Привіт, смутку ("Здрастуй, печаль!") - Саган Франсуаза

Я приємно провела з ним майже цілу годину, але Ельза нудилася. Вона знала одного чи двох театральних ідолів, але саме це ремесло її не цікавило. Несподівано вона спитала в мене, де батько, немовби я могла про це знати, і кудись пішла. Південноамериканець на хвилину тим немовби засмутився, але нова чарка віскі піднесла його настрій. Я ні про що не думала, була сповнена блаженства, бо задля ввічливості теж не відмовлялась від чарки. Все стало багато кумедніше, коли йому заманулось танцювати. Я мусила підтримувати його обома руками, завчасно витягати ноги з-під його ніг, а це вимагало неабияких зусиль. Ми так сміялися, що, коли Ельза з виглядом Кассандри ляснула мене по плечі, я ледь не послала її під три чорти.

— Я не можу знайти його, — сказала вона.

На її обличчі відбивалося страждання, пудра з нього обсипалася, воно біліло плямами, змарніло. Вигляд мала жалюгідний. Враз я дуже розгнівалася на батька. Усе-таки він страшенно невихований.

— О, я знаю, де вони, — мовила я з такою усмішкою, немовби йшлося про звичайнісіньку річ, якою не варто клопотатися. — Зараз повернуся!

Позбавлений моєї підтримки, південноамериканець упав в обійми Ельзи, і, здавалось, йому було там добре. А я журливо подумала, що вона пишніша від мене і що я не можу на нього гніватися. Казино було велике: я двічі обійшла його, та марно. Оглянула всі тераси і нарешті згадала про машину.

Через хвилину я знайшла її в парку. Вони сиділи в ній. Я підійшла ззаду і помітила їх у дзеркалі. Побачила їхні зближені, дуже поважні профілі, навдивовижу гарні під світлом ліхтаря. Вони дивились одне на одного, певно, про щось шепотілися, я бачила, як ворушаться їхні губи. Хотіла була піти геть, але на думку про Ельзу кинулася до дверцят машини.

Батькова долоня лежала на руці Анни; вони ледь глянули на мене.

— Гарно забавляєтесь? — чемно спитала я.

— Що сталося? — трохи дратливо мовив батько. — Що ти тут робиш?

— А ви? Ельза вже цілу годину всюди вас розшукує.

Анна повільно, немовби з жалем повернула до мене голову.

— Ми вертаємось. Скажіть їй, що я втомилась і ваш батько відвезе мене додому. А як ви досить уже набавитесь, вернетесь моєю машиною.

Я тремтіла від обурення, мені бракувало слів.

— Досить набавитесь! Та ви розумієте, що говорите? Це гидота!

— Гидота? Що? — здивовано перепитав мене батько.

— Ти привозиш на море руду дівчину, яка сонця не зпосить, а коли з неї лізе вся шкіра, ти її кидаєш. Це надто просто. А мені що сказати Ельзі?

Анна знов утомлено повернулася до нього. Він усміхався до неї, а мене не слухав. Я дійшла до межі обурення.

— Я скажу… скажу їй, що мій батько знайшов собі іншу жінку, з якою хоче переспати, а вона може зачекати до іншого разу.

Вигук мого батька і ляпас Анни пролунали майже одночасно. Я швидко відскочила від дверцят. Анна боляче вдарила мене.

— Попроси вибачення! — наказав батько.

Я стояла нерухомо біля дверцят: у голові в мене вирувало від думок. Благородні пози надто пізно спадають мені на гадку.

— Підійдіть до мене, — мовила Анна.

В її голосі не було нічого загрозливого, і я підійшла. А вона торкнулася рукою моєї щоки і мовила до мене спокійно, тихенько, наче до придуркуватої:

— Не зліться! Мені шкода Ельзи. Однак з вашою делікатністю ви все владнаєте. А завтра ми все пояснимо. Вам було боляче?

— Пусте! — ввічливо відповіла я.

