Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Коли її батько суворо глянув на неї, вона нахилила голову й самими губами спитала його.

– Не зараз, – наполегливим тоном, якомога тихіше відповів він їй.

– А коли?

– Пізніше. Можливо. Пізніше побачимо.

Вона похмуро горбилася на своєму стільці.

– Ти завжди кажеш "пізніше", – промовила губами вона.

– Бідолашна дитина, – пробурмотів Редж. – За цим столом немає жодного професора, який би в глибині душі не почувався так само. О, дякую, – принесли суп, відволікши його та Річардову увагу.

– То розкажіть-но мені, – сказав Редж після того, як вони обоє покуштували по дві ложки супу та незалежно один від одного прийшли до висновку, що фурор цей смак не зробить, – чим ви займалися, друже? Чимось пов'язаним з комп'ютерами, як я розумію, та ще й з музикою? Здається, тут ви вивчали англійську; втім, наскільки я розумію, лише коли знаходили на це час, – він багатозначно подивився на Річарда поверх ложки з супом. – Зачекайте-но, – перебив він навіть ще до того, як Річард почав говорити, – якщо я не помиляюсь, у вас, коли ви тут навчалися, був якийсь комп'ютер? Коли ж це було? У 1977-ому?

– Ну, те, що ми називали комп'ютером у 1977-ому, насправді було лише чимось на кшталт електронної рахівниці, але…

– О, не треба недооцінювати рахівницю, – сказав Редж. – У досвідчених руках це дуже потужний засіб рахування. До того ж, вона не потребує живлення, її можна зробити з тих матеріалів, які ви маєте під рукою, і ніколи не ламається під час важливої роботи.

– Тож електрична рахівниця не мала би сенсу, – сказав Річард.

– Ваша слушність, – погодився Редж.

– Насправді та машина мало що вміла такого, чого не можна було зробити самому за менший час і з меншим клопотом, – сказав Річард, – але з іншого боку їй добре вдавалося бути дурним учнем.

Редж подивився на нього, не розуміючи.

– А я й не знав, що вони в дефіциті, – сказав він. – Я прямо з цього місця можу до десятка таких крихтою хліба докинути.

– Не сумніваюсь. Але подивіться на це інакше. Який насправді сенс намагатися навчити когось чомусь?

Це питання призвело до схвального бурмотіння за столом.

Річард продовжував:

– Я маю на увазі, якщо дійсно хочеш щось зрозуміти, то краще за все спробувати пояснити це комусь іншому. Це змушує впорядкувати думки у власному розумі. І чим тупіший і повільніший твій учень, тим сильніше доводиться розкладати складну ідею на простіші. І саме в цьому є суть програмування. На той час, коли ти розклав складну ідею на такі маленькі кроки, з якими навіть дурна машина може впоратися, ти обов'язково й сам чомусь навчишся. Учитель зазвичай вчиться більшому, ніж учень. Хіба це не правда?

– Навчитися меншому, ніж мої учні, було б дуже важко, – незадоволено буркнув хтось, – хіба що вдатися до пре-фронтальної лоботомії.

– От я і витрачав цілі дні, намагаючись писати на цій машині курсові, які можна було за дві години завершити на друкарській машинці, але мене зачаровував процес спроби пояснити машині, чого саме я від неї хочу. Я по суті написав на Бейсику власний текстовий редактор. Проста процедура пошуку та заміни тривала в ньому близько трьох годин.

– Я вже забув, чи написали ви взагалі хоч одну курсову?

– Ну, начебто ні. Реальних курсових не було, але причини цього були просто дивовижні. Приміром, я відкрив, що…

Він замовкнув, сміючись подумки.

– Я, звісно, у той час грав на клавішних у рок-гурті, – додав він. – Це не дуже сприяло навчанню.

– А про це я не знав, – сказав Редж. – Ваше минуле не таке прозоре, яким я його вважав. Цим воно, мушу додати, схоже на цей суп, – він дуже обережно витер серветкою рот. – Одного дня треба піти та поговорити з кухарями. Я хочу переконати їх залишати в їжі потрібні частини, а викидати непотрібні. Отже. Рок-гурт, кажете? Отакої. Це ж треба.

– Так, – сказав Річард. – Ми мали назву "Досить непоганий гурт", але це була неправда. Ми мали намір стати "Бітлз" ранніх вісімдесятих, але порівняно зі справжніми "Бітлз" ми мали значно кращих фінансових і юридичних радників, які сказали "Не марнуйте час", і ми їх послухалися. Закінчивши навчання в Кембриджі, я три роки голодував.

– Але хіба ж я не наткнувся на вас у той період, – сказав Редж, – і ви мені сказали, що ваші справи добрі?

– Як для двірника. На дорогах тоді була жахлива кількість сміття. Мені здавалося, що його вистачить на цілу кар'єру. Втім, мене тоді звільнили за те, що я змітав сміття на ділянки інших двірників.

Редж похитав головою:

– Я певний, що то була кар'єра не для вас. Є безліч посад, на яких така поведінка призвела би до скорого підвищення.

– Я спробував кілька професій, але жодна з них не була кращою. І я на жодній з них довго не затримувався, бо завжди був надто втомлений, щоб працювати як слід. Мене знаходили сплячим у курниках та на шафах у архівах – залежно від того, ким я тоді працював. Бо всі ночі тоді я не спав, а вчив комп'ютер виконувати "Три сліпі миші". Для мене це була важлива мета.

– Не маю сумніву, – погодився Редж. – Дякую! – сказав він слузі, який прибрав його тарілку з недоїденим супом. – Дуже вам вдячний. "Три сліпі миші", кажете? Добре. Добре. Напевно, вам це зрештою вдалося, і саме завдяки цьому ваші справи зараз такі добрі. Так?

