Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс

Коли я згодом" познайомився і поговорив з Ніною Водоп'яновою, то зрозумів, яка вона насправді старомодна, яка віддана ідеалові самопожертви в ім'я благородної справи.

Що ж до Руперта, то він сказав Фредді приблизно таке:

— Слухайте, Фредді, Лілл гадає, що росіяни завербували мене, і наклав на мене безліч обмежень. Одне з них стосується фірми "Ройс". Сам я не збираюся на них зважати, але доводжу це до' вашого відома, щоб ви знали, на що йдете.

Фредді не виказав ані тіні тривоги.

— ""Лілл — однодумець Рендолфа і приятель вашої матері, але на мене його .вплив не поширюється і він не може нав'язувати мені свою волю.

— Тут вплутана контррозвідка,— пояснив Руперт.— Я працював на нього в Росії.

— Ну й начхати,— сказав Фредді.— Якщо ви й працювали на нього, а потім передумали, то мені до цього байдуже. Справа ваша. Аж доти, доки ви не використовуєте фірму "Ройс" для допомоги росіянам.

— Але ж якоюсь мірою саме до цього я й веду,— сказав Руперт.

— Що?

Руперт розказав Фредді про свій план будувати судна для Росії. Мовляв, він читав, що наступного місяця мав приїхати радянська торговельна делегація, яка, між іншим, сподівається закупити судна на суму тринадцять мільйонів фунтів стерлінгів. От він і хоче спробувати скористатися з цієї нагоди й зробити деякі практичні кроки.

— До того ж,— закінчив вів:,— мені огидно танцювати під Ліллову дудку. Це вже заходить надто далеко.

— Йому, як видно, ні на мить не дають спокою росіяни,— зауважив Фредді.— Та, зрештою, така його служба.

— Можливо, але ці методи вже застаріли.

— Он як? А що ж тоді годиться?

— Я не певен, але мені здається, що ми повинні дозволити їм самим вирішувати свої справи.

— Якби ж то вони, хай їм чорт, тільки цим і займалися! — з почуттям промовив Фредді.

— Якщо ми будемо й далі вживати до них Ліллові методи, вони ще менше захочуть займатися тільки своїми власними справами. Я зрозумів, що не такі вже вони темні, як нам хочеться думати.

— Ну гаразд. Але чому це вас так турбує? — запитав Фредді.

— Ще й сам не доберу. Просто я подумав, що ця справа — річ цілком реальна, то чому б не спробувати?

— А ось я суто практично поясню вам чому,— сказав Фредді.— По-перше, наша нинішня політика щодо росіян така: пе будувати їм нічого стратегічно корисного — скажімо, тих-такч кораблів. По-друге, на той час, як ви розв'яжете проблем у кредиту (росіяни прагнуть довготермінових кредитів, а наш уряд не схильний їх надавати) і зможете обминути всі урядові перестороги, що траплятимуться на кожному кроці, все воно буде ні до чого, хоч би ви навіть ревно переслідували свою мету й малвг добрі шанси дістати це замовлення.

— А що — така велика конкуренція?

в— Не в тому річ. Здебільшого трапляється так (я пам'ятаю це на прикладі Джека Сінглтона): ви працюєте, як чорт, вкладаєте силу грошей у кошториси й таке інше, навіть домагаєтесь зрештою тих чи інших кредитів — або в приватному порядку, або ж офіційним шляхом,— але здебільшого це тягнеться так довго, що хтось встигає перехопити^ у вас замовлення. Якась інша країна. Бо в нас надто в сокі ціни й надто великі терміни поставок. Це вже на карб профспілкам: всі оті їхні безглузді обмеження щодо суднобудівної промисловості призвели до того, що будувати судна в нашій країні стало надто дорого. А втім, це лиш одна з причин. Ну що, вас це не лякає?

— Якщо я за місяць залагоджу це діло з росіянами,— запитав Руперт,— ви візьмете замовлення?

— Послухайте,— мовив Фредді з раптовою підозрою,— ви що — маєте на них якийсь особливий вплив?

