Марсіанський Шлях - Азімов Айзек
Ми теж люди. І отже, теж маємо на неї право.
— І що ж ти пропонуєш? — запитав Лонг.
— Простіше бути не може. На Землі у них океани води. Хіба вони приставлять сторожів на кожну квадратну милю? Ми можемо будь-коли висісти на нічному боці планети, заправити всі контейнери і забратися геть. Невже перешкодять?
— Ще б пак, Маріо, навіть не сумнівайся! Сам ти як знаходиш контейнер за сотню тисяч миль? Шмат металу в неосяжному космосі? За допомогою радара. Чи ти гадаєш, що на Землі їх немає? Чи, може, думаєш, що Земля, як тільки здогадається, що ми цупимо у них воду, не створить радарної сітки, щоб виявити чужопланетні кораблі?
Тут Дора обурено урвала Лонга:
— Слухай, Маріо Ріос, мій чоловік у ваших нальотах участі не братиме. Щоб знову ганятись за тими контейнерами?!
— Якби ж то тільки контейнери,— зауважив Маріо.— Наступного разу вони притиснуть нас на чомусь іншому. Їх треба відразу спинити.
— Хоч би там що, їхня вода нам не потрібна,— відказала Дора.— Тут не Місяць і не Венера. Полярні шапки дають нам досить води. Навіть у квартирах є водогін. У нашому кварталі, наприклад, у всіх.
— На побутові потреби йде найменше,— сказав Лонг.— Води потребують копальні. А як бути з гідропонними водосховищами?
— Так, Доро, як бути з гідропонними басейнами? В них має бути вода. І нам давно пора самим вирощувати справжні овочі й фрукти, аніж сидіти на цій конденсованій гидоті, що її нам постачає Земля.
— Ви тільки послухайте, що він каже! — презирливо кинула Дора.— Що ти тямиш у свіжій городині? Ти ж того й на язиці не мав.
— Я мав на язиці більше, ніж ти думаєш. Пригадуєш, я колись морквину приніс?
— Ну, пригадую. А що в ній такого? Як на мене, добре просмажена протоїжа і смачніша, й корисніша. На гідропоніку підвищують податки, тож вони й узяли собі за моду розводитись про якусь там городину. Та скоро все минеться.
— Я з вами не згоден. Як і минеться, то не так просто,— мовив Лонг.— Хільдер, найпевніше, буде Координатором. Отоді ми вже матимемо. А ще як обмежать постачання продуктів...
— Ну, годі! — вигукнув Ріос.— Що ж нам тоді робити? І тому я наполягаю: воду треба брати!
— А я кажу, що ні. Хіба ти не розумієш, що мислити і діяти отак можуть хіба що земляни, оті наземники. Ти намагаєшся втриматись за пуповину, що єднає Марс із Землею. А іншого шляху ти не бачиш — нашого, Марсіанського?
— Ні, не бачу. Може, підкажеш?
— Тоді слухай. Говорячи про Сонячну систему, що насамперед мається на увазі? Меркурій, Венера, Земля, Місяць, Марс, Фобос і Деймос. Сім небесних тіл. От і все.
По суті, вони не становлять і одного відсотка Сонячної системи. Ми, марсіани, найближче до тих решти дев'яноста дев'яти відсотків. А там, по той бік Марса, далі від Сонця, води хоч відбавляй.
Усі, приголомшені, втупились у нього.
Свенсон непевно запитав:
— Ти маєш на увазі крижані оболонки на Юпітері та Сатурні?
— Не тільки їх. Але й це вода, хіба ні? Шар у тисячу миль завтовшки — це немало.
— Але ж він весь укритий аміаком чи ще там чимось? — запитав Свенсон.— Окрім того, ми не можемо сідати на великі планети.
— Знаю, але я мав на думці інше. У космосі не лише великі планети, є ще астероїди, супутники. Наприклад, Веста, астероїд у двісті миль діаметром, і майже суцільний шмат криги. Один із місяців Сатурна теж. Що на це скажете?
— Ти що, Теде, ніколи не літав у космосі? — запитав Ріос.