Від її несподіваної ніжності і власної непогамованої різкості перед тим мені хотілося заплакати. Вони поїхали, а я відчула якусь страшну порожнечу. Єдиною моєю розрадою була думка про мою власну делікатність. Я поволі вернулася в казино, де знайшла Ельзу та південноамериканця, що повис у неї на руці.

— Анна занедужала, — невимушено мовила я. — Тато мусив відвезти її додому. Щось, може, вип'ємо?

Ельза дивилась на мене, нічого не відповідаючи. Я хотіла знайти якийсь переконливий доказ.

— Її знудило, — додала я, — вона заплямила цілу сукню. Який жах!

Мені здавалось, що це уточнення аж надто правдоподібне, але Ельза почала тихо, зажурено плакати. Я дивилася на неї розгублено.

— Сесіль, — схлипувала вона, — Сесіль, ми були такі щасливі… — Вона ще дужче розридалася. Південноамериканець також розплакався, повторюючи: "Ми були такі щасливі". В цю мить я ненавиділа Анну, та й самого батька.

Не знаю, що я зробила б, аби тільки Ельза не плакала, не спливала туш у неї з вій і не схлипував той американець.

— Ще не все втрачено, Ельзо. Вертайтеся зі мною.

— Я скоро приїду по свої речі, — схлипувала вона. — Прощавай, Сесіль, ми дуже добре розуміли одна одну.

Ми завжди розмовляли з нею лише про погоду та моди, але зараз мені здалось, немовби я справді втрачаю доброго давнього друга. Я враз відвернулася й побігла до машини.

Розділ VI

Наступного ранку я почувалася дуже втомленою — мабуть, забагато віскі випила ввечері. Я прокинулася, лежачи впоперек ліжка, в темряві, в роті сухо, все тіло вкрите огидним потом. Крізь віконниці пробивався промінь сонця, в ньому танцювали густі порошинки. Мені не хотілось ні вставати, ні залишатися в ліжку. Я подумала, як виглядатимуть Анна і мій батько, коли вранці повернеться Ельза. Намагалася думати про них, щоб легше було встати. Нарешті я вже стояла на прохолодних кахлях підлоги, засмучена, розморена сном. У дзеркалі відбивався мій сумний образ, я придивилася до нього: розширені зіниці, припухлі вуста, чуже, проте моє обличчя… Чи можу я почуватися слабкою, мізерною через ті губи, ті перекривлені риси обличчя, через ті ненависні рамки, в які мене втиснули? А коли я і втиснена в них, чому ж я маю це усвідомлювати так болісно? Мені подобалося саму себе зневажати, ненавидіти своє злюче обличчя, втомлене, зім'яте вчорашньою гульнею. Я почала стиха повторювати слово "гульня", дивлячись собі просто в очі, і несподівано побачила, що всміхаюся. Яка ж то гульня! Кілька нещасних чарок, ляпас і ридання. Я почистила зуби і зійшла вниз.

Батько з Анною вже сиділи поруч на терасі, перед ними стояла таця зі сніданком. Я привіталася невиразним "добридень" і сіла навпроти. З сорому не наважувалася глянути на них; потім їхня мовчанка змусила мене підвести очі. Обличчя Анни було змучене — єдиний слід любовної ночі. Обоє сміялися, виглядали щасливими. Це вразило мене: щастя завжди здавалось мені вінцем успіху, справедливості.

— Добре спалося? — спитав батько.

— Так собі, — відповіла я. — Забагато віскі випила ввечері.

Я налила собі кави, покуштувала трішки, та відразу ж поставила чашку на стіл. В їхній мовчанці крилося якесь спільне очікування, від якого мені стало незручно. Я була надто втомлена, щоб далі це зносити.

— Що сталося? У вас такий загадковий вигляд.

Батько запалив цигарку, видимо, стримуючи хвилювання. Анна дивилась на мене, дивно збентежена.