— Аж ніяк. Але чому б не спробувати? Невже перспектива на тринадцять мільйонів фунтів нічого не варта для фірми?

— Звичайно, варта. Одне-два пристойних замовлень від росіян були б щасливою нагодою завантажити наші верфі в Беркхемпстеді. Вони зараз працюють на половину потужності, звільнено близько двох тисяч робітників. А з першого числа наступного місяця звільняємо ще двісті чоловік. Але старий буде проти цього діла.

— Хоч верфі й стоять без роботи?

— Ну, це нас не так уже й турбує.

Чи можемо ми збудувати росіянам будь-які потрібні їм судна? ч

— Всі, крім океанських лайнерів. Ми можемо будувати будь-які сухогрузні судна, рефрижератора, танкери, самохідні баржі — будь-що місткістю до двадцяти п'яти тисяч тонн. А вище нас легко забивають японці — так, їхня фірма "Ішіміцу" будує для нас рудовоз на сорок тисяч тонн. Але й наші беркхемпстедські верфі роблять непогані судна — аби тільки не надто великі чи надто спеціалізовані, та й вимоги щоб були розумні і не суперечливі. А росіяни звичайно замовляють суто спеціальні речі, а тоді починають смикати. Отож і виходить, що навряд чи варта справа заходу.

— І все-таки дозвольте мені спробувати щастя. Фредді засміявся.

— Чому б вам просто не піти й не провалити Ліллу голову? Чи не було б це легше?

— Ви гадаєте? — озвався Руперт.— Кумедна річ, якби він не намагався вправляти мені мозок, я, можливо, ніколи б і не почав думати.

— А ви певні, що все це для вас не тільки нагода по-мститися Ліллові?

— Та не так уже й певен. Але я хочу взятися до цього діла, Фредді.

Фредді знову засміявся.

— Гаразд, беріться,— мовив він.— Я не проти добрячої бійки, особливо на такому рівні. Терпіти не можу всіх тих старих чортів. Справжнісінькі динозаври. Я згоден на торгівлю з росіянами, але за однієї умови: ви будете займатися тільки ділом, і воно даватиме нам добрі прибутки. Час тепер такий, що, мабуть, нам скоро доведеться самим просити росіян, щоб вопи дчэргува^ли з нами.

— Мені потрібна буде технічна консультація...

— Про це не турбуйтеся,—ісказав Фредді.— Я дам вам кабінет і необхідну допомогу. За вами тільки контракт, усе інше не ваш клопіт. А укладення контракту рідко пов'язане з технічними тонкощами, тому в це не залазьте. Дійте на власний розсуд.

Руперт допив свою каву й сказав:

— Гаразд. Отже, згода?

— Так, але передусім вам треба улестити Рендолфа,— відказав Фредді.— Якщо ви не поладнаєте з ним, він чинитиме вам перешкоди в Беркхемпстеді. На верфях його слово й досі важить більше, ніж моє.

— Але ж які в нього можуть бути заперечення?

— Гадаю, політичні. Хоч як це смішно, він залюбки перевозитиме росіянам вантажі й навіть страхуватиме їхнє зерно на величезні суми, але будувати для них судна — це вже ні. Колись ми пробували завести про це мову, та все марно: І цей старий дурень ще хоче й далі будувати судна за такої шаленої конкуренції, яка склалася нахвітовоуу ринку. А от я взяв би та й вилучив увесь капітал ¿3 наших верфей. Продав би геть усе і-вклав би гроші чи то в нафто-перегонну чи ще в яку справу. Нам взагалі треба облишити будувати судна — нехай їх будують японці. Вони роблять це краще й дешевше, ніж ми. Оце і є одна з причин наших незгод. Він запросив вас до Уошберна?

— В суботу.

— Це вже щось та значить. Він натуркає вам повні вуха про розбрат у родині. Все викладе, а —тоді й вирішуйте, з ким вам по дорозі.

— Наскільки я знаю, в нашій родині завжди точаться якісь суперечки,— мовив Руперт.— Але невже дійшло до того, що треба вибирати, до кого приєднатися?

