Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Всі мовчали. Він поклав його собі на тарілку зі словами:

— Ну, тепер не скажете, що вам не пропонували. Мабуть, я з'їм його сам, бо останнім часом я щось підупав на здоров'ї.

Він моргнув Стівенові, накрив полумисок і знов узявся до їжі.

Поки він їв, панувала тиша. Відтак він сказав:

— Зрештою, погода таки не зіпсувалася. А в місті було повно нетутешніх.

Всі мовчали. Він знову заговорив:

— По-моєму, їх більше, ніж минулого Різдва.

Всі обличчя посхилялися над тарілками, і, не отримавши відповіді, він гірко зазначив:

— Що ж, зате різдвяну вечерю мені зіпсували.

— Не може бути ні щастя, ні благодаті, — сказала Данті, — у домі, де немає пошанівку для пастирів церкви. Містер Дедалус з гуркотом кинув ножа з виделкою на таріль:

— Пошанівку! Для кого — для Біллі з його пащекою? Чи для того мішка тельбухів з Арма? Пошанівок!

— Князі церкви, — глузливо протяг містер Кейсі.

— Візник пана лорда Літріма, аякже, — додав містер Дедалус.

— Вони — помазаники пана їхнього Господа, — сказала Данті. — Вони — честь свого краю.

— Мішок тельбухів, — відрізав містер Дедалус. — Гарний, коли спить. Бачили б ви, як він хлебче свинину з капустою холодного зимового дня. Рогуль!

Він скривив лице у скотинячій гримасі й заплямкав губами.

— Їй-богу, Саймоне, — сказала місіс Дедалус, — не слід так говорити при Стівені. Це неправильно.

— О, він усе згадає, коли виросте, — гаряче сказала Данті.

— Усі слова, сказані проти Бога, релігії і священиків у його власному домі.

— А ще нехай згадає, — крикнув містер Кейсі через стіл, — якими словами священики та їхні прихвосні розбили Парнеллові серце й загнали його в могилу! Нехай згадає і це, коли виросте!

— Сучі сини! — крикнув містер Дедалус. — Коли він упав, як вони напустилися на нього, зрадили його, рознесли його по шматках, як пацюки у канаві! Ниці собаки! А чого ж іще можна від них сподіватися? Чого ж іще, Христа ради?

— І правильно зробили! — крикнула Данті. — Вони послухались своїх єпископів та священиків. Честь їм і хвала!

— Це просто жахливо, що навіть у цей один день, — сказала місіс Дедалус, — ми не можем обійтися без цих жахливих суперечок!

Дядько Чарлз примирливо підняв руки:

— Тихо, тихо, тихо! Та чи ж не можна обмінятися думками, якими б не було, але без гніву та лайки? Негаразд, їй-богу.

Місіс Дедалус тихо сказала щось до Данті, але та відповіла голосно:

— Ні, я не буду мовчати. Я буду захищати мою церкву і мою католицьку релігію від віровідступників, які зневажають та обпльовують її.

Містер Кейсі грубо відсунув тарілку насеред столу і, виклавши на нього лікті, хрипким голосом звернувся до господаря:

— Скажи, я тобі не розказував про один славний плювок?

— Ні, Джоне, не розказував, — сказав містер Дедалус.

— Що ж, — мовив містер Кейсі, — історія вельми повчальна. І сталася не так давно, у графстві Віклоу, де ми з вами перебуваємо.

Але урвав, повернувся до Данті і з тихим обуренням сказав:

— І дозвольте зазначити, пані, якщо ви маєте на увазі мене, то я — не віровідступник. Я католик, як і мій батько, як і його батько перед ним, і батько його батька ще в ті часи, коли ми воліли віддати життя, аніж продати нашу віру.

— Тим більше, — сказала Данті, — вам повинно бути соромно за ваші слова.

— Історія, Джоне, — мовив містер Дедалус, усміхаючись. — Розкажи нам твою історію.

— Католик, аякже! — іронічно повторила Данті. — Та найзапекліший на цій землі протестант не наговорив би такого, що я нині чула.

