Саламбо - Флобер Гюстав
Нарешті суфета підвели.
— Кажи! — промовив Мато.
Ганнон запропонував віддати до рук йому Гамількара, потім, мовляв, вони ввійдуть у Карфаген і будуть там удвох царювати.
Мато пішов від нього, давши воякам знак швидше з ним кінчати. То було, на його думку, хитрування, аби вигадати час.
Варвар помилявся; Ганнон був у притузі, коли не зважають ні на що, та ще й так люто ненавидів Гамількара, що, мавши найменшу надію врятуватися, віддав би його на поталу разом з усім військом.
Під тридцятьма хрестами лежали знеможені старійшини; попід пахви їм уже просунули мотузки. Тоді старий суфет, зрозумівши, що має померти, заплакав.
Варвари здерли з нього рештки одягу, і стало видно всю його страшну потворність. Болячки вкривали цей безформний лантух; сало на ногах закривало нігті, звисало із пальців зеленавими клаптями; сльози, стікаючи між струп'ям щік, надавали обличчю якогось неймовірно сумного вигляду і, здавалося, котилися ширшими струмочками, ніж звичайно на людському лиці. Його царська пов'язка трохи розпустилася і волочилась у поросі разом із білим волоссям.
Варвари побачили, що ніякими мотузками витягти його догори не можна буде, і за пунійським звичаєм прибили суфета цвяхами, коли хрест лежав іще на землі. Муки розбудили в ньому почуття гордості. Він почав обсипати варварів лайкою. Він шаленів, звивався, наче морське чудисько, яке ріжуть на березі, віщував, що за нього впаде на них люта помста і всі вони сконають у ще жахливіших муках.
Так воно й сталося. По той бік міста, звідки вихоплювались язики полум'я й клуби диму, конали найманські посланці.
Декотрі, що спочатку знепритомніли, тепер під свіжим повітрям отямились; вони висіли, опустивши голови на груди й трохи осунувшись, дарма що руки їм поприбивали над головою; з п'ят і з рук у них великими краплями стікала кров, повільно, як падають з гілля достиглі плоди; і Карфаген, і затока, і гори, й полонини,— все перед ними крутилося, неначе якесь велетенське колесо; іноді, знявши з землі хмару куряви, їх обгортав вихор; палила їх страшенна спрага, в роті важко ворушився язик, і вони відчували, як тече по них крижаний піт і як відлітає душа.
І все-таки десь у безкраїй далині їм ще ввижались якісь вулиці, здавалося, йдуть вояки, похитуються мечі; і гуркіт бою долинав до них невиразно, як шум хвиль до моряків, що помирають на щоглах розбитого судна.
Італійці, дужчі за інших, іще кричали; лакедемоняни мовчки заплющували очі; Зарксас, колись такий могутній, схилився, мов зламана очеретина; ефіоп, поруч нього, відкинув голову назад, через поперечину хреста; непорушний Автаріт поводив очима; його довга чуприна, затиснена в розколині деревини, стирчала над лобом, і хрипіння, що вихоплювалося з його грудей, було подібне до гнівного гарчання. Щодо Спендія, то він пройнявся якоюсь дивною відвагою; певний свого близького вже довічного визволення, він зневажливо ставився до життя і спокійно чекав смерті.
Конаючи, вони інколи здригалися, відчувши на губах дотик пір'я. Від великих крил, що тремтіли довкола, на них падали тіні, і в повітрі лунало каркання; Спендіїв хрест був найвищий, тому саме на нього спустився перший шуліка. Тоді Спендій повернув голову до Автаріта і сказав повільно, з якимось незбагненним усміхом:
Чи пам'ятаєш ти левів на Сіккському шляху?
То були наші брати! — відповів галл і сконав. Саме на той час Гамількар проломив мур і дійшов до
фортеці. Раптом під навальним вітром дим розвіявся, відкривши обрій, на якому видніли карфагенські мури; йому ввижались навіть люди, що дивилися з тераси Ешмунового храму; тоді він перевів погляд ліворуч і побачив на березі озера тридцять височезних хрестів.
Щоб надати їм страшнішого вигляду, варвари спорудили їх, посточувавши стовпи від своїх наметів; і тридцять трупів старійшин стриміли високо в небі. На грудях у них маячіло щось, наче білі метелики; то було пір'я на стрілах, що їх пускали в них знизу.
Вгорі на найвищому хресті блищала широка золота стрічка; вона висіла на плечі, бо руки з цього боку не було; Гамількар насилу пізнав Ганнона. Його крихкі кістки розсипалися, коли в них влучали залізні наконечники стріл, частини тіла повідпадали, і на хресті лишилися якісь безформні оцупки, подібні до шматків туші, що висять на дверях крамниці, де продають дичину.
Суфет нічого про це не знав; місто, височіючи перед ним, заступало все, що діялось по той бік, а воєначальники, яких він один за одним посилав до двох ватажків, не верталися. Лише згодом надбігли втікачі й розповіли про поразку; карфагенське військо спинилося. Лиха звістка, що впала саме в розпалі перемоги, тяжко їх пригнітила. Вони вже не слухались Гамількарових наказів.
Мато скористався з того, щоб далі нищити нумідійців.
Зруйнувавши Ганнонів табір, він пішов на них. Назустріч вийшли слони. Але найманці повихоплювали із стін головешки й рушили рівниною, вимахуючи вогнями; налякані величезні тварини кинулися бігти в затоку і, зчепившися між собою, вбивали одна одну, тонули під тягарем своїх панцерів. Нар-Гавас пустив у бій кінноту; тоді найманці попадали ницьма на землю, а коли коні були за три кроки, стрибнули під них і ножами порозпнахували їм черева. Коли наспів Барка, половина нумідійців уже загинула.
