Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

У Сенгері вважалося принизливим жити в хаті з виступами по кутах. Для тих, що могли збудувати собі більш довершені житла, такі господарі були "нікчемними людцями", "покидьками суспільства".

Пізніше з власників "в’язаних" будинків виділилась ще одна група, коли з’явились цегляні будівлі й найбільш заможні поселенці поставили собі чепурні цегляні будиночки.

Усім на подив якийсь там Філь О’Лірі, бідний і багатосімейний доган, перескочив одразу від поганенького дерев’яного "свинюшника" до чудового цегляного будинку. Цей соціальний переворот не на жарт переполохав представниць вищого місцевого товариства, бо тепер дев’ять товстих дочок О’Лірі пнулися й собі у "благородні". Однак багато поселенців, хоча самі поставили цегляні будинки всього лиш років п’ять тому, оголосили О’Лірі вискочкою і довгий час не заводили з ним ніяких справ.

Вільям Рафтен як найзаможніший господар у громаді перший обзавівся будинком з червоної цегли, його непримиренний ворог, Чарльз Бойль, піддрочуваний своєю дружиною, негайно прийняв цей виклик. А втім, Бойль обійшовся без мулярів і клав цеглу сам з допомогою своїх сімнадцяти синів. Ці два господарі, хоч обидва й "оранжові", були смертельними ворогами, а їхні дружини — озвірілими суперницями за перше місце в товаристві. Рафтен був впливовішим і багатшим. Зате Бойль, чий батько спромігся при переїзді сам заплатити за четвертий клас, знав про батьків Рафтена всі таємниці і при кожній першій нагоді уїдливо йому кидав:

— Що з тобою розмовляти, вискочко! Всі знають, що ти емігрант!

Для Рафтена це було як ложка дьогтю в бочку меду. Але від правди не втечеш — його батько таки скористався безплатним проїздом. І хоч Бойль одержав па місці безплатну ділянку землі, це не мало ніякого значення. Старий Бойль все ж таки був "пасажиром", а старий Рафтен — "емігрантом".

Такою оце й була нова громада, в яку вступив Ян. Слова "доган" і "пратисон", "зелений" і "оранжовий" найчастіше повторювались тут, символізуючи запеклу ворожнечу.

Містер і місіс Рафтен зустріли Яна на станції. Вони всі разом повечеряли в таверні, а тоді поїхали додому. На фермі Яна привели до великої їдальні, що була водночас вітальнею й кухнею. За грубкою сидів високий, незграбний хлопчина з рудим волоссям і темними розкосими очицями.

Місіс Рафтен сказала:

— Вийди сюди, Сем, привітайся з Яном.

Сем боязко виступив уперед, мляво потиснув Яну руку й сказав протяглим голосом:

— Здра-а-астуй!

Потім знову сховався за грубку і з нудьгуючим виглядом нишком почав стежити за Яном. Містер та місіс Рафтен пішли поратись по господарству, і Ян відчув себе самотнім та нещасним.

Спершу йому тяжко було розлучатися з школою і проміняти її на ферму. Він з похмурим мовчанням скорився перед волею батька, але під кінець був навіть радий поїхати з Боннертона в село. Це ж тільки на рік, зате як багато він побачить нового! І не буде недільних занять з закону божого, і в церкву ходити не треба! А життя на лоні природи, серед полів та лісів — хіба це не справжнє щастя! Та ось, прибувши па місце, Ян раптом відчув гнітючу самотність, і перший вечір був для нього зовсім сумним. Він ні на що не міг поскаржитись, але темна хмара тужливого розпачу, здавалося, закрила йому весь білий світ. Губи його тремтіли, й він посилено кліпав очима, щоб стримати сльози, які самі набігали на очі. В цей час у кімнату повернулась місіс Рафтен. Вона одразу зрозуміла, в чім річ.

— Він тужить за своїми, — сказала вона чоловікові.— На завтра це мине.

Вона взяла Яна за руку й відвела його нагору до спальні.

Хвилин через двадцять місіс Рафтен прийшла подивитись, чи добре Ян влаштувався. Вона підіткнула круг нього ковдру і, перед тим, як залишити хлопця, нахилилась його поцілувати. У Яна все обличчя було мокре від сліз. Місіс Рафтен обняла його, приголубила й ніжно сказала:

— Нічого, любий. Завтра нам буде хороше.

Після цього вона розсудливо залишила його на самоті.

Звідки взялось почуття нещастя та жаху й куди воно поділось, Ян так і не дізнався. Тільки наступного ранку його ніби й не було, і хлопчик з цікавістю почав придивлятися до свого нового оточення.

Вільям Рафтен мав кілька ферм, добре утримуваних і вільних від усяких застав. Причому, з кожним роком його майно зростало. Рафтен був чоловіком розсудливим, здібним, навіть дещо талановитим. Але сусіди його здебільшого не любили, бо він був для них надто розумним і швидко багатів. Він суворо ставився до навколишнього світу і дуже чуйно — до своєї родини. Але назвати його м'якосердим не можна було ні в якому відношенні. Рафтен сам виборов свою заможність, почавши з нічого. Важкі удари долі загартували його, але близькі люди знали, що в грудях у нього б’ється гаряче ірландське серце, хоч з кожним роком воно все дужче обростало корою грубості. Манери Рафтена, навіть серед домашніх, відзначалися різкістю і владністю. Він не повторював двічі своїх наказів, і їх не можна було не виконати. Тільки з маленькими дітьми та своєю дружиною він був завжди лагідний і ніжний. Ті, хто бачив його холодним і корисливим, здатним обійти навіть шулерів на хлібному ринку, навряд чи повірили б, що за годину він буде вже ніжним, люблячим батьком, гратиметься в конячки з своєю маленькою донечкою і незграбно жартуватиме з веселою дружиною.