— Хочу вас про щось попросити, — мовила вона.

Я приготувалась до найгіршого.

— Знову поговорити з Ельзою?

Вона відвернулася, глянула на батька:

— Ми з вашим татом хочемо взяти шлюб.

Я уважно глянула на неї, потім на батька. Якусь мить я чекала від нього знаку, підморгування, які б водночас мене обурили і заспокоїли. Він розглядав свої рука. Я подумала: "Це неможливо", але вже знала, що це правда.

— Дуже добра думка, — сказала я, щоб виграти час. Я ніяк не могла второпати: мій батько, що так уперто противився одруженню, будь-яким кайданам, за одну ніч вирішив… Це змінювало все наше життя. Ми втрачали незалежність. Я враз побачила наше життя втрьох — життя, несподівано врівноважене розумом, розсудливістю Анни, те життя, якого жадала. Освічені, виховані друзі, щасливі, спокійні вечори… Нараз я пройнялася огидою до галасливих вечірок, до південпоамерикапців, різних там Ельз. Мене заполонило відчуття зверхності й гордості.

— Це дуже, дуже добра думка, — повторила я і всміхнулася до них.

— Я знав, що ти будеш рада, моя люба кицюню, — сказав батько. Він заспокоївся, зрадів. Відмінене любовною втомою обличчя Анни видавалося мені привабливішим, і ніжнішим, ніж будь-коли.

— Підійди до мене, кицюню, — попросив батько.

Він простяг до мене обидві руки, притиснув мене до себе, до неї. Я стояла майже навколішки перед ними, вони ніжно дивилися на мене, гладили мене по голові. А я не переставала думати, що моє життя, певно, в цю саму хвилину змінюється і що я, безперечно, для них лише маленька кицька, маленька лагідна тваринка. Я відчувала, що вони десь наді мною, що вони поєднані минулим, майбутнім, зв'язками, яких я не знала і які не могли мене стримувати. Я навмисне заплющила очі, притиснулася головою до їхніх колін, сміялася разом з ними, знов увійшла в свою роль. А хіба ж я не була щаслива? Анна була вродлива, я не знала за нею нічого негідного. Вона мене вестиме далі, звільнить від життєвих турбот і завжди, коли треба, показуватиме мені дорогу. Я розвинуся до кінця і мій батько вкупі зі мною.

Батько встав і пішов по пляшку шампанського. Мене сповнило прикре почуття. Він був щасливий, це найголовніше, але ж я так часто бачила його щасливим з жінкою…

— Я трохи боялася вас, — сказала Анна.

— Чому? — спитала я.

Слухаючи її, я мала враження, що моя незгода могла б перешкодити одруженню двох дорослих людей.

— Я хвилювалася, що ви боїтесь мене, — сказала вона і розсміялася.

Я засміялась і собі, бо справді мала перед нею острах. А вона давала мені втямки, що це знає і що мій страх даремний.

— А вам не видається кумедним одруження двох старих людей?

— Які ж ви старі, — відповіла я з належною певністю, бо якраз вертався мін батько, пританцьовуючи, з пляшкою в руці.

Він сів біля Анни, поклавши руку їй на плече. А вона потяглася до нього всім тілом, аж я опустила очі. Ось чому вона і виходила за нього: задля його сміху, задля цієї міцної і певної руки, задля його життєвої енергії і тепла. Сорок років, страх самотності, останні поклики чуттєвості і чутливості… Я ніколи не думала про Анну як про жінку, звичайно, дивилася на неї, як на якусь абстракцію. Я бачила в ній певність, елегантність, розум, одначе ніколи не помічала чуттєвості, слабості… Я розуміла, яку гордість відчував мій батько: саме Анна Ларсен, горда, незалежна Анна Ларсен виходить за нього заміж. Чи він любив її, чи зможе довго любити? Чи могла б я розрізнити його любов до Анни і ставлення до Ельзи? Я заплющила очі, сонце стомило мене.