Знеможені найманці неспроможні були встояти проти його війська. Вони, пильнуючи ладу, відійшли до гори Теплих Вод. Обачний суфет не погнався за ними. Він рушив до Макарського гирла.
Туніс належав йому; та від нього тільки й зосталося, що купи повитих димом руїн. Повибиване з мурів каміння валялося аж посеред рівнини; в далечині, понад берегом затоки, гнані вітром слонячі туші наштовхувались одна на одну, неначе архіпелаг чорних пливучих скель.
Нар-Гавас, устрявши в цю війну, спустошив свої ліси, зібрав і молодих і старих слонів, і самців і самиць, і тепер військову міць його краю було підірвано остаточно. Народ, бачивши здаля, як гинули слони, впадав у відчай; люди лементували по вулицях, кличучи на ім'я тварин, неначе своїх померлих друзів:
— О Непереможний! О Звитяжцю! Громобою! Ластівко!
Першого дня за ними побивалися більше, ніж за полеглими громадянами. Але другого дня на горі Теплих Вод замаячіли намети варварів. Тоді всіх охопила така розпука, що багато городян, надто жінки, сторчма кидалися з височини Акрополя.
Ніхто не знав задумів Гамількара. Жив він у наметі відлюдно, маючи при собі лише якогось хлопчину, і ніхто разом із ним не їв, навіть Нар-Гавас. Зрештою, суфет виявляв до нього велику увагу після Ганнонової поразки, та нумідіиськии цар так жадав стати його зятем, що аж боявся вірити в його щирість.
Ця Гамількарова бездіяльність приховувала його спритні військові задуми. Вдаючись до всіляких хитрощів, він привернув на свій бік сільську старшину; найманців проганяли, цькували, нищили, наче звірів. Тільки-но входили вони в ліс, як зараз же навкруги спалахували дерева; пили з джерела воду — виявлялося, що вона отруєна; ховалися в печери спати — їх замуровували. Тубільці, що досі захищали найманців, тягнучи за них руку, тепер і собі ганялися за ними; варвари часто помічали на них карфагенську зброю.
У багатьох обличчя взялося червоним струп'ям; дехто гадав, що то прикинулась Ганнонова недуга, коли вони торкалися до нього; інші пояснювали це тим, що з'їли риб Саламбо; проте, й гадки не мавши в тому каятись, варвари важились на ще страшніше блюзнірство, щоб якнайдужче поганьбити пунійських богів. їм хотілося геть понищити їх.
Отак вони поневірялися ще три місяці вздовж східного берега, потім — за горою Селум, аж до пісків пустелі. Вони шукали пристановища, вже абиякого. Тільки Утіка і Гіппо-Заріт їх не зрадили; та Гамількар обложив ці міста. Тоді вони манівцями подалися на північ, навіть не знаючи туди шляху. Від тяжкої притуги їм аж потьмарився розум.
Вони вже нічого не почували, крім страшенної люті, що зростала все більше й більше; аж одного дня опинилися вони в Кобуському міжгір'ї, знову перед Карфагеном!
Тоді почалися часті сутички. Тепер фортуна поділилася нарівно; але супротивники були такі виснажені, що воліли б не цих сутичок, а великого бою, аби тільки був він останній.
Мато хотів уже сам піти до суфета з тією пропозицією. Один із лівійців перебрав жертву на себе. Дивлячись йому вслід, всі були певні, що він не вернеться.
Він вернувся того самого вечора.
Гамількар прийняв їхній виклик. Мали вони зустрітися другого дня, коли зійде сонце, на Радеській рівнині.
Найманці поцікавились, чи не казав він іще чогось, і лівієць додав:
— Коли я зостався стояти перед ним, він спитав мене, чого я чекаю; я відповів: "Щоб мене вбили!" Тоді він сказав: "Ні! Іди собі! Тебе вб'ють завтра разом з іншими".
Така великодушність здивувала варварів, а декого налякала, і Мато пошкодував, що посланця не вбили.
У нього лишилося ще три тисячі африканців, тисяча двісті греків, півтори тисячі кампанійців, двісті іберійців, чотириста етрусків, п'ятсот самнітів, сорок галлів і ватага нафурів, кочовиків-розбійників, надибаних у Країні фініків,— усіх разом сім тисяч двісті дев'ятнадцять вояків, але не було ні одної цілої синтагми. Вони позатикали діри на своїх панцерах кістками тварин і замість бронзових котурнів узули ганчір'яні сандалі. Мідні й залізні бляхи обтяжували їхній одяг; з усіх боків лахміттям висіли на них кільчасті панцери, а шрами поміж волоссям на руках і на обличчях смугували їм шкіру, немов червоні нитки.
Гнів за своїх забитих товаришів прокидався в їхніх душах і додавав їм сили. Вони невиразно почували себе слугами якогось бога, що витає в серцях усіх пригноблених, жерцями всесвітньої помсти. Вони шаленіли з невимовно тяжкої кривди, їм заподіяної, надто боляче було їм бачити Карфаген, що бовванів на обрії. Варвари заприсяглися битись пліч-о-пліч до смерті.
Вони забили в'ючаків і попоїли досхочу, щоб якнайбільше набратися сили; потім лягли спати. Декотрі молилися, обернувшись хто до якого сузір'я.
Карфагенці вийшли на рівнину раніше за них. Вони понамащували олією щити, щоб легше ковзали по них стріли. Піхотинці, в яких було довге волосся, з обачності підстригли його над чолом; а Гамількар звелів о п'ятій годині поперекидати всі казани з їжею, бо він знав, що не слід іти в бій з надто важким шлунком.
