить швидко, однак воно було з тих підприємств, що забирають силу грошей, а прибутки дають не так швидко, як, скажімо, переправа. Трапились великі технічні труднощі, поглиблення дна та насипання виявилося направду циклопічною роботою. Самі палі позабивати стало в великі гроші. Кожна забита паля коштувала пересічно двадцять доларів, а тих паль було тисячі й тисячі. Всі евкаліптові гаї, які тільки були, позрубано, і величезні плоти соснових паль буксири тягли попід берегом аж від П'юджет-Саунду.

Спершу Буйний День брав енергію для своїх трамваїв з міських електростанцій, але це його не задовольняло, і він заснував електрокомпанію "Сієрра й Сальвадор". Діло зразу розгорнулось широко. По долині Сан-Хоакін та Контра-Костських пагорбах, понад шляхом до Сьєррських гір, є багато містечок і навіть одне справжнє місто. Їм усім бракувало електрики. Отож компанія й мала на меті дати їм енергію й світло. Щойно в Сьєррі закупили ділянки землі під майбутні електростанції, зараз туди послано будівників.

І так було скрізь. Повсюди роззявлялись пащеки, куди доводилося лити безперервний потік грошей. Та все це було певне, і Буйний День, грач натурою, але грач тверезий і передбачливий, не міг грати обережно, помаленьку. Йому видимо йшла карта, і він міг провадити гру одним тільки способом: набавляти й набавляти ставку.