Рафтен, як він сам говорив, був людиною "темною", навіть погано умів читати, і через те найбільше поважав "книжних людей". Він вирішив дати дітям "усе, що в цьому напрямку можна придбати за гроші", очевидно, під цим розуміючи, щоб вони навчилися вільно читати. Сам він читав лише в недільні дні, з великим зусиллям розбираючи по складах головні рубрики щотижневої газети. А "головними" для нього були рубрики: хлібна біржа та новини з рингу. Рафтена самого знали, як доброго боксера, і він любив читати деталізовані звіти про останні боксерські змагання. Щоб догодити жінці, він раз на місяць ходив з нею до церкви і вважав несправедливістю те, що вона зовсім не цікавиться його улюбленим видом спорту — мистецтвом хоробрих.

Хоч з людьми Рафтен поводився різко і часом навіть брутально, він не переносив поганого ставлення до тварин.

— Люди кричать, коли їх б’ють, а безсловесна худобина не може постояти за себе.

Рафтен єдиний з усіх навколишніх фермерів не продавав і не віддавав на забій постарілих, спрацьованих коней.

— Бідолашна худобина все життя працювала і заслужила, щоб її годували до кінця днів.

Дункан, Джеррі й інші конячки подовгу жили в нього "на покої", одна навіть більше десяти років.

Не одного сусіда відлупцював Рафтен за жорстоке поводження з кіньми, але якось він і сам поплатився за своє втручання, бо напав на знаменитого силача. А втім, це ніяк не вплинуло на нього. Він продовжував, як і раніше, по-своєму захищати "безсловесну худібку".

У всіх сусідів прибутки від продажу телячих шкур віддавалися в розпорядження хлопчаків. На молоко був попит, а телята цінились дуже дешево, і тому їх забивали, коли вони ще не могли жити без материного вим’я. Забивали телят самі хлопчики, і навіть досить охоче, бо за це мали шкури. За кожну свіжу шкуру їм платили на шкіряному заводі п’ятдесят центів, а за висушену — двадцять п’ять. Рафтен ніколи не дозволяв своєму синові забивати телят.

— Я не можу підняти руку на безневинне теля і не хочу, щоб це робив мій син.

Отже Сем не мав підробітку і часто на це скаржився.

Лагідна жінка, чудова господарка, місіс Рафтен любила свій дім, свою сім’ю і була незамінимою помічницею своєму чоловікові в усіх справах. її тільки засмучувало, що Вільям іноді зайве суворий з хлопчиками. У Рафтенів була велика сім’я, але майже всі діти померли. Залишились тільки п’ятнадцятирічний Сем та трирічна Мінні.

Обов’язки Яна були одразу точно встановлені. На його руки здавалися кури й половина свиней та корів. Крім цього, він мусив допомагати Сему.

Роботи було багато, виконувати її вимагалося вчасно й сумлінно. Алє майже кожного дня залишався час і на інше, набагато приємніше для Яна. Рафтен не давав хлопчикам спуску тільки під час роботи, зате години дозвілля вони могли використовувати на свій розсуд.

Яна трохи лякала грубість ї сила Рафтена. Цей чоловік мав звичку мовчати, поки в нього не склалось остаточної думки, а потім уже викладав її одверто. Тому Ян іще й досі не знав, чи задоволений господар його роботою.

II

СЕМ

Сем Рафтен виявився набагато приємнішим, ніж здавався на перший погляд. Він говорив повільно, розтягуючи слова, і тому створювалось невірне враження щодо його розумових здібностей.

Після того, як містер Рафтен нашвидкуруч показав Яну свій будинок, Сем взявся докладніше з усім його ознайомити.

— Оце-е-е віта-а-а-льня, — сказав він, відперши якесь приміщення й навпомацки розшукуючи зачинене віконницями, ніби назавжди забуте вікно.

Вітальня в сенгерських фермах не просто кімната, а приміщення особливого призначення. Весь тиждень вона стоїть під замком, виключаючи лише дні, коли в гості завітає приходський священик. Так само було й у Рафтенів.

Мебліровку вітальні складали: шість фарбованих стільців (по п’ятдесят центів за штуку), два крісла-качалки (один долар сорок дев’ять центів), мелодеон (тридцять два бушелі пшениці — комісіонер спочатку запросив сорок), саморобна шафа з ящика від мелодеона, один потертий килим, для якого пряжу готували вдома, а зітканий він був у обмін на вовну, та круглий лакований (!) стіл (дев'ять доларів готівкою, за каталогом — одинадцять доларів). На круглому столі лежав альбом краєвидів, біблія та ще кілька великоформатних книжок для гостей. Раз на тиждень з них змітали пилюку, але ніколи не рушали їх з місця. Лише через кілька років було помічено, що вони повгрузали в лак стола. На одній стіні в благеньких саморобних рамочках висіли дощечки з написами на честь померлих членів родини. Так у Сенгері вшановували тих, що відійшли в небуття: одразу після поховання додому приносили і вставляли в рамку іменну дощечку, де на чорному тлі писався вислів із біблії, підхожий, на думку родичів, щойно померлому.

Повітря в кімнаті було затхле, як у монастирі, бо вона ніколи не провітрювалася, за винятком недільних днів та під час відвідин батюшки, які, по суті, являли собою додаткові неділі. Обидва підсліпуваті віконця завжди були наглухо зачинені зеленими віконницями й запнуті ситцьовими занавісками.