Один в океані - Бомбар Ален

Маючи намір зробити лише невеличку перевірку мотора, ми не взяли з собою ні вітрила, ні бодай маленького весла. Підштовхувані постійним північно-північно-східним вітром, ми пливли отак два дні й три ночі і ніяк не могли наблизитися до землі. Берегів не було видно, але ми знали, що узбережжя від гирла Сомми виступає в море на захід, і тому не дуже хвилювалися. Ми були певні, що дрейфуємо паралельно берегам і приб'ємося згодом між Сен-Валері та Дьєппом. Нарешті в п'ятницю, близько 9-ї години ранку, ми помітили траулер "Нотр-Дам-дю-Клерже" і скерували човен до нього, приладнавши замість вітрила чохол нашого суденця — великі труднощі долають здебільшого за допомогою простих засобів.

Цей урок не минув для нас марно. Протягом двох днів Ван Хемсберген не мав ні краплини води в роті. Що ж до мене, то я, аби вгамувати спрагу, пив невеликими дозами морську воду, знаючи, що це мені нічим не зашкодить. З харчів ми мали лише фунт вершкового масла, яке випадково знайшли в човні, і не можна сказати, щоб воно допомогло нам боротися із спрагою.

Як тільки ми піднялися на траулер, мій товариш одразу випив великий глек води. Я, переконаний, що теж хочу пити, намагаюся зробити те саме, але після двох ковтків зупиняюсь, бо насправді не відчуваю спраги! Значить, це мені тільки здалося. Завдяки режиму, мій організм не відчував потреби у воді. І це ще раз показує, як психіка впливає на людський організм, що інколи прагне того, в чому насправді не має потреби.

Через три дні я прочитав в одній газеті:

"Ален Бомбар помер від голоду. Труп його, знайдено поблизу Сен-Валері". Про мене почали вигадувати романтичні історії… Та насправді ж два чоловіки, які мерщій кинулися на аеродром до літака, що вилітав рейсом на Туке, щоб устигнути вчасно на весілля в Англію, аж ніяк не були схожі на мерців.

Та ось у справу втрутилася берегова охорона, і почалась перша дія фарсу, якому я дав назву "Комічна інтермедія". Слід додати, що незвичайні епізоди цього фарсу розігрувались і далі, протягом всієї нашої подорожі.

Перша дія "Комічної інтермедії" відбувається в кімнаті установи, де стоїть багато столів, завалених купами паперів. За одним із них — морський офіцер з п'ятьма великими нашивками. Я, наче, неслух-школяр, сиджу перед ним, а він кричить на мене:

— Чи відомо вам, що ви підлягаєте суду Морського трибуналу? Ви самовільно вийшли з територіальних вод!

— Але ж це правило необов'язкове для малих суден…

— Необов'язкове! Але такі судна звуть ще "пляжними", і ніде не написано, що їм дозволено виходити з територіальних вод!

— Та хіба ж їм заборонено плавати у відкритому морі?

— А про це теж ніде не написано!

— В такому разі…

Але офіцер не дає мені закінчити:

— Оці витівки так вам не минуться! Я не дозволю!

— Я був тільки пасажиром. У човні сидів сам власник! Ви це знаєте?

— Я не хочу більше з вами розмовляти! Як вирішиться ця справа, вас повідомлять потім!

Ми прощаємось, не дійшовши згоди. Та доля посміхнулася мені, як потім ще не раз посміхалася. В приймальні я зустрічаю офіцера в такому ж чині, капітана Монсу. Це вже справжній моряк. Він гаряче обіймає мене і каже:

— Любий мій, поздоровляю тебе!

НАУКОВА ПІДГОТОВКА

19 жовтня я прибув у Монако і, зайшовши до Океанографічного музею, попросив дозволу працювати разом з дослідниками, що мали в своєму розпорядженні лабораторне устаткування.

Мене прийняв заступник директора, який згодом з неослабною увагою стежив за моїми експериментами і весь час щиро ставився до мене. Того ж дня, завдяки його дружній допомозі, було зроблено все можливе для того, щоб я міг взятися за досліди, і я відразу ж поринув у роботу.

Та спершу треба, мабуть, хоч коротко розповісти, що я знав про корабельні аварії до того часу, як розпочав свої дослідження.

Існує два основних види корабельних аварій: корабельна аварія поблизу землі (берегова) і корабельна аварія далеко в морі. З 200 тисяч чоловік, які щороку гинуть від цього лиха, трохи більше половини тоне поблизу берега. Цих людей рятують члени Товариства допомоги потопаючим, чия робота не може не викликати захоплення.

У відкритому морі все йде інакше. Коли 50 тисяч чоловік тоне щороку одразу після аварії корабля, то що ж діється з 50 тисячами, які мають у своєму розпорядженні рятувальні човни? І тут знову ж таки можливі два випадки.

Я розрізняю два типи кораблів. По-перше, ті, що протягом усього плавання підтримують постійний радіозв'язок з землею. До них належать пасажирські й торговельні судна та великі військові кораблі. Якщо один з цих кораблів іде на дно, весь світ уже точно знає, де саме, на якому градусі та за скільки миль від берега скоїлося нещастя, і допомога надходить порівняно швидко. Так було, наприклад, з "Титаніком". Досить лише морально підтримати потерпілих, щоб вони з надією чекали допомоги. Таким потерпілим протягом тривалого часу не треба турбуватися про їжу й воду.

