Один в океані - Бомбар Ален

Може, їм пощастить почути мої слабенькі позивні. Адже на земній кулі двісті тисяч радіолюбителів! Французькі радіостанції попередять їх, і вони слухатимуть мене вдень і вночі.

Я не знав, як навіть висловити свою найщирішу подяку цим добровольцям-радіолюбителям!

— Еге, воно добре, любий лікарю, але я мушу оглянути вашу апаратуру і переконатися, що їм буде за чим слідкувати в ефірі!

Знову я кидаюся до телефону. Мені відповідають:

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ми приїдемо завтра вранці.

Тоді Жан Ферре сідає до телефону і розмовляє з ними особисто.

— Чи знаєте ви, які труднощі вас чекають?

— Звичайно.

— Яку антену обрали?

— Антену ми прилаштуємо до щогли.

— Але ж "Єретик" має щоглу заввишки два метри! З такою антеною жоден передавач не буде працювати.

— ???

— Може, ви використаєте антену, прив'язану до повітряного шара-зонда або ж розсувну?

— Еге ж, звичайно!

— Цікаво, а що воно за приймач у вас?

— Про це не турбуйтеся.

— А робоча хвиля?

— Десять мегациклів (тридцять метрів).

Мій нещасний апарат на таких хвилях нізащо б не пробився крізь потужні трансляції інших станцій.

Знову дзвонимо і знову чуємо у відповідь:

— Ні про що не турбуйтесь!

П'ятниця, 23 травня. До Монако приїхав представник фірми.

— Мене відряджено, щоб усе підготувати, — повідомляє він. — Апаратура буде завтра.

Ми пояснюємо йому, як склалися справи. Він приголомшено мимрить:

— Ну, знаєте, оце втнули!

П'ятниця. Вже полудень, а нікого й нічого немає.

Жан Ферре бігає, наче лев у клітці.

Аж ось дзвонять:

"Ми зараз приїдемо!"

15 годин, 16 годин, 17 годин. Любителі Монако та Ніцци вкрай здивовані й обурені легковажністю швейцарських радіотехніків, на яких ми цілком поклалися.

24 травня. Відплиття призначено на 15-ту годину. Об 11-й годині кілька радіотехніків нарешті приїздять до Монако.

Представник радіостанції кидається до Жана Ферре.

— З ким я можу домовитись про надання нам виняткового права?

Жан витріщив на нього очі. Виняткового права? Якого виняткового права? Адже йдеться про допомогу двом "потерпілим від корабельної аварії". Вони ризикують власним життям, щоб зберегти життя іншим!

— Я кажу про надання нам виняткового права на трансляцію ваших радіопередач. Зараз ви все зрозумієте. Якщо я матиму виняткове право на ці передачі, то зможу продати їх Бі-Бі-Сі, а можливо, навіть американцям!

Поки вони розмовляють, я розглядаю апаратуру. Передавач — гола схема, зібрана на панелі. Вона нічим не закрита. Такі схеми навіть у радіомайстернях кладуть на стіл дуже обережно. Приймач — звичайнісінький, батарейний, його можна купити де завгодно. Лише генератор справді добрий.

— А де ж антена? — питаю я.

— Бачите, ми ще нічого не встигли зробити. Але ви користуватиметесь антеною, прив'язаною до повітряного змія.

Опівдні Жан кличе нас усіх до вітальні.

— Від імені Французького об'єднання радіолюбителів, яке доручило мені висловити вам свою думку, я впевнено заявляю, що з такою апаратурою ніякий зв'язок між вами та землею неможливий.

По-перше, апаратура не захищена від морської води.

По-друге, треба бути спеціалістом-радіотехніком, щоб уміти користуватися нею. Досить одного різкого пориву вітру, і антена поламається, а апарат вийде з ладу. І ви нічого не зможете зробити. Ми ж тут думатимемо, що ви загинули, і будемо мучитися, нічого не знаючи про вас. Нарешті, по-третє, ні Бомбар, ні Пальмер не знають азбуки Морзе, на яку розраховано передавач. Радіотехніки заспокоюють мене:

— Любий докторе, не турбуйтеся ні про що! Не слухайте цього молодого чоловіка. У нього, звичайно, найкращі наміри, але ж він не має досвіду. Звіртеся на нас! Ми про все подбаємо.

Друзі мої зовсім приголомшені. Дружина просто помирає від хвилювання. Тоді ми з Пальмером збираємось на "військову раду".

Я вже знаю, що радіо не працюватиме. Ну, й нехай! Місяць тому я про нього навіть і не думав. Людина, що потерпіла від корабельної аварії, не має радіо. Треба пливти.

Але оскільки вітер несприятливий, ми зможемо вирушити тільки наступного дня. Отже, радіотехніки матимуть зайві двадцять чотири години.

Я ніколи не забуду останніх слів мого журналіста. Він вів радіорепортаж з катера, що мав відбуксирувати нас 25 травня у відкрите море.

— Ми будемо вас запитувати по радіо! Відповідайте нам: крапка — так, тире — ні. Прощавайте, докторе! Крапка — так, тире — ні, крапка — так, тире…

* * *

Відтоді, як у пресі з'явилося повідомлення про нашу експедицію, від цікавих і журналістів не було відбою. В останні тижні я не міг більше працювати, бо репортери просто переслідували мене.

