Привіт, смутку ("Здрастуй, печаль!") - Саган Франсуаза

Це водночас і збуджувало мене, і втомлювало, і кінець кінцем було принизливим, бо я відчувала, що вона має рацію.

В день її приїзду вирішили, що батько з Ельзою поїдуть її зустрічати на станцію Фрежюс. Я навідріз відмовилася їхати з ними. В розпачі батько позривав на городі всі гладіолуси, щоб подарувати їх Анні, коли вона виходитиме з вагона. Я лише порадила йому, щоб ці квіти не вручала Ельза. О третій годині, коли вони від'їхали, я спустилася на пляж. Стояла гнітюча спека. Я простяглася на піску, задрімала; мене розбудив голос Сіріла, я розплющила очі: небо було аж біле від спекоти. Я не відповіла Сірілові, мені не хотілося розмовляти ні з ним, ні з будь-ким. Спекотне літо всією своєю сплою притиснуло мене до піску; руки мені обважніли, а в роті пересохло.

— Ви що, неживі? — спитав він. — Здалеку ви схожі на уламок корабля…

Я всміхнулася. Він сів біля мене, рукою ненароком торкнувся мого плеча, моє серце враз закалатало гучно і ритмічно. За останній тиждень мої блискучі маневри на яхті не раз скидали нас обох у воду, ми хапались одне за одного, проте я не відчувала ніякого хвилювання. Та сьогодні вистачило цієї спеки, цієї напівдрімоти, цього незграбного руху, щоб у мені щось солодко прорвалося. Я повернула до Сіріла голову. Він дивився на мене. Я вже трохи знала його: він був урівноважений і цнотливіший, ніж звичайно буває в його віці. Його, приміром, дивувало наше життя — незвична сім'я з трьох осіб. Він був надто добросердий, а може, надто скромний, щоб мені про це сказати, однак я це відчувала по злих кривих поглядах, які він кидав на мого батька. Він хотів би, щоб мене це тривожило. Однак я лишалася спокійна. В цю мить лише погляд Сіріла та гучні удари мого серця хвилювали мене. Він нахилився до мене. Я знову пригадала останні дні цього тижня, свою довіру до нього, спокій, який відчувала біля цього, і мені шкода стало, що до мене наближалися ці великі, трохи важкуваті уста.

— Сіріле, — сказала я, — ми були такі щасливі…

Він ніжно поцілував мене. Я подивилася на небо, а потім уже бачила тільки червонувате світло, що спалахувало під моїми опущеними повіками. Спекота, запаморочення, смак перших поцілунків, зітхання — все це змішалося в довгі хвилини. Ми сахнулися одне від одного, наче змовники, почувши гудок автомашини. Нічого не сказавши Сірілові, я піднялася додому. Мене здивувало таке раннє повернення: поїзд Анни ще не повинен був прибути. Однак Анна вже з'явилася на терасі, вона виходила із своєї машини.

— О, та це ж будинок Сонної Красуні! — мовила вона. — Як ви засмагли, Сесіль! Рада вас бачити.

— Я теж, — відповіла я. — Але ж ви їдете з Парижа?

— Я вирішила їхати машиною і тепер зовсім знесилена.

Я провела Анну до її кімнати. Потім відчинила вікно, сподіваючись побачити човен Сіріла, але він уже відплив. Анна сіла на ліжко. Я помітила в неї під очима легенькі тіні.

— Чудова вілла, — сказала вона, зітхнувши. — А де ж господар?

— Він поїхав з Ельзою на станцію зустрічати вас.

Я поклала її валізку на стілець і, повернувшись до Анни, стала вражена. Обличчя Анни несподівано змінилося, губи тремтіли.

— З Ельзою Макенбур? Він привіз сюди Ельзу Макенбур?

Я не знала, що маю відповісти. Розгублено дивилася на неї. Обличчя, яке я бачила завжди таким спокійним, таким урівноваженим, враз постало переді мною дивно розгубленим, викликаючи безмірний подив… Вона дивилася на мене крізь образи, породжені моїми словами. Нарешті побачила мене й відвернулася.

