Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Він стоїть на полі: одна рука притиснута до тіла, обличчя бліде і дивне, і вдягнений він у білий маршальський плащ.

Ох, як холодно й дивно думати про це! Усяка темінь холодна і дивна. У ній — дивні бліді обличчя, і очі великі, немов ліхтарі. Це привиди вбивць, постаті маршалів, насмерть поранених у битвах далеко за морем. Що всі вони хочуть сказати, з цими їх дивними обличчями?

Молимо Тебе, Господи, завітай у цю оселю й одверни од неї всі...

Додому на канікули! Ото буде гарно — так товариші кажуть. Одного зимового ранку під замковою брамою залазиш у колясу. Колеса коляс котяться по жорстві... Ректорові салют!

Ура! Ура! Ура!

Коляси котяться повз каплицю, і всі знімають шапки. Вони жваво їдуть сільськими дорогами. Візники показують батогами в бік Боденставна. Хлопці кричать: "Ура!" Вони їдуть повз будинок Веселого Фермера. Знову ура, і ура, і ура. І через Клейн вони їдуть вітаючись; вітають і їх. Сільські жінки стоять у половинках дверей, і чоловіки стоять то тут, то там. У зимовому повітрі гарно пахне — запахом Клейну, дощем і зимовим вітром, і торфом курним, і вельветом.

У потязі повно учнів — поїзд довгий-предовгий, шоколадний, з кремовою обшивкою. Провідники все бігають, відчиняючи й зачиняючи, замикаючи й відмикаючи двері. Вони у синій зі сріблом уніформі, у них сріблясті свистки, і ключі в них звучать, як музика: дзінь-брязь, дзінь-брязь.

А поїзд все мчить по рівнинах, і попід горою Аллен. Телеграфні стовпи миготять, миготять. Поїзд усе мчить і мчить. Він знає дорогу. У холі татового дому — кольорові ліхтарики і шнури з зеленого віття. Гостролистом і плющем обвите трюмо, гостролистом і плющем — зеленим і червоним — обвиті канделябри. Червоним гостролистом і зеленим плющем обвиті старі портрети на стінах. Гостролист і плющ — ради нього і ради Різдва. Гарно...

І всі тут. Вітаємо вдома, Стівене! Всі шумлять. Мама його цілує. Чи правильно це? Тепер його батько маршал, — це важливіше, ніж суддя. Вітаємо з приїздом, Стівене!

Шумно...

Чути, як кільця штор ковзають убік по карнизах, як хлюпає вода в шапликах. Чути, як хлопці у спальні встають, одягаються, умиваються; як ходить префект туди-сюди, плеще в долоні і каже їм всім: "Бадьоріш!" Бліде сонячне світло світить на жовті розсунуті штори, в розкидані постелі. У нього постіль гаряча, і обличчя, і тіло.

Він підвівся і сів на край ліжка. Немає сил. Він спробував натягти панчоху. Страшенно шорстка на дотик. А сонячне світло чудне і холодне.

Флемінг запитав:

— Тобі погано?

Він не знає; тоді Флемінг сказав:

— Лягай назад. Я скажу Мак-Ґлейдові, що тобі погано.

— Він хворий.

— Хто?

— Скажи Мак-Ґлейдові.

— Лягай назад.

— Він що, хворий?

Хтось із товаришів тримає його під руки, поки він стягує панчоху, що пристала до стопи, і лізе назад у гарячу постіль.

Він скрутився калачиком між простирадел, тішачись їх тихому пашінню. Хлопці вдягаються до меси і розмовляють про нього. То була підлість, кажуть вони, — штовхнути його в ту відхідну яму.

Потім голоси стихли — вони пішли. А голос поруч ліжка сказав:

— Дедалусе, не виказуй нас, добре?

Веллзове обличчя. Він глянув на нього й побачив, що Веллз боїться.

— Я не хотів. Не викажеш, ні?

Батько наказував: що б не було, ніколи не доносити на товаришів. Він хитнув головою, кажучи: "Ні", — і утішився. Веллз сказав:

— Я не хотів, слово честі. Це я так, для хохми. Вибач мені.