Є ще й другий тип суден — це ті, що підтримують зв'язок з берегом через певні проміжки часу: через 6,12, а інколи навіть і через 24 години. З моменту прийняття останнього сигналу минає багато часу, і судно встигає відпливати на значну відстань. Тоді важко встановити, де сталася катастрофа, і знайти всіх, кому пощастило врятуватись. Такі аварії найчастіше трапляються з кораблями-"бродягами" — великими траулерами, вантажними пароплавами і рибальськими суднами.

Потерпілим саме з цих суден я й хотів подати своїм експериментом дійову, справжню допомогу.

Що робиться зараз для їх врятування? Я був приголомшений, коли довідався, що цих людей заздалегідь вважають за мерців. Найбільше, що роблять у найсприятливіших умовах, — це організовують розшуки нещасних протягом десяти днів. Практично розшуки нічого не дають, бо на морі неможливо знайти сліди потерпілих. Через десять днів, за якимись "нормами" нашої цивілізації, розшуки припиняються. В усіх випадках вважають, що після десяти днів марно сподіватися знайти живими людей, яким пощастило врятуватися із затонулого корабля. Це пояснюють тим, що нібито ні людина, ні спорядження в таких умовах не можуть довго витримати.

Треба було повернути в серця цих нещасних надію на порятунок. Тисячі вдів щороку— ось причина, заради якої варто було ризикнути однією людиною.

* * *

Я заходився збирати повну бібліографію з таких питань:

а) корабельні катастрофи в минулому та їх вивчення;

б) підтримка життя потерпілих після катастрофи;

в) риби та їх будова;

г) способи ловлі риб;

д) сприятливі вітри та течії.

Одночасно я почав проводити на собі лабораторні досліди з живлення, виходячи з анормальних умов. Треба було вивчити все. Протягом шести місяців я вивчав будову риб, досліджував хімічний склад морської води, а також усі види планктону1. Я повинен був покласти в основу дослідження той факт, що рятувальний човен лише теоретично має потрібне спорядження і що в дійсності всі необхідні речі зникають у ту хвилину, коли вони справді стають потрібними.

* * *

Першого ж дня я знайшов наукове підтвердження своєї думки в свіжому номері "Бюлетеня друзів Океанографічного музею". Це було повідомлення, яке зробив в Академії наук 17 листопада 1888 року князь Альберт І, засновник Океанографічного музею.

"З наведених фактів ясно, — було сказано в ньому, — що екіпаж судна, залишений без запасів харчів у північній Атлантиці або десь в інших морях з помірною чи теплою водою, може не загинути від виснаження, якщо матиме хоча б частину такого спорядження:

1) одну або кілька дрібних сіток, розміром від одного до двох метрів, з двадцятиметровим тросом, щоб ловити морську фауну і зціджувати саргассові водорості;

2) кілька міцних шнурів, завдовжки п'ятдесят метрів, з латунними поводками на кінці, розміром 3 браси2 кожен, з великим товстим гачком і штучною принадою для тунців;

3) невеличкий остень, щоб бити морських окунів, і кілька блискучих гачків, на які окуні йдуть навіть тоді, коли на них і не наживлено приманку;

4) гарпун для великих морських тварин, що супроводжують уламки корабля.

Ці речі за сприятливих умов допоможуть потерпілим проіснувати, доки прийде допомога.

Тепер треба було визначити кількість необхідної їжі в таких умовах і показати, що в усіх випадках море забезпечить нею потерпілого.

Які продукти можна завжди дістати з моря? Морську воду, рибу і планктон.

Я потрапив у становище людини, якій дають будівельний матеріал в обмеженій кількості й кажуть: "Спорудіть з цього будинок!" І я спорудив.

Насамперед людині потрібна вода; адже всім відомо, що вона є важливішою за їжу. Якщо людина десять днів не питиме ні краплі води, то вона неминуче загине. Коли ж питиме воду і нічого не їстиме, то може прожити близько тридцяти днів.

Де ж узяти прісну воду? Незабаром я прийшов до висновку, що її постачатиме мені в потрібній кількості риба. Аналіз риб свідчить, що від 50 до 80 % ваги риби припадає на воду; саме цей риб'ячий сік і повинен позбавити мене спраги, адже він прісний.

Вам, мабуть, доводилося куштувати морську рибу, яку господарка забула посолити? Риба ця, здається, зовсім не має смаку. І справді, хімічний аналіз довів, що м'ясо риби має в собі менше солі, ніж м'ясо ссавців. Якщо я зможу добути риб'ячий сік, то мені цілком вистачить трьох кілограмів риби на добу. От тільки як його добути? Ця проблема виходила вже за межі лабораторії.

А що, коли не пощастить зловити рибу? Саме так і буває з усіма потерпілими протягом перших трьох-чотирьох днів після корабельної аварії. Якщо вони не питимуть, то смерть настане вже на десятий день від обезводнювання організму. І навіть коли люди після довгої перерви одержуватимуть потім достатню кількість води, це не вирішить справи; організм ніколи не повернеться до свого попереднього стану. Тому в перші дні, коли не щастить на рибу, а організм усе-таки треба забезпечити потрібною кількістю вологи, можна пити морську воду.

Морська вода криє в собі небезпеку, це знає кожен: надмірне вживання її може викликати смерть від нефриту. Що ж тоді робити? Рішення приходить після ознайомлення з формулою морської води: найважливіший елемент її становить хлористий натрій. Відтепер я вживатиму свій щоденний раціон солі в морській воді, випиваючи 800–900 грамів солоної рідини. Але таке становище може тривати не більше як п'ять днів, бо інакше мені загрожуватиме нефрит.

Ну, з водою, здавалося, все вирішено.

Тепер я міг усю свою увагу зосередити на їжі в повному розумінні цього слова.