— Я мала вас попередити, — сказала вона, — однак я так поспішала, така була втомлена…

— А тепер… — несамохіть продовжила я.

— Що "тепер"? — спитала Анна.

Її погляд був запитливо-зневажливий. Нічого ж, мовляв, не трапилося.

— Тепер ви приїхали, — збентежено продовжила я, потираючи руки. — Розумієте, я дуже рада, що ви тут. Я чекатиму вас унизу. Якщо хочете щось випити, в нас є чудовий бар.

Я вийшла, щось бурмочучи під ніс, і спустилася сходами; в голові у мене вирували думки. Чому в неї було таке обличчя, такий схвильований голос, така несподівана слабкість? Я сіла в шезлонг, заплющила очі. Пробувала пригадати собі різні вирази строгого, вольового обличчя Анни: іронічний, схвильований, владний. Мене здивувало і водночас рознервувало те, що це обличчя виявилося вразливим. А може, вона кохає мого батька? Чи можливо, щоб вона його кохала? Адже він не в її стилі. Він слабкий, легковажний, навіть інколи безвільний. А може, це тільки через стомливу мандрівку, ображену чесноту? Цілу годину я гадала отак.

О п'ятій годині вернувся батько з Ельзою. Я дивилася, як він виходить з машини, і намагалася збагнути, чи може Анна любити його. Він швидко йшов до мене, ледь задерши голову. Всміхався. Я подумала — будь-яка жінка могла б його покохати.

— Анна не приїхала, — гукнув він. — Сподіваюсь, вона не випала з поїзда?

— Вона в своїй кімнаті, — відповіла я. — Приїхала машиною.

— Невже? О, чудово! Тобі лишається тільки вручити їй цей букет.

— Ви купили для мене квіти? — пролунав голос Анни. — Які ви ласкаві!

Вона спускалася сходами йому назустріч, спокійна, усміхнена, в сукні, яка, здавалось, навіть не подорожувала так довго у валізі. Я подумала сумно, що вона зійшла лише тоді, як почула машину, а могла б це зробити трохи раніше, щоб побалакати зі мною; хоча б про мій екзамен, який я, до речі, провалила! Ця остання думка мене заспокоїла.

Батько поспішив їй назустріч, поцілував руку.

— Я чверть години стояв на пероні з цим букетом у руці й дурною усмішкою на обличчі. Богу дякувати, ви вже тут. Чи ви знайомі з Ельзою Макенбур?

Я відвернула погляд.

— Ми десь зустрічалися, — дуже ввічливо відповіла Анна. — В мене чудова кімната. Ви дуже люб'язні, Реймоне, що запросили мене. Я вже так утомилася…

Мій батько аж пирхав від задоволення. На його думку, все було чудово. Він сипав репліками, відкорковував пляшки. А я щохвилини бачила перед собою то пристрасне обличчя Сіріла, то обличчя Анни — обоє вони були схвильовані, і я задумувалася, чи ті канікули будуть такі спокійні, як говорив батько.

Наша перша спільна вечеря пройшла дуже весело. Батько і Анна згадували своїх небагатьох спільних знайомих, серед яких траплялися доволі колоритні постаті. Мене це дуже тішило, поки Анна не заявила, що компаньйон мого батька — мікроцефал. То була людина охоча випити, однак мила, і ми з батьком улаштовували з ним незабутні обіди.

— Ломбар дивакуватий, Анно, — заперечила я, — однак він дуже товариський.

— Проте ви погодитесь, що він усе-таки нуднуватий, а крім того, його гумор…

— Може, йому і бракує дотепності, але…

— Йому бракує не дотепності, а скорше розуму…

Мене захопив лаконізм та чіткість виразу її думки.

Трапляються фрази, оповиті для мене якимось витонченим духом інтелектуальності, вони підкоряють мене, хоча я не зовсім добре розумію їх суть. А коли я почула цю репліку Анни, мені захотілося мати під рукою записник та олівець. Я сказала про це Анні. Батько вибухнув сміхом:

— Принаймні ти не злостива.