Обличчя і голос зникли. Він каже "Вибач", бо боїться. Ану ж це хвороба? Некроз — хвороба рослин, а рак — тварин, чи, може, навпаки. Це було так давно тому — у час не в тунелі, а в вечірньому світлі на майданчиках, що тупцявся з місця на місце на краю його ланки, а крізь сіре світло низько летів важкий птах. У Лестерськім абатстві світилося. Там помер Вулсі. Абати самі поховали його.

Обличчя з'явилося, але не Веллзове — префектове. Він не хитрує — ні-ні, він справді хворий. Він не хитрує. Він відчув на чолі префектову долоню, і відчув, що чоло в нього тепле й вогке проти холодної й вогкої руки префекта. Пацюк теж на дотик такий — масний, і вогкий, і холодний. Кожен пацюк має двоє очей, щоб бачити світ. Гладенька, масна шерсть, підібгані для стрибка маленькі лапки і чорні лискучі очиці, щоб зиркати на світ. Розум для стрибка у них є, але тригонометрії їм не збагнути. Мертві, вони лежать на боці. Шерсть у них тоді суха. Вони просто мертві.

Знову прийшов префект, бо його голос каже, що треба встати, що отець проректор казав, йому треба встати, вдягтися і йти в лазарет. А поки він одягався, так хутко як тільки міг, префект говорив:

— Мусимо вимітатись до брата Майкла, бо у нас в животі докука. Жахлива річ, та животна докука! Як вона нам докучає!

Гарно, що він це сказав. І все, щоб його посмішити. Тільки сміятись він не може, бо щоки й губи в нього труські, того й мусив префект сміятися сам.

Він гукнув:

— Кроком руш! Сіно! Солома!

Вони разом зійшли по сходах, а далі йшли коридором повз купальню. Минаючи двері купальні, він з якимось невиразним страхом згадав собі теплу болотисту воду, кольору торфяної землі, і тепле вологе повітря, і плюхання, і рушники із запахом ліків.

Брат Майкл стояв на порозі лазарету, а справа від нього, з дверцят темної шафи виходив запах ліків. Це від пляшок на полицях. Префект сказав щось братові Майклу, а брат Майкл відповів і назвав префекта "сером". У нього рудаве волосся вперемішку з сивим, і чудний вигляд. Чудне й те, що він назавжди залишиться "братом". І що його не можна назвати "сером", бо він "брат" і на вигляд інакший. Може, він не досить побожний, бо чого ж би то він не мав порівнятися з іншими?

У кімнаті стояло двоє ліжок; на одному лежав якийсь учень і, коли вони ввійшли, гукнув:

— Привіт! Це ж малий Дедалус! Чого це тебе?

— А того, що цабе, — відповів брат Майкл.

То був учень із третього граматичного, і поки Стівен роздягався, він просив брата Майкла принести йому грінок з маслом.

— Ну, будь ласка! — казав він.

— Я тебе вгрію, ще й помащу, — казав брат Майкл. — Ось прийде лікар і випише тебе звідси.

— Мене? — казав хлопець. — Я ж іще не здоровий!

— Кажу тобі — випише, — повторив брат Майкл.

Він нахилився поворушити жар у каміні. Спина в нього довга, як у коня, що возить конку. Він поважно ворушив коцюбою і кивав на хлопця з третього граматичного.

Потім брат Майкл пішов, а ще пізніше хлопець з третього граматичного повернувся лицем до стіни і заснув.

Оце такий лазарет. Отже, він хворий. Чи вони вже написали додому татові й мамі? Швидше було б, якби хтось зі священиків сам поїхав до них і сказав. Або він напише листа, а священик забере з собою.

Дорога Мамо

Я хворий. Я хочу додому. Прошу приїдь і забери мене додому. Я в лазареті.

