Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Треба його запам'ятати.

– Воно допоможе вам легше пояснювати щось іншим, – Редж поклав моркву на тарілку, не скуштувавши. – То на цю програму чекав успіх? – спитав він.

– У нашій країні успіх був не дуже великий. Річні звіти більшості британських компаній звучали як похоронний марш з "Саула", але в Японії всі злетілися на програму, як мухи на мед. Вона створила для багатьох компаній гімни, які починалися добре, але якщо ви маєте схильність до критики, то могли б сказати, що наприкінці вони ставали надто гучні та верескливі. Дуже гарні продажі були у Штатах, що з комерційної точки зору було найголовнішим. Хоча наразі мені найцікавіше, що станеться, якщо прибрати звідти бухгалтерію. Перетворити тріпотіння крил ластівки безпосередньо в музику. Що тоді почуєш? За словами Ґордона, на звук касових апаратів у такому випадку не слід розраховувати.

– Дивовижно, просто дивовижно, – сказав Редж і поклав, нарешті, шматочок моркви в рот. Він розвернувся й нахилився вперед, щоб звернутися до своєї нової подружки.

– Воткін програв, – оголосив він. – Морква побила всі рекорди. Вибачте, Воткіне, але яким би ви не були бридким, боюсь, морква вас випередила.

Дівчинка засміялася вже не так напружено, як раніше, й усміхнулася йому.

Воткін намагався сприймати це по-доброму, але коли його очі натрапляли на Реджа, було зрозуміло, що він був більше звиклий бентежити інших, аніж потрапляти в незручне становище самому.

– Татку, будь ласка, тепер можна? – ставши трохи впевненішою, дівчинка змогла заговорити.

– Пізніше, – наполягав батько.

– Пізніше вже настало. Я стежила за часом.

– Ну… – завагавшись, він програв.

– Ми були в Греції, – тихо, але захоплено оголосила дівчинка.

– О, в Греції? – сказав, кивнувши, Воткін. – Це ж треба. У Греції взагалі, чи в якомусь конкретному місці?

– На Патмосі, – впевнено сказала вона. – Там було красиво. Я думаю, що Патмос – найкрасивіше місце в усьому світі. От тільки порому не було тоді, коли він мав бути. Не було. Я стежила за часом. Ми спізнилися на літак, але я не засмутилася.

– А, Патмос, зрозуміло, – сказав Воткін, помітно пожвавівши від цієї новини. – Що ж, вам треба зрозуміти, юна пані, що греки, не задовольняючись тим, що їм належить найвидатніша культура античності, також стали авторами найкращого, а дехто каже, що навіть єдиного в своєму роді витвору творчої вигадки цього століття. Я звісно, маю на увазі розклад руху грецьких поромів. Грандіозний політ фантазії. З цим погодиться будь-хто, хто подорожував Егейським морем. Напевно.

Дівчинка нахмурилася.

– Я знайшла горщик, – сказала вона.

– Напевно, нічого особливого, – перебив її батько. – Ви ж розумієте, як воно. Кожний, хто вперше їде до Греції, вважає, що знайшов щось важливе, так? Ха-ха.

Усі за столом кивали. Це була правда. Неприємна, але правда.

– Я знайшла його в гавані, – сказала дівчинка, – у воді. Коли ми чекали на клятий паром.

– Саро! Я ж казав тобі…

– Але ж ти називав його саме так. І навіть гірше. Ти називав його такими словами, що я навіть не здогадувалася, що ти такі знаєш. Отже, я подумала, що якщо тут мають зібратися дуже розумні люди, то хтось з них зможе сказати мені, давньогрецький це горщик чи ні. Мені здається, що він дуже старий. Тату, будь ласка, даси їм на нього подивитися?

Її батько безпомічно знизав плечима та почав нишпорити під своїм стільцем.

– А ви знаєте, юна пані, – сказав їй Воткін, – що Книгу Апокаліпсис було написано саме на Патмосі? Саме там. Її, як ви знаєте, написав святий Іоанн Богослов. Як на мене, в ній є дуже чіткі ознаки того, що її було написано під час очікування на пором. Починається вона, як ви пам'ятаєте, з такої мрійливості, яка буває, коли вам треба згаяти час, коли вам нудно й ви щось вигадуєте, а потім вона поступово досягає кульмінації галюцинаційного відчаю. Як на мене, це все пояснює. Можливо, вам слід написати про це статтю, – додав він, кивнувши дівчинці.

Вона подивилася на нього як на божевільного.

– А ось і він, – сказав її батько, кладучи предмет на стіл. – Як бачите, це просто горщик. Їй лише шість років, – додав він з похмурою посмішкою, – так, люба?

– Сім, – сказала Сара.

Горщик був досить маленький, близько дванадцяти сантиметрів заввишки та десяти завширшки. Він був майже круглий, з вузькою шийкою, що стирчала над ним на два сантиметри. Шийка та близько половини поверхні горщика були вкриті затверділим ґрунтом, а ті частини, які було видно, мали грубу червонувату поверхню.

Сара взяла його та дала в руки професорові, що сидів праворуч від неї.

– Ви маєте розумний вигляд, – сказала вона. – Скажіть-но, що ви про нього думаєте?

Професор взяв горщик у руки з дещо зарозумілим виглядом.

– Я певний, що якщо зішкребти з дна землю, – дотепно сказав він, – там буде надпис "Зроблено в Бірмінгемі".

– Настільки старий? – удавано засміявся батько Сари. – Там уже давно нічого не виробляється.

– Хоч би там як, – сказав професор, – це не моя галузь, я молекулярний біолог. Ще хто-небудь хоче глянути?