Містер Дедалус заколихав головою, мугикаючи щось на сільський манір.

— Я не протестант, ще раз кажу вам, — повторив містер Кейсі, спалахнувши на виду.

Містер Дедалус, далі колихаючи головою, гугнявим голосом заспівав:

О прийдіть всі ви, римо-католики,

Що на месу не ходите ніколи.

Він весело ухопив ножа та виделку і знову взявся за їжу, кажучи:

— Розказуй історію, Джоне. Вона допоможе травленню. Стівен любовно глянув в обличчя містерові Кейсі, який сидів і дивився перед себе, склавши докупи руки. Він любив сидіти разом з ним при каміні й дивитися знизу вверх на його темне, жорстке обличчя. Та його темні очі ніколи не бували жорсткими, і голос у нього завжди приємний, повільний. То чому ж тоді він проти священиків? Тоді, мабуть, Данті права. Але батько якось казав, що вона — недойшла монашка, що кинула монастир в Аллеганах, коли брат її нажив грошей на дикунах, — на брязкальцях різних та ланцюжках. Може, тому вона така сувора до Парнелла? І ще їй не до вподоби, що він грається з Айлін, бо Айлін протестантка, а коли Данті була молода, вона знала дітей, які гралися з протестантами, а ті протестанти насміхалися з молебня до Пречистої Діви. Вежа зі Слонової Кості, приказували вони, Золота Світлиця. Як може жінка бути вежею зі слонової кості чи золотою світлицею? То хто ж тоді правий? І він згадав вечір у клонґовзькому лазареті, темні хвилі, вогник на причалі і скорботний стогін людей, коли вони почули новину.

В Айлін були довгасті білі долоні. Одного вечора, коли вони грались у піжмурки, вона затулила йому очі долонями — довгастими, білими, вузькими, прохолодними й ніжними. Ось що таке слонова кість — щось прохолодне і біле. Ось що воно означає: Вежа Слонової Кості.

— Історія коротка і мила, — сказав містер Кейсі. — Було це одного дня в Арклоу, одного холоднющого дня, незадовго до того, як помер наш вождь. Упокій, Господи, душу його!

Він втомлено заплющив очі. Містер Дедалус взяв з тарілки кістку і заходився віддирати зубами рештки м'яса, кажучи:

— Тобто, незадовго до того, як його вбили. Містер Кейсі розплющив очі, зітхнув і продовжив:

— Отож, було це в Арклоу. Ми їздили туди на мітинг, а коли мітинг скінчився, довелось пробиратися крізь юрбу на вокзал. Такого ґвалту та вереску, чоловіче, ти зроду не чув. Як тільки вони нас не обзивали! І тут до мене причепилась якась бабуся, точніше сказати, якась стара п'яна відьма. Танцює-пританцьовує коло мене по болоті, та все кричить-верещить, просто мені в лице: Гонитель священиків! Фонди Паризької біржі! Містер Фокс! Кітті О'ші!

— А ти, Джоне, що? — спитав містер Дедалус.

— А я нічого: хай собі, думаю, верещить, — сказав містер Кейсі. — День був холодний, і я для бадьорості поклав на язик (даруйте, мадам) дрібку тютюну, то й звісно, що тут скажеш, коли в тебе в роті тютюнова каша.

— Ну і що, Джоне?

— А нічого. Верещала собі, скільки хотіла, про Кітті О'Ші і все інше, — аж поки не назвала ту леді таким словом, яким я не збираюся каляти ні цієї різдвяної трапези, ні ваших вух, мадам, ні власних уст.

Він зупинився. Містер Дедалус відвів голову від кістки:

— А ти, Джоне, що?

— А що я? — сказав містер Кейсі. — Сказала вона те слово і як виставить на мене свою гидку стару пику, — а в мене повен рот тютюнової каші. То я нахилився й кажу: Тьху на тебе! Ось так!

Він відвернувся і зобразив плювок.

— Тьху! — кажу я, і прямо їй в око.

Він заліпив долонею око й завив, як од болю.