Твій люб'ячий син,

Стівен

Як далеко його батьки! За вікном — холодне сонячне світло. А що, коли він помре? Померти можна і в сонячний день. Навіть ще до маминого приїзду. В каплиці по ньому відправлять похоронну месу. Як тоді, коли вмер Малий, — товариші розповідали. Всі учні будуть на месі — вбрані у чорне, всі з сумними обличчями. Веллз теж буде, та ніхто й не гляне на нього. І ректор буде — у чорній з золотом ризі, а на вівтарі й круг катафалка стоятимуть довгі жовті свічки. Труну повільно винесуть з каплиці, і поховають його на їхньому маленькому цвинтарі, як іти з головної липової алеї. Тоді щойно Веллз пожалкує за тим, що зробив! І дзвін поволі бамкатиме...

Він уже його чув. І повторив слова пісні, якої вчила його Бриджід:

Дон-дін — б'є дзвін,

Матінко, прощай!

На старому цвинтарі

Мене поховай.

Біля чорної труни

Тричі по два янголи —

Щоб з піснею, з молитвою

Та забрати душу мою.

Як це гарно і як сумно! Які прекрасні слова: "На старому цвинтарі мене поховай!" Дрож перебіг його тілом. Як сумно і як гарно! Хотілося тихо плакати, але не через себе — через ті слова, такі гарні й сумні, наче музика. Прощай! Прощавай! Поховай!

Холодне сонячне світло послабшало; біля ліжка його стояв брат Майкл з горням бульйону. Він зрадів, бо в горлі сушило й пекло. Було чути, як хлопці грають на майданчиках. День у коледжі минав так, ніби й він був разом з усіма.

Потім брат Майкл зібрався йти, а хлопець з третього граматичного сказав, щоб він не забув прийти розповісти новини з газети. Стівенові він сказав, що прізвище його Атай, що тато його тримає скакових коней, які класно беруть перешкоди, і що тато його завжди готовий підмастити долоню братові Майклу, щоб тільки той захотів, бо брат Майкл дуже порядний і завжди розказує йому новини з газети, яку там, нагорі у замку, мають щодня. В газеті які хоч є новини — про нещасні випадки, кораблетрощі, про спорт і політику.

— Тепер в газеті — сама політика, — сказав він. — Твої вдома теж про це балакають?

— Так, — сказав Стівен.

— І мої, — сказав він. Тоді він задумався і сказав:

— Чудне у тебе прізвище — Дедалус, і в мене чудне — Атай. Моє прізвище — це назва міста. А твоє наче латинське.

Тоді він спитав:

— Ти вмієш відгадувати загадки? Стівен відповів:

— Не дуже. Атай сказав:

— А оцю розгадаєш? Де в графстві Кілдар аж три сполучники?

Стівен думав-думав і сказав:

— Здаюся.

— У місті Атай, — сказав він. — Розумієш, у чім тут сіль? А та й — три сполучники, Атай — місто у графстві Кілдар.

— Ага, зрозуміло, — сказав Стівен.

— Це стара загадка, — сказав Атай. За хвилю він знову озвався:

— Слухай!

— Що? — запитав Стівен.

— Знаєш, як можна цю саму загадку по-іншому загадати?

— А ти знаєш? — спитав Стівен.

— Ага, — сказав він. — Знаєш, яким ще способом можна її загадати?

— Ні, — сказав Стівен.

— І не здогадуєшся? — спитав він.

Підвівшись на ліжку, він дивився на Стівена. Тоді відкинувся на подушку і додав:

— Є спосіб, а який — не скажу.

Чому він не хоче сказати? Його тато, що тримає скакових коней, теж, певно, суддя, як батьки Соріна і Нахаби Роуча. Він подумав про свого тата, як він співає пісень, коли мама грає, як завжди дає йому шилінга, коли він просить шестипенсовик, і йому стало шкода, що тато у нього — не суддя, як в інших хлопців. Тоді нащо було посилати його до однієї з ними школи? Але тато сказав — тут він не буде чужий, бо п'ятдесят років тому його двоюрідний дід підніс тут вітальний адрес Визволителю. Людей тих часів можна пізнати по старовинній одежі. Мабуть, то були урочі часи, і, можливо, у ті часи учні Клонґовза ходили в синіх мундирах з мідними ґудзиками, в жовтих камізелях і в шапках з кролячого хутра, пили пиво, як дорослі люди, і мали власних хортів, щоб ганяти зайців.

Він глянув у вікно й побачив, що день іще послабшав.