— Безумовно. Причому всім нам, навіть і вашій чарівній матусі. Рано чи пізно майбутнє фірми "Ройс" доведеться вирішувати родинним голосуванням і для кожного з нас це буде питання життя або смерті, не менше.

Отож Фредді привів до мене Руперта й призначив його моїм начальником. На той час я вже зо два місяці бродив з відділу до відділу фірми "Ройс", мов та комашка, що заплуталась у великому й складному годинниковому механізмі, намагаючись збагнути, як він діє. Та все дарма.

Щоразу, як я зустрічався з Фредді, вія умовляв мене йо втрачати терпітгя.

— Скоро неодмінно нагодиться щось цікаве,— казав він.

І ось саме тоді, коли мені все це вже остобісіло і я ладен був тікати світ за очі, з'явився Руперт із своїм планом і своїми проблемами. Нам з ним дали секретарку й окремий кабінет за скляною перегородкою, з великим вікном, що виходило на Сент-Мері-Екс, на одному поверсі з кабінетом Фредді:

Розділ п'ятий

Причини, чому Руперт раптом надумав забрати назад свої гроші, досить темні, але я зрештою подумав, що він зробив це тільки заради своєї дружини Джо. Вона ж бо завжди хотіла, щоб їхня власність була при них, а він, вакохавшись у Росії в Ніну Водоп'янову, як видно, почував себе винним і вважав за свій обов'язок вробити для Джо щось важливе. >

Я абсолютно певен, що до того Руперт ніколи в житті не подивився на жодну жінку, крім Джо, а ще більше певен, що й Джо за п'ятнадцять років заміжжя і оком не скинула на інших чоловіків, хоча й мала палкий темперамент. Вони були задоволені одне одним і суворо додержували.моралі.

Але водночас Джо знала, що Руперт приймав важливі* рішення тільки внаслідок глибоких душевних змін або під впливом дуже поважних обставин. Це її непокоїло, і вона весь час допитувалась, чому це він так раптом змінив свої погляди на ті гроші.

— Я ж сказав тобі,— відповідав він.— Просто я зрозумів, що мати гроші не так уже й погано, коли пускати їх на діло.

" Це звучало не дуже переконливо.

— Нехай так,— підозріливо вела своєї Джо.— І все ж таки мені хотілося б знати, що сталося з тобою в Росії.

Підозріливість була вродженою рисою Джо: вона жила, мов сполохане звіря, яке мусить повсякчас стерегтися небезпеки з усіх боків.

Руперт відбувався смішками.

— Ну чого б ото я турбувався,— розраджував він її.— Росіяни знову зробили з мене капіталіста. Тобі б тільки радіти з цього.

; Я бачив, як Джо вдивлялася ц Рупертове спокійне обличчя з притаманним йому виразом noblesse oblige а тоді невдоволено знизувала плечима!.

— Ну що ж, коли ти не хоч^ш сказати, то я й не питатиму більше.

— Слово честі, Джо,— відказував він,— тут немає ніяких таємниць.

Та все ж таки якась таємниця, очевидно, була, але Джо, хоч їй і довелося залишити Руперта в Росії в товаристві Ніни Водоп'янової (саме тоді захворіла їхня дочка Тесе, і з цієї причини Джо повернулася додому), не мала серйозної підозри щодо Руперта й тієї росіянки.

Я багато разів був свідком таких розмов між ними, але цю, про яку щойно розповів, почув уперше, коли Руперт запросив мене до себе додому на обід. Ми поїхали в метро, а потім піднялися пішки до їхнього старого будинку в Хемпстеді. Щодо мене, то я краще взяв би таксі, але Руперт завжди намагався (часто аж надміру) жити просто, марно витрачаючи на це силу часу й енергії.

Джо була дуже вродлива жінка, але така несвідома своїх жіночих чарів, що вся її снага й чесність нерідко пропадали даремно, виливаючись у бездонну прірву Жіночого темпераменту, в раптові спалахи роздратування, Ьро які вона потім шкодувала, бо ненавиділа всяку жорстокість.