Ежені Гранде - Бальзак Оноре де

Але після того як вона отримувала свої п’ять луїдорів, чоловік часто питав її, ніби в них був спільний гаманець: "Ти можеш мені позичити кілька су?" І бідна жінка, щаслива тим, що може щось зробити для чоловіка, який, за словами сповідника, був її паном і господарем, повертала йому за зиму кілька екю з грошей "на шпильки". Коли Гранде витягав з кишені сто су, призначені на дрібні місячні витрати – нитки, голки, на доччин туалет, – він ніколи не забував, застебнувши жилетну кишеню, спитати дружину:

– А тобі, мати, нічого не треба?

– Я подумаю, друже мій, – відповідала пані Гранде з почуттям материнської гідності.

Марна велич душі! Гранде вважав себе дуже щедрим щодо своєї дружини. Хіба філософи, подибуючи отаких, як Нанон, пані Гранде й Ежені, неслушно вважають, що в основі волі провидіння лежить іронія?

Після обіду, за яким уперше зайшла мова про шлюб Ежені, Нанон пішла в кімнату пана Гранде по пляшку смородинівки і мало не впала, спускаючись звідти по сходах.

– От бидло, – сказав їй хазяїн, – чи тебе вже ноги не носять?

– Пане, там же один східець ледве тримається.

– Це правда, – мовила пані Гранде. – Ви давно вже мали б розпорядитися, щоб полагодили сходи. Вчора Ежені ледве не звихнула там ногу.

– Зажди, – звернувся Гранде до Нанон, помітивши, що вона дуже зблідла, – сьогодні день народження Ежені, і ти мало не впала, з цієї нагоди випий чарку смородинівки, щоб підкріпитися.

– По щирості, я її заслужила, – сказала Нанон. – На моєму місці будь-хто розбив би пляшку, та я швидше лікоть розіб’ю, а пляшку таки втримаю.

– Бідолашна Нанон! – сказав Гранде, наливаючи їй смородинівки.

– Ти забилася? – співчутливо спитала Ежені.

– Ні, я крутнулась і втрималася крижами.

– Ну, заради дня народження Ежені,– сказав Гранде, – я полагоджу ваш східець. Нема у вас кмітливості ступати в куток, де він ще міцний.

Гранде узяв свічку, лишивши дружину, дочку й служницю при світлі каміна, що вже добре розгорівся, і пішов у кухню по дошки, цвяхи та інструмент.

– Допомогти вам? – гукнула Нанон, чуючи, як він стукає по сходах.

– Ні, ні! Діло звичне, – відповів колишній бондар.

Саме в ту хвилину, коли Гранде лагодив свої трухляві сходи, голосно, як у молодості, насвистуючи, троє Крюшо постукали в двері.

– Це ви, пане Крюшо? – спитала Нанон, визираючи крізь заґратоване вічко.

– Я, – відповів голова.

Нанон відчинила двері, і вогнище, відбиваючись від склепіння, освітило трьом Крюшо вхід до зали.

– О, ви з привітанням! – сказала їм Нанон, нюхаючи квіти.

– Пробачте, панове, – гукнув Гранде, впізнаючи голоси своїх друзів. – Я до ваших послуг! Я людина не горда, сам тут лагоджу східець.

– Лагодьте, лагодьте й далі, пане Гранде! І вугляр у своїй хаті голова, – сентенційно зауважив молодий Крюшо, сам усміхаючись на свій натяк, якого ніхто не зрозумів.

Пані і мадмуазель Гранде повставали. Тут голова суду, поки було темно, сказав Ежені:

– Дозвольте побажати вам, мадмуазель, сьогодні, в день вашого народження, багато щасливих років життя в такому ж доброму здоров’ї, як і зараз.

Він підніс великий букет незвичних у Сомюрі квітів, потім, стискаючи лікті спадкоємиці, поцілував її з обох боків у шию так послужливо, аж Ежені засоромилась. Голова, схожий на старий іржавий цвях, вважав, що так діють світські залицяльники.