— Як це не літав! Що за питання!
— Літати літав, а говориш, як наземник. Про відстані ти подумав? Від Марса до найближчого астероїда десь сто двадцять мільйонів миль. Тобто вдвічі далі, ніж від Марса до Венери. А навіть цю відстань жоден лайнер не долає без зупинок, як не на Землі, то на Місяці. Та й взагалі, скільки, на твою думку, людина здатна пробути в космосі?
— Ну, не знаю. А ти як гадаєш?
— Ти все сам чудово знаєш, і нічого прикидатись. Максимум шість місяців. У будь-якому довіднику так написано. А як застрягнеш надовше, то можеш відразу прямим ходом до психіатра. Хіба ні, Діку?
Свенсон кивнув.
— І це лише астероїди,— провадив Ріос.— Від Марса до Юпітера триста тридцять мільйонів миль, до Сатурна — сімсот мільйонів. Хто зуміє подолати таку відстань? Припустімо, ти набрав звичайну середню швидкість або, скажімо для точності, розігнався до двохсот тисяч миль на годину. На це піде... гм, враховуючи час на прискорення і гальмування, шість-сім місяців до Юпітера і десь з рік — до Сатурна. Звичайно, теоретично, розігнатися можна, але де ти візьмеш для цього воду?
— Ух ти! — писнуло з-під замурзаного носа.— Сатурн! — Очі в хлопчика заокруглились.
Дора притьмом обернулась.
— Пітере, ану марш до себе!
— Ну, ма-ам!
— Не мамкай! — Вона хотіла було встати, та Пітера мов язиком злизало.
— Доро, може б, ти трохи посиділа з ним? — втрутився Свенсон.— Чи ж йому там уроки в голові, коли тут такі розмови?
Дора сердито пирхнула і навіть не ворухнулась.
— Нікуди я звідси не піду, поки не взнаю, що затіяв Лонг. Але кажу вам відразу: все це мені дуже не до вподоби.
— Гаразд,— схвильовано відповів Свенсон,— не будемо про Юпітер і Сатурн. Я певен, Тед на них і не розраховує. А якщо взяти Весту? Туди летіти десять-дванадцять тижнів та ще стільки ж назад. Двісті миль у діаметрі — це ж чотири мільйони кубічних миль криги!
— Ну то й що? — здивувався Ріос.— А що ми робитимемо на Весті: встановимо техніку й добуватимемо кригу? Ти уявляєш, скільки це забере часу?
— Я, власне, мав на увазі Сатурн,— урвав суперечку Лонг.
— Я йому знай товчу, що до Сатурна сімсот мільйонів миль, а він усе своєї!— вибухнув Ріос.
— Стривай, Маріо,— сказав Лонг.— А звідки ти взяв, що в космосі можна витримати тільки шість місяців?
— Та це, хай йому всячина, всім відомо.
— З "Порадника по космічних польотах", укладеного вченими Землі на підставі практичного досвіду земних пілотів і космонавтів. Ти й досі мислиш, як землянин, а не марсіанин.
— Марсіанин, врешті-решт, теж людина.
— Ну як можна бути таким сліпим? Скільки разів кожен із вас перебував у космосі понад шість місяців, га?
— Е, то зовсім інше,— заперечив Ріос.
— Тому що ви марсіани? Тому що ви утильники-професіонали?
— Одне діло, коли ти в далекому рейсі, і зовсім інше, коли ти в будь-який момент можеш повернутися на Марс.
— До чого, власне, ви не дуже й прагнете. Ось, до чого я веду. У землян гігантські кораблі з відеотеками, з екіпажем у п'ятнадцять чоловік, пасажири. Однак вони витримують у космосі тільки шість місяців. У марсіанських утильників космоліт на дві каюти і лише один напарник. Однак ми здатні пробути в космосі значно більше.
Дора не витримала:
— Ви, я бачу, збираєтеся простирчати на кораблі цілий рік і махнути на Сатурн.