– Ну, насправді все було дещо складніше.

– Саме цього я й боявся. Шкода, що ви не принесли ту програму з собою. Вона змогла б розважити бідолашну панночку, яка зараз змушена терпіти нашу нудну й сварливу компанію. Швидке виконання "Трьох сліпих мишей" значно підбадьорило б її.

Він нахилився вперед, щоб подивитися повз двох своїх сусідів справа на дівчинку, яка досі сиділа на своєму стільці, понуривши голову.

– Привіт! – сказав він.

Вона здивовано підвела очі й відразу соромливо опустила їх, знову почавши гойдати ногами.

– Як на вашу думку, що тут гірше, – запитав Редж, – суп чи компанія?

Вона тихо та нерішуче засміялася, не підводячи очі.

– Думаю, з вашого боку дуже розумно не квапитися з висновками, – продовжував Редж. – Особисто я, перш ніж щось сказати, зачекаю на моркву. Вони її тушкують ще з вихідних, а я боюсь, що цього недостатньо. Єдине, що може бути гіршим за моркву – Воткін. Це той чоловік у дурних окулярах, що сидить поміж нами. Мене, до речі, звати Редж. Приходьте копнути мене, якщо матимете час.

Дівчинка хихикнула й глянула на Воткіна, який сильно напружився й зробив разюче невдалу спробу зобразити добру усмішку.

– Що ж, дівчинко, – ніяково сказав він, а вона, побачивши його окуляри, зробила відчайдушну спробу не розреготатися.

Таким чином, розмова не розпочалася, але дівчинка отримала союзника й почувалася тепер трохи краще. Її батько полегшено посміхнувся.

Редж знову повернувся до Річарда, а той раптом спитав:

– А у вас є сім'я?

– Гм… ні, – тихо сказав Редж. – Але продовжуйте. Що було далі, після "Трьох сліпих мишей"?

– Ну, якщо коротко, Редже, то я зрештою потрапив до компанії WayForward Technologies…

– А, так. Знаменитий пан Вей. Скажіть, який він?

Річарда завжди трохи дратувало це питання, бо ставили його йому дуже часто.

– Водночас кращий і гірший, ніж про нього кажуть у ЗМІ. Мені він, взагалі-то, дуже подобається. Як будь-який ентузіаст, він іноді буває нестерпний, але я знаю його ще відтоді, коли і він, і я були ніким. Він нормальний. Просто не слід давати йому свій телефонний номер, якщо не маєш автовідповідач, що розрахований на безупинну роботу.

– Що? Чому це?

– Ну, він один з тих людей, хто може думати лише коли розмовляє. Коли йому спадають ідеї, він має розповісти про них будь-кому, хто вислухає. Або ж, якщо самі люди слухавку не беруть (а таке буває дедалі частіше) його цілком задовольняють їхні автовідповідачі. Він просто телефонує їм і розмовляє з ними. У нього є одна секретарка, єдиним обов'язком якої є збирати касети в людей, яким він телефонував, стенографувати їх, сортувати, а наступного дня давати йому редагований текст у блакитній папці.

– У блакитній?

– Не знаю, чому він просто не скористується диктофоном, – знизавши плечима, сказав Річард.

Редж замислився.

– Думаю, він не користується диктофоном тому, що не любить розмовляти з самим собою, – сказав він. – У цьому є певна логіка. Своєрідна.

Він поклав у рот шматок свинячого біфштекса, який щойно принесли, замислено пожував його, а потім акуратно відклав ніж і виделку.

– То яка, – зрештою сказав він, – в усьому цьому роль юного Мак-Даффа?

– Ну, Ґордон призначив мене писати велику програму для Apple Macintosh. Фінансові таблиці, бухгалтерських облік, тощо; потужну, легку для використання, з графікою. Я спитав його, що саме він хоче в ній мати, а він просто сказав "Усе. Я хочу мати для тієї машини першокласне програмне забезпечення для бізнесу, яке і співає, і танцює". А оскільки настрій у мене був тоді дещо примхливий, я сприйняв ці його слова буквально.

– Розумієте, послідовність чисел може репрезентувати що завгодно: форму будь-якої поверхні, динаміку якого-небудь процесу, тощо. А бухгалтерський облік будь-якої компанії, зрештою, є просто послідовністю чисел. То я й написав програму, яка бере ці числа та робить із ними те, що ви накажете. Якщо вам потрібна діаграма зі стовпчиками – намалює діаграму зі стовпчиками, хочете кругову діаграму або графік – вона намалює їх. Якщо ви хочете, щоб із кругової діаграми вистрибнула танцюристка та відволікла від чисел, які на цій діаграмі зображені – програма і це вміє. Або ж ви можете перетворити свої числа, скажімо, на зграю чайок, і те, як вони вишикувалися та як машуть крилами, буде залежати від показників роботи різних відділів вашої компанії. Це чудово для створення корпоративних логотипів, які дійсно щось символізують.

– Але найдурнішим з усього, що ви могли побажати, було перетворення ваших бухгалтерських звітів на музику. Ну, тобто, це я вважав це дурницею. А корпоративний світ зшаленів від цього.

Редж уважно дивився на нього поверх шматочка моркви, акуратно наштрикнутого на кінець виделки, але не перебивав.

– Розумієте, будь-який аспект музики можна виразити послідовністю чисел, – завзято розповідав Річард. – Числа можуть означати висоту нот, тривалість нот, акорди, тощо.

– Ви маєте на увазі мелодію, – сказав Редж. Морква досі залишалася на місці.

Річард широко посміхнувся.

– "Мелодія" – досить непогане слово для цього.