Через сенсаційний галас, знятий навколо нашої майбутньої експедиції, підготовка до відплиття проходила в несприятливих умовах. Звичайно, преса повинна тримати читачів у курсі всіх подій. Але, на жаль, переважна більшість читачів швидше цікавиться незвичайними анекдотами, ніж фактами. Сталося так, що преса не тільки неправильно висвітлила мету нашої подорожі, але й зовсім її дискредитувала в очах багатьох людей. Основний наголос газети робили на "сенсаційності" експедиції в Середземне море, зовсім забуваючи про справжню її мету: випробувати людей і спорядження. Мимоволі ми стали героями відділу хроніки. Насправді ж Середземне море, як уже я казав, було для нас лише репетицією, та й годі. Але варто було нам виявити страх чи відмовитись од експедиції, як ми стали б посміховиськом.

У занадто великій увазі преси до цієї незвичайної подорожі крилася серйозна небезпека, бо наш експеримент суперечив загальновизнаним нормам і здоровому глузду.

Мене вважали за єретика з багатьох міркувань. Адже ми хотіли на човні, зовсім не пристосованому для морського плавання, досягти заздалегідь наміченого географічного пункту. Ця перша єресь обурювала інженерів і моряків. Багато спеціалістів запевняли нас, що в найкращому разі ми досягнемо Перських островів. Небезпечнішою була друга єресь, що суперечила загальновизнаній думці, ніби людина не може жити виключно продуктами моря й пити солону воду.

Нарешті одна "серйозна" газета рішуче виступила проти нас. "Навіть досвідченим морякам на кораблі, — писала вона, — не завжди вдається подолати розбурхане море, вітри та течії. А що ж казати про новачка! І ця людина, не вагаючись, довіряє своє життя і життя товариша хисткій шкаралупці, не перевіреній навіть морським інспектором".

Після цього я назвав свого човна "Єретиком".

На наше щастя, чимало авторитетних осіб підтримувало нас. Завдяки особистому втручанню заступника міністра військово-морського флоту я одержав дозвіл на плавання. Тепер "Єретик" міг нести французький прапор до самих берегів Америки.

СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ

ВІДПЛИТТЯ

24 травня, тільки-но почало світати, ми зібралися в маленькому порту Фонв'єй. Всі журналісти одразу ж кинулися до нас із запитаннями. Задовольнивши їх, я почав перевіряти спорядження, складене в надувний човен.

Натовп цікавих дедалі збільшувався, хоч відплиття призначене на третю годину дня — в цей час вітер дужчає.

Десь о другій годині приходить судовий виконавець і накладає печатки на наші банки з харчами, які ми беремо з собою на той випадок, якщо експеримент з харчуванням дарами моря не вдасться. Крізь натовп фотографів і репортерів проштовхується представник Океанографічного музею і повідомляє мене, що ні в суботу, ні в неділю жодне з суден музею не зможе відбуксирувати нас у відкрите море.

Справа в тому, що наш надувний човен не міг пливти проти вітру. Щоб стати справді "потерпілими", треба було відійти у відкрите море миль за десять, бо при сильному зустрічному вітрі нас усе одно прибило б до берега. Відбуксирувати нас мало тільки якесь інше судно.

Саме того дня в порту стояв американський крейсер, і капітан його погодився надати в наше розпорядження один із своїх швидкохідних катерів.

Натовп усе збільшувався. Тепер вітер подув з південного заходу, і якби ми відпливли, то вже давно опинилися б біля берега. Цілком зрозуміло, що зіваки, яким добре-таки набридло стовбичити, з нетерпінням очікували тієї миті, коли, нарешті, наш човен залишить порт. Але ми знову відклали відплиття, тому що капітан американського крейсера пообіцяв відбуксирувати нас на світанку наступного дня. Довідавшись про це, багато хто з глядачів і навіть деякі журналісти почали лаяти нас, звинувачуючи в містифікації; вони марно згаяли час і були страшенно сердиті.

Я повернувся до готелю, сподіваючись хоч трохи відпочити перед від'їздом.

Рано-вранці, о пів на п'яту, ми знову в порту. Навколо нас тільки вірні, щирі друзі та рідні. Моя дружина Жінетт, Жан Люк та кілька репортерів і швейцарські радіотехніки. Атмосфера хвилююча й напружена, і якось справді відчуваєш, що експедиція вже почалась — і попереду довге і важке плавання. Урочиста частина скінчилась!

Натовп потроху збільшується. Ми з Джеком п'ємо свою останню склянку кави з молоком і замовляємо по одному бутерброду з шинкою. Та коли їх приносять, ми відмовляємось. Адже в думках важку подорож уже почато, і яка кінець кінцем, різниця — перестанемо ми їсти зараз чи через кілька годин?… Тоді ми ще не знали, як часто згодом, під час тривалого посту, будемо згадувати ці бутерброди.

П'ята година! Рівно о п'ятій, з властивою всім військовим морякам світу точністю, американський катер з'являється в маленькому порту. Незважаючи на ранній час, командує ним сам капітан. Він погодився керувати всією операцією. Все готово, і ми з Джеком мовчки сідаємо в "Єретик". З самого ранку ми не вимовили й двох слів — нам важко розмовляти в таку хвилину.

— Готово? — питає капітан.

— Все в порядку!

— Рушаймо!

І катер повільно починає буксирувати човен у відкрите море. Ми сидимо один проти одного на надувних бортах, звісивши ноги у човен.

Несподівано море починає хвилюватися — нас зустрів вранішній прибій. Тепер ми уявляємо собі, що то значить погана погода на морі. Невисокі піняві хвилі набігають навально, злісно і безладно б'ються одна об одну. Катер раз по раз занурюється носом у хвилі і хитається з борту на борт. Але нашому надувному човну не страшні хвилі, він чудово зберігає рівновагу, від якої, на мою думку, в майбутньому залежить наша безпека. Човен спокійно пливе собі, без бортового чи кільового хитання. Зате на американському катері всі міцно тримаються, щоб зберегти рівновагу.