— А чом би й ні? — знизав плечима Лонг.— Запросто. Хіба ви не знаєте: що можемо ми, того не можуть земляни. Вони живуть у природному світі, мають відкрите небо, свіжий харч, повітря і води досхочу. Тому, опинившись на кораблі; вони дуже гостро відчувають зміну. Через те шість місяців у космосі — їхня межа. У нас, марсіан, знов-таки, інакше. Все своє життя ми проводимо на кораблі. Бо ж Марс не що інше, як корабель-велетень завдовжки в чотири з половиною тисячі миль з крихітним приміщенням на п'ятдесят тисяч чоловік. Ми ж тут узаперті, немов на кораблі: дихаємо завезеним повітрям, п'ємо завезену воду, яку тільки те й робимо, що очищуємо; їмо те, що їдять на кораблі. Як бачите, тут у нас усе знайоме й звичне, тому, в разі потреби, ми здатні пробути в космосі навіть понад рік.
— Дік теж? — поцікавилася Дора.
— Будь-хто з нас.
— Е, ні! Тільки не він. То хіба що ви, Лонге, чи той злодюжка Маріо, що зазіхає на чужі контейнери, можете, на превелику собі втіху, швендяти бозна-де цілий рік. Ви неодружені — а в Діка сім'я. У нього жінка, син, і з нього досить. Він собі й на Марсі щось знайде. До речі, мої любі, а що як на Сатурні ви не знайдете води? Як ви тоді зумієте повернутись? Навіть, коли води ще вам вистачить, то продукти вже точно вийдуть. Попридумують же...
— Ви неправі,— сухо мовив Лонг.— А тепер послухайте. Я все добре обміркував і навіть мав розмову з комісаром Сенковим. Він допоможе. Але нам потрібні кораблі і люди. Де їх узяти? Я ще новачок, мене ніхто й слухати не стане. А ви — ветерани, вас знають і з вами рахуються. Самі ви можете й не летіти, але якби ви підтримали мене і знайшли добровольців...
— Передусім,— сердито буркнув Ріос,— треба багато чого з'ясувати. Ну, гаразд, дістанемося ми до Сатурна. А де ж там та вода!
О, в цьому й уся принада. Саме через те нам потрібен Сатурн. Хода там прямо в космосі літає і чекає, щоб її забрали.
5
Коли Геміш Сенков прибув на Марс, корінних жителів тут іще не було. А тепер число марсіан третього покоління, чиї діди народилися на Марсі, сягнуло за двісті. Коли він, ще хлопчаком, прилетів на Марс, тут була лише купка розкиданих космольотів, з'єднаних між собою підземними тунелями. Рік за роком спостерігав він, як розростаються будівлі, зариваючись углиб і витикаючи тупі носи в розріджену, непридатну для дихання атмосферу. На його очах з'являлись велетенські сховища, які поглинали цілі космольоти з усім їхнім вантажем. На його очах з нічого виростали шахти, лишаючи на Марсовій корі здоровенні виїмки. А тим часом населення Марса виросло з п'ятдесяти до п'ятдесяти тисяч.
Від усіх численних спогадів, навіяних цим землянином, він почував себе зовсім старим. Гість воскресив у лого пам'яті мозаїку давно призабутих картин теплого і затишного світу, благодатного і ніжного, немов материнське лоно.
Здавалось, ніби землянин щойно відірвався від того лона. Не дуже високий і не дуже худий, швидше — в тілі. Темне, ледь хвилясте волосся, чепурні вусики, чисто вимита шкіра. Вбраний у стильний одяг з пластику, свіжий і акуратний.
Убрання Сенкова було марсіанського виробництва, добротне й охайне, але геть старомодне. Він мав порізане зморшками суворе обличчя і сиве, аж біле, волосся, а коли говорив, борлак йому злегка посіпувався.
Землянина звали Майрон Дигбі. Він був член Генеральної Асамблеї Землі. Сенков був комісар Марса.
— Для нас це відчутний удар,— мовив Сенков.
— Як і для більшості з нас, комісаре.
— Гм, щось я не зовсім розумію. Я, звісно, не прагну вдавати, ніби розуміюсь на земних справах тільки через те, що народився там.