– Однак ви не церемонитеся, – сказав, входячи, Гранде. – Яка у вас пам’ять на сімейні свята, пане голово!

– Та в товаристві вашої дочки, – відповів абат Крюшо з букетом у руках, – кожний день був би для мого небожа святом.

Абат поцілував Ежені в руку. А нотар Крюшо просто розцілував дівчину в обидві щоки і сказав:

– Як невпинно летить час! Що не рік, то дванадцять місяців.

Ставлячи свічку перед годинником, Гранде повторив жарт, який здавався йому дотепним; він міг повторювати його, доки всім не набридав.

– Сьогодні свято Ежені, отже, запалимо світильники.

Він обережно зняв гіллястий канделябр, надів на кожну підставку по розетці, взяв з рук служниці нову лойову свічку, загорнуту знизу в папір, вставив її у свічник, закріпив, запалив і сів коло дружини, поглядаючи по черзі на своїх друзів, на дочку і на обидві свічки. Абат Крюшо, маленький, опасистий, пухкий чоловічок у рудому гладенькому парику і з обличчям старої картярки, спитав, простягаючи ноги в міцних черевиках із срібними пряжками:

– А що, Грассени не приходили?

– Ні ще, – відказав Гранде.

– А хіба вони мають прийти? – запитав старий нотар з гримасою на рябому, як решето, обличчі.

– Гадаю, так, – відповіла пані Гранде.

– Ви зібрали вже виноград? – звернувся до господаря голова де Бонфон.

– Скрізь, – гордо відповів йому старий виноградар, підводячись і походжаючи туди й сюди по кімнаті, не менш гордо випинаючи груди.

Через відчинені двері коридору, що вів до кухні, він побачив дебелу Нанон, яка сиділа зі свічкою біля каміна, збираючись там прясти, щоб не заважати святу.

– Нанон, – сказав він, виходячи в коридор. – Гаси там вогонь та свічку і йди до нас. Далебі, в залі вистачить місця на всіх.

– Але ж у вас будуть знатні гості, пане.

– Ти не гірша від них. Вони з Адамового роду так само, як ти.

Гранде повернувся до голови і спитав:

– А ви продали свій виноград?

– Ні, я, признаюсь, прибережу його. Якщо тепер вино добре, то через рік воно буде ще кращим. Ви ж знаєте, виноградарі змовились не знижувати ціни, і цього року бельгійцям нас не подужати. Хай собі їдуть, однаково повернуться.

– Так, але тримаймося міцно, – зауважив Гранде тоном, від якого голова здригнувся.

"Чи не збирається він на торг?" – подумав Крюшо.

В цю мить удар молотка сповістив, що прибула родина де Грассенів, і їхня поява перервала розмову, яка почалася між пані Гранде та абатом.

Пані де Грассен була з тих маленьких, жвавих, пухкеньких, білих і рум’яних жіночок, які завдяки провінційному затворництву та доброчесним звичкам ще у сорок років моложаві. Вони привабливі, мов останні троянди пізньої осені, але в їхніх пелюстках є щось холодне, а пахощі вже зникають. Одягалася вона досить гарно, виписувала паризькі моди, задавала тон у Сомюрі і влаштовувала прийоми. Її чоловік, відставний квартирмейстер імператорської гвардії, після важкого поранення під Аустерліцем зберігав, незважаючи на всю свою повагу до Гранде, удавану відвертість військового.

– Добридень, Гранде, – сказав він виноградареві, подаючи руку з підкресленою вищістю, якою постійно гнітив родину Крюшо. – Моя паннусю, – звернувся до Ежені, спершу привітавшися з пані Гранде, – ви завжди гарні й розумні. Я, далебі, не знаю, чого вам побажати.

По цих словах він підніс їй, узявши з рук дружини, невеличку скриньку, в якій ріс капський верес, – дуже рідкісна квітка, недавно завезена в Європу.

Пані де Грассен ніжно поцілувала Ежені, потиснула їй руку і сказала:

– Адольф узявся піднести вам мій маленький подарунок.

