Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Ян пішов туди й, на превелике своє здивування та радість, знайшов на тому місці аж цілу дюжину старих кедрових стовбурів, що, очевидно, були колись зрубані, а потім забраковані й кинуті напризволяще. Ян міг перетягати їх лише по одному, і кожного разу, доходячи до табору, хлопчик уже насилу піднімав свою ношу. Щоб перенести всі дванадцять колод, довелося пожертвувати кількома недільними днями. Та Ян не відступився. Дванадцять добрих колод дали йому змогу довершити будівлю: звести стіни на п’ять футів від землі та ще три колоди залишити на дах. Він поклав ці колоди зверху на стіни, на рівній відстані одна від одної, а проміжки між ними ретельно замостив дрібнішими цурпалками та хмизом. Потім побіг на лужок і за якісь дві години нарізав ножем купу розкішної високої трави. Розіславши траву на покрівлі товстим шаром, Ян щільно прикрив її берестяною корою та обмазав рідкою глиною, поробивши по краях водостоки. На завершення поверх усього цього він накидав різного сміття й листя, щоб покрівля не виділялася серед дерев.

Таким чином, з дахом було покінчено, і тепер залишався тільки фасад. Яну більше не хотілось шукати колод, і він почав міркувати, як обійтись без них. Перш за все він підібрав у лісі кілька дрючків футів по шість завдовжки і від двох до трьох дюймів у товщину. Через те, що йому нічим було загострити їх і вбити в колоду, Ян викопав по дві глибокі ямки біля кінців та посередині майбутньої стіни, а потім вставив дрючки в ці ямки. Дрючки виступали аж за край покрівлі, і з кожної пари один був усередині хатини, а другий — назовні. Ян засипав ямки землею і зрізаними на березі струмка довгими гнучкими лозинами, в палець завтовшки, міцно позв’язував кожну пару дрючків. Тепер вони щільно прилягали до нижньої та верхньої балок і були доброю основою для усієї передньої стіни.

Ян викопав біля струмка ще одну ямку й замісив у ній глину з водою. З плоского каменя він зробив собі кельню, а глину, що правила йому за будівельний розчин, переніс до хатини в старому кошику. В проміжках між дрючками Ян прив’язав ще кілька поперечних палиць, а потім звів суцільну стіну з каміння, щедро змащеного глиною, залишивши тільки один невеличкий отвір для вікна та другий — більший — для дверей.

Можна було приступати до внутрішніх робіт. Ян назбирав у лісі моху й законопатив ним усі щілини в стелі; щілини в стінах він позабивав камінцями та землею. На цьому хатина була закінчена, не вистачало тільки дверей.

Отвір для них мав чотири фути у висоту й два фути в ширину. У себе вдома в сараї Ян відпиляв три дошки, довжиною в чотири фути й шириною по вісім дюймів кожна, але на кінцях однієї з них він залишив по довгастому виступу. Забравши ці дошки та ще дві коротші, по два фути завдовжки й по шість дюймів завширшки, він непомітно прокрався в свою долину. Там він з допомогою кількох цвяхів та каменя, що заміняв йому молоток, збив із цих дощок двері. В нижній балці Ян видовбав паз, у який вільно входив один з виступів дверей; другий такий самий паз він зробив у верхній балці. Підваживши трохи краєчок даху, Ян поставив двері на місце і знову опустив балку. Двері були готові. Зовні, замість защіпки, Ян припасував мотузочок, який прив’язував до сучка в стіні, а зсередини двері припиралися кілочком, ввіткнутим у землю. З кількох деревиняк, прикритих гіллям та сіном, у хатині вийшла чудова лава. Невистачало тільки скла і, не знайшовши нічого кращого, Ян обтягнув вікно марлею, принесеною з дому. Та біла марля надто впадала в око. Тоді хлопчик назбирав у лісі волоських горіхів і, влучивши слушну годину, добре прокип’ятив її з горіховими лушпайками. Від цього марля зробилася зеленкуватокоричневого кольору й тепер цілком підходила для його вікна.

Щоб остаточно заховати свій лісовий будиночок від сторонніх очей, Ян обклав його хмизом і обплів диким виноградом. Таким чином, після багатьох тижнів напруженої праці будівництво було закінчене. Хатина мала всього п’ять футів у висоту й по шість футів у довжину та ширину. Приміщення вийшло тісне і незручне, але яким щасливим почував себе його господар!

Вперте в своєму житті Ян зрозумів, яке велике задоволення приносить людині творіння її власних рук.

VI

СЛІДИ

Якось прийшовши на берег струмка, Ян помітив на вогкому піску якісь дивні свіжі відбитки, очевидно, сліди. Хлопчик довго вивчав їх, а потім перемалював один з них у натуральну величину. Яну чомусь здалося, що це має бути слід єнота — бо дикішого і більш рідкісного звіра він не сподівався зустріти в своїй долині. При першій нагоді Ян показав малюнок одному знайомому конюху, в якого, як говорили люди, собака колись загриз єнота. На думку хлопчика, цей чоловік мусив після цього добре розбиратися в слідах.

— Скажіть, будь ласка, це слід єнота? — боязко звернувся до нього Ян.

— А звідки мені знати? — грубо відповів конюх і пішов робити свою справу. Та тут нагодився до конюха якийсь незнайомий Янові чоловік у поношеному костюмі й новенькому шовковому циліндрі, засунутому на саму потилицю.

— Дай-но я погляну, — сказав він Яну.

Ян передав йому свій малюнок.

— Ти перемалював його в натуральну величину?

— Так, сер.