Я не мала чого таїти на неї злість, бо Анна була зичлива. Я відчувала, що вона надто байдужа, в її судженнях не було категоричності, їдкої прискіпливості, властивої злобі. Однак від цього вони були не менш ваговитими.

В цей перший вечір Анна, здавалось, не помітила навмисної чи ненавмисної бравади Ельзи, яка пішла просто до спальні мого батька. Анна привезла мені светр зі своєї колекції, не дозволивши навіть подякувати за нього. Їй докучали вислови подяки, а що я не дуже вміла дякувати, то охоче погодилась із нею.

— По-моєму, ця Ельза дуже симпатична, — мовила Анна, перше ніж я вийшла від неї.

Не посміхаючись, дивилася мені просто в вічі, шукала підтвердження тієї підозри, яку хотіла б одразу стерти. Хотіла, щоб я забула, як вона спочатку сприйняла новину.

— Так, так, вона дуже мила: молода… приваблива… — промимрила я.

Вона засміялась, а я пішла знервована спати. Заснула з думками про те, що Сіріл, певно, танцює в Каннах з дівчатами.

Я свідома того, що пропускаю, що змушена пропускати найголовніше — присутність моря, його невпинний гомін, сонце. Так само не можу згадати і про чотири липи на подвір'ї провінційного пансіону, їхній запах і усміх мого батька на пероні вокзалу. За три роки перед тим, коли я верталася з пансіону — збентежений усміх, бо я носила тоді коси і була зодягнена в огидну, майже чорну сукню. А потім у машині несподіваний вибух його звитяжної радості, бо в мене були його очі, його вуста, він зрозумів, що я стану для нього найдорогоціннішою, найкращою іграшкою. Я нічого не знала; він повинен був відкрити для мене Париж, розкішне, легке життя. Гадаю, що більшість моїх тогочасних розваг я завдячую грошам — приємність швидко мчати машиною, мати нову сукню, купувати платівки, книги, квіти. Я й досі не соромлюся тих легковажних утіх, та й називаю їх легковажними лише тому, що інші при мені так казали. Я більше шкодувала за своїми розчаруваннями, напливами містицизму. Жадоба втіх, щастя є єдиною стійкою рисою мого характеру. А може, я мало читала? В пансіоні читають тільки повчальні книжки. А в Парижі я не мала часу читати: після лекцій друзі тягли мене до кіно — я не знала імен акторів, це їх дивувало — або ж на тераси кав'ярень, залиті сонцем. Я відчувала насолоду від того, що змішуюся з натовпом, смакую вино, що перебуваю з кимсь, хто дивиться мені просто в вічі, бере за руку, а потім відводить далеко від цієї юрби. Ми блукали вулицями, так доходили до мого дому. Там він тяг мене в підворіття і цілував. Я пізнавала солодощі поцілунків. Не пов'язую ці спогади з якимись іменами: Жан, Юбер, Жак… — вони однакові для всіх дівчат. А вечорами я ставала дорослою, ми виїжджали з батьком на прийоми, де я не знала, що маю робити, де було розмаїте товариство, а я розважалася і розважала інших своєю молодістю. Коли верталися, батько завозив мене додому і найчастіше їхав далі, проводячи якусь свою подругу. Я не чула, коли він повертався.

Я не хочу створити такої думки, немовби він хвалився своїми пригодами. Він обмежувався тим, що нічого від мене не приховував чи, певніше, не намагався говорити щось фальшиве, щось належне в таких випадках, аби пояснити, чому так часто снідає разом з нами якась молода жінка, чому вона розмістилася (на щастя, ненадовго) в нашому домі! В усякому разі, я не могла б довго не помічати природи його взаємин з тими "гостями", а він, певно, дорожив моєю довірою, уникаючи таким чином обтяжливого обов'язку вигадувати якісь пояснення.