Високий білявий юнак, блідий і тендітний, з досить гарними манерами, з вигляду соромливий, – однак це не завадило йому прогуляти в Парижі, куди він їздив вивчати право, вісім чи десять тисяч франків, крім свого утримання, – підійшов до Ежені, поцілував її в обидві щоки і підніс шкатулку, всі речі в якій були з позолоченого срібла – подарунок дешевенький, без смаку, хоч і оздоблений дощечкою з готичними, вельми вправно вигравіюваними ініціалами Е. Г., що могли справити враження надзвичайно тонкої роботи. Коли Ежені відкрила шкатулку, її охопила несподівана радість, радість, від якої дівчата червоніють і тремтять від задоволення. Ежені звела очі на батька, ніби запитуючи, чи можна їй прийняти подарунок, і пан Гранде з інтонацією, якій міг позаздрити навіть актор, промовив: "Візьми, доню моя!" Троє Крюшо остовпіли, помітивши радісний і збуджений погляд, що його кинула на Адольфа де Грассена спадкоємиця, котрій ці скарби видалися чимось неймовірним.

Пан де Грассен почастував Гранде тютюном, сам призволився, струсив порошинки зі стрічки ордена Почесного легіону, що прикрашав петлицю його синього фрака, потім подивився на родину Крюшо так, ніби хотів сказати: "Ану ж, спробуйте відбити цей удар!" Пані де Грассен з удаваною простодушністю насмішкуватої жінки зиркнула на сині вази з букетами, що принесли Крюшо. В цій делікатній ситуації абат Крюшо почекав, поки товариство розмістилося біля вогню, і пішов з Гранде в глиб зали. Коли обидва старі опинилися в ніші вікна, далеко від Грассенів, священик пошепки мовив скнарі:

– Ці люди викидають гроші за вікно.

– Що ж такого, коли ці гроші попадають у мій підвал? – жартом відповів старий виноградар.

– Якби ви схотіли подарувати своїй дочці золоті ножиці, ви б мали змогу це зробити, – зауважив абат.

– Мої подарунки кращі за ножиці,– відказав Гранде.

"Ну ж і йолоп мій племінничок, – подумав абат, дивлячись на суддю, скуйовджене волосся якого надавало ще бридкішого вигляду його смаглявому обличчю. – Не міг вибрати на подарунок якусь цінну дрібничку!"

– Ми складемо вам партію в лото, пані Гранде, – мовила пані де Грассен.

– Нас багато, і ми можемо грати за двома столами…

– Сьогодні свято Ежені – хай буде загальне лото, – сказав дядечко Гранде. – І ці двоє дітей гратимуть з нами.

Колишній бондар, що ніколи не брав участі в жодній грі, вказав на дочку та Адольфа.

– Нанон, розставляй столи.

– Ми вам допоможемо, мадмуазель Нанон, – весело запропонувала пані де Грассен, втішаючись радістю Ежені.

– Я ніколи в житті не була така задоволена, – сказала їй спадкоємиця. – Ніколи не бачила такої краси.

– Це Адольф привіз із Парижа і сам вибирав, – додала пошепки пані де Грассен.

"Плети, плети, клята інтриганко! – думав голова суду. – Хай-но коли-небудь виникне судова справа в тебе чи у твого чоловіка, не сподівайся, що вона для вас вдало повернеться!"

Нотар, сидячи в своєму кутку, спокійно дивився на абата і міркував:

"Хай собі стараються ці Грассени; моє багатство, разом з багатством мого брата і небожа, становить суму близько мільйона ста тисяч франків. Грассени ж мають щонайбільше половину цього, та ще й дочка в них є; нехай дарують що завгодно! І спадкоємиця, і подарунки – все це одного чудового дня перейде в наші руки".

О пів на дев’яту поставили два столи. Гарненькій пані де Грассен вдалося посадити свого сина поруч Ежені. Дійові особи цієї сцени, дуже цікавої, хоч зовні й звичайної, озброєні строкатими, вкритими цифрами картками та фішками з синього скла, здавалося, слухали дотепи старого нотаря, котрий не витягав, жодного номера без зауважень, але насправді всі думали про мільйони пана Гранде.