— О Єзу святий, Йосифе-Маріє! — це вона. — Я не бачу! Осліпили мене! Утопили мене!

Захлинаючись від кашлю зі сміхом, він повторив:

— Осліпили мене!

Містер Дедалус реготав, відкинувшись у кріслі, а дядько Чарлз знай похитував головою.

Данті була страшенно люта на виду та все приказувала, поки вони сміялися:

— Дуже гарно! Ха! Дуже гарно!

Плювати жінці в око негарно. Але яким це словом назвала та жінка Кітті О'Ші, що його містер Кейсі не захотів повторити? Він уявив собі, як містер Кейсі пробирається крізь юрби людей, як виголошує промови з даху фургона. За те він і сидів у в'язниці! А ще він пригадав, як одного вечора приходив сержант О'Ніл, стояв у передпокої і тихо розмовляв з батьком, нервово покусуючи ремінець кашкета. Того вечора містер Кейсі не поїхав поїздом до Дубліна, а під їхній дім під'їхав екіпаж, і чути було, як батько каже щось про Кабінтільську дорогу.

Він був за Ірландію і за Парнелла, як і батько; та й Данті теж була за, адже раз надвечір, коли на еспланаді грав оркестр, вона вдарила якогось добродія парасолькою по голові, бо той зняв капелюха, коли в кінці оркестр заграв "Боже, храни королеву".

Містер Дедалус презирливо пирхнув.

— Знаєш, Джоне, — сказав він, — так їм і треба. Ми — нещасний, заїжджений попами народ, завжди були такими і будемо такими довіку.

Дядько Чарлз похитав головою і сказав:

— Кепська справа! Кепська справа! Містер Дедалус повторив:

— Заїжджений попами, забутий Богом народ!

Він кивнув на портрет свого діда, що висів праворуч нього на стіні.

— Бачиш отого дядька, Джоне? — сказав він. — То був добрий ірландець, коли ще про гроші ніхто не думав. Його засудили до смертної кари, бо він був "білий". А про наших друзів-клерикалів він любив говорити, що ноги їхньої в нього у домі не буде.

Данті сердито втрутилася:

— Якщо ми заїжджені попами, то цим слід пишатися! Вони — зіниця ока Божого! Не торкайтеся їх, каже Христос, бо вони зіниця ока Мого.

— Значить, нам не можна любити свій край? — запитав містер Кейсі. — Ані йти за чоловіком, народженим для того, щоб вести нас?

— Він зрадник свого краю! — відрізала Данті. — Зрадник, перелюбник! Священики правильно зробили, що зреклися його. Священики завжди були правдивими друзями Ірландії.

— Справді? Та ну! — сказав містер Кейсі.

Він з розмаху посадив кулака на стіл і, сердито насупившись, став відгинати палець за пальцем.

— Хіба єпископи Ірландії не зрадили нас у час унії, коли єпископ Ланіґан підніс вірнопідданчий адрес маркізові Корнваллісу? Хіба в 1829 році єпископи і священики не продали сподівань свого краю в обмін на свободу католицької релігії? Хіба не вони засуджували рух феніїв з амвонів та в сповідальнях? Не вони зганьбили прах Теренса Белью Мак-Мануса?

Обличчя його пашіло гнівом, і Стівен відчував, що з кожним словом, яким проймалася його душа, так само починають пашіти і його щоки. Містер Дедалус хрипко, презирливо реготнув.

— Господи! — вигукнув він. — Я забув про старого Пола Каллена! Це ще одна зіниця ока Божого!

Данті перехилилась через стіл і крикнула просто у вічі містерові Кейсі:

— Правильно вони роблять! І завжди робили правильно! Бог, мораль і релігія передусім.

Місіс Дедалус, бачачи її хвилювання, сказала:

— Місіс Райордан, не варто так хвилюватися.

— Бог і релігія понад усе! — вигукнула Данті. — Бог і релігія — понад марнотою світу цього!

Містер Кейсі підніс затиснутий кулак і бабахнув ним об стіл.

— Чудово! — загорлав він хрипко.