— Тоді ти не помилився, хлопче, це слід єнота. Гарненько оглянь всі великі дерева біля того місця. Якщо знайдеш дупло, придивись до кори дерева, і ти помітиш на ній шерстинки єнота. Значить, на цьому дереві єнот і живе.

Ян скористався порадою незнайомця. Він пішов у ліс і справді знайшов стару липу, на стовбурі якої зачепилися сірі шерстинки. Він зібрав їх і поніс додому, бо не був певен, що вони належали єноту. Ян збирався показати їх незнайомцеві, але той більше не з’являвся у конюха, і ніхто не міг розвіяти його сумнівів.

Як же дізнатися, чиї це шерстинки? Ян пригадав, що в одного з його шкільних товаришів була подорожня курточка з єнотового хутра. Коли Ян порівняв знайдені шерстинки з хутром на куртці, він вже не мав сумніву, що на липі їх залишив саме єнот. Так Ян вперше звернув увагу на те, що кожна тварина має своєрідну шерсть і своєрідні сліди. Він зрозумів також, наскільки корисно перемальовувати й описувати все, що хочеш добре вивчити. Випадково чи закономірно, але хлопчик відкрив для себе одну з хороших істин: малювання — кращий спосіб для точного відтворення форми, кольору, змісту, кращий метод для виховання в собі спостережливості.

Одного разу Ян звернув увагу на непоказну рослину з розлогою верхівкою у вигляді парасольки. Він викопав її з коренем і на кінці кореня знайшов довгасту білу бульбу. Ян покуштував її. На смак бульба нагадувала огірок. Ян розгорнув "Шкільну ботаніку" Грея і в алфавітному покажчику відшукав назву: "Індійський огірок". Опис, наскільки хлопчик міг розібратися в термінах, цілком співпадав з ознаками цієї рослини, хоч за відсутністю малюнка неважко було й помилитись. Все ж таки Ян включив у список відомих йому рослин і цей "індійський огірок".

Іншим разом хлопчик пожував листя якоїсь чудернацької рослини, бо чув колись, що індійці випробовують нею характер людини. Одразу ж у нього почалася страшна різь у животі. Невимовно страждаючи, Ян побіг додому. Мати нагодувала його гірчицею і примусила пити воду, аж поки він вирвав; після цього вона ще дала йому доброго стусана. А тут саме нагодився батько і додав йому дещо від себе. Яну було суворо наказано забути дорогу до лісу. Та хлопчик, звісно, не послухався. Він тільки почав діяти в усьому обережніше і ще з більшою насолодою забавлявся у себе в хатині на березі прозорого струмка.

VII

ПЕРЕЛОМ

У школі Ян був би зразковим учнем, аби не виявляв іноді відкритої неповаги до вчителів. Одного разу він вигадав собі забавку, розмалювавши всю класну дошку кумедними карикатурами на директора, для якого він був улюбленим учнем. Карикатури були досить дотепними, а ще більше — дошкульними.

Директор вирішив будь-що знайти винуватця. В присутності всієї школи він почав допитувати найгіршого в класі учня, на якого впала його підозра. Хлопчик відмовлявся сумним і невпевненим голосом. Це тільки переконало директора в його провині, і він потягнувся за різкою. Обвинувачений голосно заплакав. Тоді, на превелике здивування всіх учнів, Ян вийшов наперед і сказав:

— Відпустіть його. Це я зробив.

Поведінка Яна і вся ситуація були такими, що учні розреготалися. Директор страшенно розлютився. Забувши про свою гідність, він схопив Яна за комір. Яна вважали тишком. Зараз він стояв зблідлий, міцно стуливши губи. Директор бив його різкою доти, аж поки вся школа почала кричати:

— Досить! Майте совість!

Та хлопчик навіть не схлипнув.

Увечері, коли Ян роздягався, один із старших братів — Ред — побачив, що все його тіло від голови до ніг вкривають багрові смуги. Треба було пояснювати. Ян не звик брехати і сказав усю правду. Батьки, дізнавшись про негідну поведінку сина, ще від себе жорстоко покарали його.

Наступного дня була субота. Ян нарубав суботню — тобто, подвійну, — норму дров для дому і, розбитий душевно й тілесно, побрів у свій єдиний щасливий куточок. Чим ближче він підходив до долини, тим краще себе почував. Дорогою хлопчик придумував, як би влаштувати вогнище й вивести димар у своїй хатині. Він ішов по вузенькій стежинці, яку для більшої таємничості сам собі протоптав. Ян поминув безлісу прогалинку й був уже зовсім близько від хатини, як раптом почув голоси — грубі, крикливі голоси, і ці голоси долинали з його хатини! Ян підкрався ближче. Там, у його дорогій лісовій оселі троє бродяг грали в карти та жлуктили щось із пляшки. З його черепашкових коралів були пороблені фішки для гри, й по всій долівці валялися від них скалки. При вході, в тліючому багатті, Ян побачив рештки свого лука та стріл…

Бідолашний Ян! його бажання бути муж цім, як індійці, надало йому сили витримати без сліз жорстоку розправу директора та побої батьків. Та остання краплина переповнила келих терпіння. Ян кинувся в гущавину лісу, впав на траву й заридав від горя та безсилля. Він повбивав би цих бандитів, коли б тільки міг!

Години через дві хлопчик з трепетом повернувся назад і побачив, що бродяги вже закінчили гру і спорожнили пляшку. Перед тим, як піти геть, вони з реготом розвалили хатину.

Останній світлий промінь у житті Яна погас, — король був повалений і трон його розбитий.