Марсіанський Шлях - Азімов Айзек

На Марсі жити тяжко, і ви мусите це зрозуміти. Значний простір на кораблі займає вода, харчі й сировина, що забезпечує нам фізичне існування. Для книжок і нових кінофільмів місця практично не лишається. Навіть відеопрограми до нас не доходять, хіба що в період Місячного протистояння. Але й тоді мало хто має час їх дивитись. Ми щотижня отримуємо звіт від агентства "Міжпланетна преса", хоч у мене, як правило, немає часу уважно його проглянути. Називайте нас провінціалами — хай так,— однак за подібних обставин ми лише безпорадно перезираємося.

— Ви хочете сказати,— обачно почав Дигбі,— що на Марсі ніхто не чув про кампанію Хільдера по боротьбі з марнотратством?

— Ну, не зовсім так... Є тут один молодий утильник, син мого покійного друга — у космосі загинув.— Сенков пошкріб за вухом, добираючи слова.— Так от, цей хлопчина захопився дослідженням історії Землі та її проблемами і щоразу, виходячи в рейс, ловив відеопередачі, тож і почув того Хільдера, наскільки я зрозумів, його першу промову. Хлопчина прийшов до мене й усе розповів. І хоч я його всерйоз не сприйняв, проте якийсь час таки стежив за фільмами "Міжпланетної Преси", але про Хільдера вже майже не згадувалось, за винятком поодиноких випадків, що виставляли його якимось диваком.

— Так, комісаре, усе це спершу дійсно скидалося на жарт.

Сенков простяг у бік столу свої довжелезні ноги і заклав одна на одну.

— Та воно й тепер більше на жарт схоже,—мовив він.— Чим він мотивує? Ну, використовуємо ми воду. А цифри? Він не поцікавився ними? Ось вони, всі у мене — попросив, щоб приготували перед вашою комісією. Земля, як бачимо, має чотириста мільйонів кубічних миль води в океанах. А кожна кубічна миля важить чотири з половиною мільярди тонн. Це немало. Дещо з цієї маси ми таки втрачаємо в космічних польотах. Однак більша частина води викидається в межах земного гравітаційного поля, тобто вона практично повертається назад в океани. Хільдер цього не враховує, заявляючи, що на кожен політ витрачається мільйон тонн води. Явна брехня! І до ста тисяч не дотягне.

Тепер, припустімо, щороку нам випадає здійснювати п'ятдесят тисяч польотів, чого, звісно, не буває,— й півтори тисячі не назбирається. Та хай буде п'ятдесят тисяч. Допускаю, що з часом їхня кількість зросте. Тоді у космос щороку викидатиметься кубічна миля води. А це означає, що через мільйон років Земля не втратить і відсотка своїх водних запасів.

Дигбі розвів руками:

— Комісаре, "Міжпланетні сплави" у своїй кампанії проти Хільдера керувались подібними цифрами. Але хіба перебореш могутню емоційну силу холодними розрахунками! Цей Хільдер ще й словечко яке пустив у хід — "марнотратники"! Поступово він надав йому ще й кримінального відтінку: банда захланних негідників, що живе сьогоднішнім днем, грабує Землю задля власної користі! Урядові він закинув, що кожний другий там саме такий. Асамблею звинуватив у тому, що вона їм підкоряється, а пресі докоряє, що та їм прислуговує. На жаль, для простих людей усе це не виглядає безглуздим. Надто добре вони знають, що може зробити з земними ресурсами людська жадоба. Вони знають, наприклад, що сталося з нафтою в Смутні Часи і як було знищено орний шар грунту.

Під час засухи, фермер і не подумає, що кількість води, витрачена в космічних польотах, це краплина проти її загальних запасів. Хільдер знайшов йому винуватця — найсолодшу втіху для потерпілого. І той не відмовиться від неї заради якихось там цифр.

— Оцього я, власне, й не второпаю,— сказав Сенков.— Мабуть, через те, що я не обізнаний з багатьма нюансами. Але хіба Землю населяють самі лише спраглі фермери? Наскільки я зрозумів з усіх тих звітів, у Хільдера не так уже й багато прибічників. З якого це дива кілька фермерів і якісь схиблені авантюристи мають указувати Землі, що робити?

— Та тому, комісаре, що є таке поняття, як потривожене благополуччя. Сталеливарна промисловість помічає, що ера космічних польотів чимраз більше потребує сплавів легких металів, які виключають залізо. Різноманітні профспілки гірничників стурбовані позаземною конкуренцією. Кожний землянин, якому не стає алюмінію на власну будівлю, певен, що весь алюміній іде на Марс. Я знаю одного професора-археолога, який підтримує Хільдера лише тому, що уряд не дає йому дотацій на розкопки. Він свято переконаний, що всі державні кошти йдуть на реактивні дослідження і космічну медицину, і, звісно, страшенно обурюється.

— Я бачу,— зауважив Сенков,— що земляни мало чим відрізняються від нас, марсіан. А Генеральна Асамблея? Чи й вона на повідку в Хільдера?

Дигбі кисло всміхнувся.

— В політиці не так уже й приємно копатися. Хільдер вніс законопроект про організацію комісії для дослідження зайвих витрат у космічних польотах. Мабуть, три четвертих, а то й більше. Генеральної Асамблеї були проти законопроекту як проти нестерпного і нездорового прояву бюрократії, яким він, власне, і є. Але, з другого боку, який законодавець відкрито виступить проти розслідування рядових випадків марнотратства? Ще може створитися враження, ніби він сам чогось боїться або щось приховує, а ще, чого доброго, має з того марнотратства якийсь зиск. Хільдера ніщо не стримує висувати подібні звинувачення. Правдиві чи ні, а при наступних виборах вони можуть суттєво вплинути на рішення виборців. Законопроект прийняли.