Ця пропозиція не була зустріта радісними криками, але тим не менш горщик пішов з рук у руки навколо дальнього кінця столу. На нього витріщалися крізь товсті лінзи, вдивлялися крізь рогові оправи, озирали поверх лінз-півмісяців і мружили очі ті, хто залишив свої окуляри в кишені іншого костюму, який, на їхню думку, вже був у хімчистці. Ніхто, схоже, не знав, скільки йому років, і не дуже цим переймався. Обличчя дівчинки знову ставало засмученим.

– Прокислий набрід, – сказав Редж Річардові.

Він знову взяв срібну сільничку та підняв її.

– Юна пані, – сказав він, нахилившись уперед, щоб звернутися до неї.

– О ні, тільки не це, старий дурню, – пробурмотів старий археолог Колі, відкинувшись на спинку стільця та затуливши вуха.

– Юна пані, – повторив Редж, – подивіться на цю просту сільничку. Подивіться на цю просту шапку.

– У вас немає шапки, – надувши губи, сказала дівчинка.

– Отакої, – сказав Редж, – зачекайте хвилиночку, – він вийшов і повернувся зі своєю червоною вовняною лижною шапкою.

– Подивіться, – знову сказав він, – на цю просту сільничку. Подивіться на цю просту вовняну шапку. Я кладу сільничку в шапку, ось так, і передаю шапку вам. Наступну частину цього фокусу, пані… зробите ви.

Він вручив їй капелюх повз двох людей, що сиділи між ними, Колі та Воткіна. Вона взяла його та зазирнула всередину.

– Куди вона поділася? – запитала вона.

– Туди, куди ви її помістили, – сказав Редж.

– О, – сказала Сара, – зрозуміло. Це… це було не дуже цікаво.

Редж знизав плечима.

– Простий фокус, але мені було приємно, – сказав він і повернувся до Річарда. – На чому ми зупинилися?

Річард подивився на нього з легким шоком. Він знав, що професор завжди мав схильність до раптових і непередбачуваних змін настрою, але зараз було таке враження, ніби його миттєво залишила теплота. Тепер у нього був такий самий розсіяний вигляд, який він мав коли Річард прийшов до нього цього вечора, ніби абсолютно несподівано. Редж, напевно, відчув збентеження Річарда та швидко усміхнувся.

– Мій любий друже! – сказав він. – Мій любий друже! Мій любий, любий друже! Про що я казав?

– Емм… ви казали "Мій любий друже".

– Так, але я відчуваю певність, що це була лише прелюдія до чогось. Щось на кшталт короткої токати на тему того, яка ви чудова людина, перш ніж звернутися до основної теми, природу якої я наразі забув. У вас немає припущень щодо того, про що я хотів вам сказати?

– Ні.

– О. Що ж, напевно, це має мені лестити. Якщо б усі знали, про що я маю сказати, то який був би тоді сенс мені це казати? А як там справи з горщиком нашої юної гості?

А горщик уже дійшов до Воткіна, який заявив, що він експерт не з посуду, який виробляли древні, щоб було з чого пити, а лише з того, про що вони писали. Він сказав, що це Колі має знання та досвід, яким усі вони мають вклонитися, і спробував віддати горщик йому.

– Я сказав, – повторив він, – що це вашим знанням і досвіду ми маємо вклонитися. Ради бога, приберіть руки від вух і подивіться вже на цю штуку!

Лагідно, але рішуче він відтягнув руки Колі від вух, знову пояснив йому ситуацію та вручив йому горщик.

Колі швидко, але професійно оглянув посудину.

– Так, – сказав він, – приблизно двісті років, як на мене. Дуже груба робота. Дуже грубий зразок свого виду. Абсолютно не має цінності, звісно.

Безапеляційно відклавши його, він подивився на стару галерею для музикантів так, ніби вона його чимось розсердила.

На Сару це вплинуло миттєво. Уже й без того засмучена, тепер вона остаточно занепала духом. Вона прикусила губу та відхилилася на спинку стільця, знову почуваючи себе дитиною, якій тут не місце. Її батько суворо подивився на неї, щоб вона поводилася як слід, а потім знову попросив вибачити його за неї.

– Щодо Букстегуде, – квапливо продовжив він. – Так, старий добрий Букстегуде. Подивимось, що можна зробити. Скажіть-но мені…

– Юна пані, – перебив хрипкий від подиву голос, – ви чарівниця та чаклунка дивовижної сили!

Усі подивилися на Реджа, старого хвалька. Він тримав у руках горщик і дивився на нього з шаленим захватом. Він повільно перевів погляд на дівчинку, ніби вперше оцінивши силу страшного ворога.

– Я вклоняюся вам, – прошепотів він. – Хоч я й не гідний розмовляти в присутності такої володарки, як ви, я прошу дозволу привітати вас з одним з найкращих проявів магії, яким я мав честь бути свідком!

Сара дивилася на нього широко розкритими очима.

– Ви дозволите показати цим людям, що ви зробили? – запитав він.

Вона ледь помітно кивнула, а він різко стукнув об стіл її колись дорогоцінним, але тепер уже повністю дискредитованим горщиком. Той розбився на дві нерівні частини; засохла глина, якою він був обліплений, розсипалася черепками по столу. Одна зі сторін горщика відвалилася, а решта залишилася стояти.

Сара витріщила очі на вкриту плямами та окисом, але досі пізнавану срібну коледжську сільничку, що стояла затиснута всередині залишків горщика.

– Старий дурень, – пробурмотів Колі.

Після того, як вщухли всі прояви зневаги та осуду цього дешевого фокуса (жоден з них не затьмарив благоговіння в очах Сари), Редж повернувся до Річарда та запитав:

– А як щодо вашого друга, що вчився з вами, ви його коли-небудь бачите? Хлопець із дивним східно-європейським ім'ям.