Тоді постало питання, кого висунути в члени комісії. Супротивники Хільдера ухилились від членства, щоб не приймати надалі компромісних рішень. Чим далі від Хільдера, тим менше шансів потрапити під його приціл. Як наслідок, з усіх членів комісії я — єдиний відвертий супротивник Хільдера, що, найвірогідніше, кінчиться моєю відставкою при наступних виборах.

— Що було б дуже прикро,— сказав Сенков.— Схоже, що у Марса не так уже й багато друзів, як гадалось. І нам зовсім не хотілось би втратити ще одного. Але, якщо Хільдер отримає більшість голосів, то що він, власне, збирається робити?

— Як на мене, то це ясно, як білий день,— заявив Дигбі.— Він прагне зайняти пост Всесвітнього Координатора.

— Ви гадаєте, йому це вдасться?

— Коли ніщо його не зупинить.

— І тоді він припинить свою кампанію?

— Важко сказати. Я не знаю, що він там міркує, але, як хочете знати мою думку, він не зможе відмовитись від цієї кампанії і зберегти при цьому свою популярність, яка й так уже захиталася.

Сенков почухав шию.

— Ясно. В такому разі порадьте, що нам, простим марсіанам, робити. Ви обізнані з ситуацією, знаєте те, чого не знаємо ми. Тож, будьте ласкаві, порадьте.

Дигбі підвівся і підійшов до вікна, виглянув. Його погляд упав на низьке склепіння сусідніх будівель, на червону, скелясту, зовсім безживну пустелю, що розділяла їх; на багряне небо і скулене сонце. Не повертаючи голови, він запитав:

— Невже вам подобається тут жити?

Сенков усміхнувся:

— Більшість марсіан просто не знає іншого світу. Не виключено, що Земля може навіть здатись їм якоюсь недоладною і незвичною.

— Але невже вони не змогли б призвичаїтись? Після Марса Землю не можна не сподобати. Хіба ваші люди не захочуть відчути, як добре жити під відкритим небом, дихати свіжим повітрям? Адже ви самі жили на Землі й пам'ятаєте, яка вона.

— Щось таке пригадую. Однак це важко пояснити. Земля просто собі існує. Вона підходить людям, і люди підходять їй. Люди сприймають Землю такою, як вона є. З Марсом інакше. Він іще необжитий, не підходить людям, і ті змушені його переробляти. Вони будують світ, а не приймають його викінченим. Марс іще далекий до досконалості, однак ми його невпинно будуємо, і коли дійдемо до фінішу, матимемо те, що хотіли. Яке це дивовижне відчуття — усвідомлювати, що будуємо світ. Після такого на Землі можна просто занудьгувати.

— Але я певен,— заперечив Дигбі,— що пересічний марсіанин далеко не філософ, щоб задовольнятися таким неймовірно тяжким життям в ім'я майбутнього, за сотні поколінь.

— Не зовсім так,— Сенков заклав праву ногу на ліве коліно і, погладжуючи щиколоток, провадив далі: — Як я вже казав, марсіани багато в чому схожі на землян, тобто вони звичайні люди, не такі вже й охочі до філософії. І все-таки жити у світі, що виростає у тебе прямо на очах,— однаково, думаєш ти про це чи ні,— щось та значить.

Мій батько попервах часто писав мені на Марс. Усе своє життя він служив бухгалтером. Коли він помер. Земля була майже такою самою, як і за його дитинства та юності. Він не помічав жодних змін довкола себе: так і коротав день за днем, що були схожі один на один, мов дві краплі води.

На Марсі все інакше. Щодня щось відбувається: розростається місто, вентиляційна система отримує нову порцію живлення, від полюсів протягують водогін. А оце зараз ми плануємо організувати власну асоціацію кінохроніки і назвемо її "Марсіанська преса". Якщо ви ніколи не жили серед речей, що виростають на очах, вам не зрозуміти, як це чудово. Так, шановний, Марс суворий і жорсткий, і Земля має значно більше вигод. Але мені здається, якби наших хлопців забрали на Землю, вони б там не були щасливі. Більшість із них напевно б почувалися чужими й загубленими, але так і не зрозуміли б чому. Боюсь, мало хто з них зумів би освоїтись на Землі.

Дигбі відвернувся від вікна. Гладенька рожева шкіра на його чолі взялася зморшками.

— В такому разі, комісаре, мені вас дуже шкода. Усіх вас.

— Чому?

— Бо я не вірю, що марсіани зможуть тут чимось зарадити. Так само, як і люди Місяця чи Венери. Це трапиться не сьогодні і, мабуть, не за рік і не за два, а то й не за п'ять, але в недалекому майбутньому всім вам доведеться повернутись на Землю, якщо тільки...

Сиві брови Сенкова зависли низько над очима.

— Ну?!

— ...якщо тільки ви не знайдете для себе нового джерела енергії.

— На що надії зовсім мало,— похитав головою Сенков.

— Так, небагато.

— І ви вважаєте, що то єдиний шанс?

— Безумовно.

Дигбі пішов, а Сенков іще довго сидів, утуиавшись у порожнечу. Тоді набрав номер місцевого відеозв'язку, і за якусь мить на екрані з'явилось обличчя Тедж Лонга.

— Твоя правда, синку,— сказав Сенков.— Вони нічого не можуть вдіяти. Виходу не бачать навіть ті, що за нас. Як же ти взнав?

— Комісаре, якби ви почитали про Смутні Часи, особливо про XX століття, то вже б нічому в політиці не здивувались.

— Що ж, можливо, синку.