Кумевава, син джунглів - Секель Тібор
А коли упевнилася, що вона зовсім сама тут, що інших тварин немає, то викопала в піску ямку завглибшки як моя нога до коліна й таку саму завширшки і знесла туди яйця. Потім засипала ямку піском і розрівняла своїм панциром поверхню кроків на п'ять навколо яєць. Отак вона замаскувала це місце від інших тварин, таких як крокодили і мавпи. А коли закінчила свою роботу, то повернулася до води. Отам, праворуч, видно її сліди.
— На цій рівненькій круглій поверхні я бачу два отвори. Здається, хтось уже побував тут і повитягав яйця.
— Ні, яйця ще на місці. Чекають на нас. Рано-вранці якийсь птах, можливо, марабу, прийшов до річки напитися, а коли рушав назад, то побачив сліди, залишені черепахою. Він згадав про яйця і пішов шукати їх. Птахи також люблять їсти черепашачі яйця. Але марабу не пощастило. Його перестрів крокодил, який виповз із води теж у пошуках чогось їстівного. Ось, бачиш, сліди його ніг, а оце — слід хвоста посередині. Крокодил дуже небезпечний, коли йде шукати собі поживу. Тоді він нападає на будь-якого звіра. Звісно, птах може злетіти і врятуватися, але марабу дуже захопився, шукаючи черепашачі яйця. Марабу і крокодил зіткнулися, почався бій, після чого зосталося лише кілька розкиданих пер і плями крові на піску. Он там, бачиш? А крокодил поповз далі. Ось сліди його маленьких ніг із великими пазурами й слід від хвоста, що тягнеться посередині.
— А он там, угорі, крокодил копав дірку, щоб вийняти яйця.
— Так, у двох місцях. Але не знайшов їх. І тоді він зажурений повернувся у воду. Йому довелось задовольнитися птахом.
— Я вже бачу сліди, які він залишив, спускаючись до річки. А он там, праворуч, видно сліди ягуара. Вони перетинаються із слідами черепахи. Напевно, і між ними стався бій, коли вони зустрілися.
— Якщо придивишся краще, Ньїкучапе, то побачиш, що черепаха пройшла там учора ввечері, бо сліди вкриті великими краплями роси. А сліди лап ягуара — свіжі, сьогоднішні. Він прийшов напитися і спокійно повернувся в джунглі.
Ми вилізли з піроги й піднялися на піщаний берег. Кумевава взяв мачете, на око визначив центр площинки, розрівняної черепахою, й у цьому місці урочисто встромив у пісок мачете аж по ручку. Потім витяг довгий ніж і уважно оглянув його кінчик. Понюхав його і знову оглянув зблизька. Потім з переможною усмішкою підніс кінчик мачете мені під самісінький ніс. І я виразно побачив на ньому залишки яєчного жовтка.
Мій малий приятель одразу почав копати в тому місці. Через кілька хвилин показалося перше яйце. Воно було кругленьке й біле, як м'ячик для пінг-понга, від якого відрізнялося хіба що м'якістю своєї шкаралупки і, можливо, також своїм смаком. Одне за одним з'явилися й інші яйця, аж поки їх зібралася біля розкопаної ямки чимала купа. Я перелічив: їх було сто двадцять!
Ця знахідка здалася мені справді дуже дивною. Я ніяк не міг собі уявити, як це одна-єдина черепаха може носити в собі стільки яєць. Як часто вона їх відкладає? Чому ховає у піску і як крихітні черепашенята зможуть у слушний час вилізти з такої ямки?.. Усі ці запитання роїлися в моїй голові, але я не хотів ні про що запитувати, щоб не бути невігласом в очах малого індіанця.
Та Кумевава, очевидно, сам побачив подив на моєму обличчі і відчув потребу дати кілька пояснень.
— У нас водяні черепахи бувають більш як метрової довжини і майже такі самі завширшки, — сказав він. — Вони збирають у собі яйця цілий рік, аж до кінця сухого сезону, який триває шість місяців і закінчується у серпні. Тоді кладуть усі разом яйця в ямку, викопану в піску. Останнього місяця сезону якраз вистачає для того, щоб сонце, зігріваючи пісок, допомогло вилупитись малесеньким черепашенятам. Саме в той час починається сезон великих дощів. Вода в річці піднімається аж до піщаного берега, де закопано яйця. Дощі розмивають пісок, і маленькі черепашки спокійно пірнають у річку.
— Як же розумно влаштовано все в природі! — вигукнув я.
— Люди про все думають. Звірі не думають, вони все знають — так каже старий Малоа…
Ми зварили десяток черепашачих яєць у глиняному горщику. Білок у них був рідкий, як олія, а жовток — густий. На смак вони були як посолені курячі яйця. Здавалося, природа подумала навіть про те, що тут у людей немає солі.
— Дякую тобі, Вава, що ти показав мені, як шукають черепашачі яйця, — сказав я.
— Бережи своє добро, але роздавай свої знання, їх від цього не стане менше, — відповів на те Кумевава.
— Це також сказав старий Малоа?
— Атож. Та якби він і не сказав цього — у нас кожен індіанець трішечки Малоа.
Ми взялися за весла й неквапливо попливли за течією спокійної Арагвайї.
НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИЙ ЗВІР У ДЖУНГЛЯХ
Так ми пливли деякий час, а потім Кумевава спинив човен у маленькій затишній затоці і там прив'язав його до стовбура.
— Отут ми увійдемо в джунглі.
Хлопець зрізав кілька великих листків із банана й вирвав дві довгі шнуроподібні смужки з нижнього шару кори сусіднього дерева. По тому дбайливо загорнув черепашачі яйця у величезні листки й перев'язав пакунок смужкою кори так міцно, що ніякий звір не зміг би навіть нанюхати яєць, а дістатися до них і поготів. Кумевава залишив пакунок у човні.
Кількома ударами мачете він прорубав для нас стежку в джунглях. Ми увійшли в світанковий праліс, який щойно почав пробуджуватися.
Ліс оживав, всюди заворушилися звірі, своїм веселим гомоном вітаючи народження нового дня.
— Ми добре зробили, що вирушили так рано, — озвався я. — Здається, саме зараз починається життя в джунглях.
— Старий індіанець Малоа каже: "Гриби збирай після дощу. На полювання виходь рано-вранці!" — відповів на те Кумевава.
Я ступав, намагаючись зламати якомога менше гілочок і не порушити гармонії вранішньої природи.
Раптом малий індіанець спинився й показав мені чиїсь свіжі сліди на землі.
— Дві години тому тут пройшов ягуар, — сказав Кумевава.
Справді, навіть я міг визначити, що сліди були свіжі.
— Чи це правда, — спитав я, — що ягуар — найнебезпечніший звір в усій Амазонії?
— Інколи — так. Особливо коли він близько. А коли ягуар далеко — він зовсім безпечний.
— Гаразд, гаразд, юний друже, ти завжди розмірковуєш чи то від імені старого Малоа, чи…
Я не встиг вимовити до кінця своєї фрази, як зненацька ми почули незвичний звук, що наближався.
— Вепри! — схвильовано вигукнув хлопець. — Мерщій вилазьмо на дерево!
Хоч я й не розумів, чому він наполягає на цьому, проте з допомогою малого індіанця швиденько видряпався до першої товстої гілки сусіднього дерева, а потім пособив і йому.
Ми досягли цього безпечного місця майже в останню мить. Величезна ватага диких кабанів була вже зовсім близько. Вона бігла вперед, зчиняючи пекельний шум клацанням своїх зубиськ. Мабуть, із сотню вепрів мчало прямісінько на наше дерево. Якби ми лишилися внизу, вони звалили б нас на землю і своїми страшними іклами роздерли б на шматки.
Дивно було спостерігати всього з триметрової висоти цю ватагу хижих звірів, що з тупотом мчали джунглями, топчучи все на своєму шляху.
Я тремтячими руками стискав гілку, на якій заліг.
Кумевава тим часом приготував стрілу й лук, збираючись уполювати одного з вепрів. Я помітив найбільшого й показав на нього хлопцеві:
— Стріляй у цього!
— Це неможливо, — відказав він. — Якщо я вб'ю одного з них, усі інші атакуватимуть наше дерево так сильно, що вирвуть його з корінням і розтерзають нас. Вепр дуже мстивий. Тому можна вбити тільки останнього з ватаги, щоб інші не помітили.
Усе це хлопець прокричав мені на вухо, бо інакше я не почув би його за оглушливим клацанням кабанячих іклів!
І поки ця дика ватага пробігала внизу під нами, я думав про те, як нелегко бути індіанцем у джунглях, якщо треба знати так докладно життя і звичаї кожного хижого звіра. Та й не тільки це, а й різні хитромудрощі, щоб уникнути всіх небезпек.
Коли вепри зникли у джунглях і шум затих, унизу, в нас під ногами, залишився лежати останній із них. Його скосила стріла мого малого приятеля.
Ми спустилися з дерева й підійшли до нашої жертви. То був невеличкий вепр із двома чималими спірально вигнутими іклами. Важив він, певно, кілограмів п'ятдесят.
— Як же ми перенесемо цю тушу? — спитав я Кумеваву.
— А ми спершу засмажимо його. У тебе є сірники?
Я обмацав кишені й признався, що забув узяти їх із собою.
Проте це анітрохи не збентежило хлопця. Він озирнувся довкола й підійшов до поваленої сухої пальми. З допомогою мачете розрубав її стовбур і вирізав із середини два сухі шматки деревини. З одного з них він приготував гладеньку дощечку, а з другого — паличку. По тому сів на повалений стовбур, поклав дощечку на землю, притиснув її ногами і поставив на неї прямовисно паличку. Паличку почав крутити між долонями, притискуючи її кінець до дощечки.
Це тривало хвилин десять, але мені здалося, що минула ціла вічність. Хлопець ані на мить не припиняв напруженої роботи. Краплі поту стікали по його чолу. Нарешті в тому місці, де два шматочки дерева доторкалися один до одного, показався легкий димок. Ще якийсь час Кумевава розтирав далі, а коли дим почав з усіх боків підніматися від дощечки, підклав до цього місця шматок засохлого гриба й почав щосили дмухати на нього. Невдовзі з сухого гриба потягнувся вгору димок, а потім гриб загорівся.
Тим часом я встиг'назбирати трохи сухих гілок та хмизу, і ми розпалили багаття, гідне нашої здобичі. Поки вогонь добре розгорівся, ми очистили тушу вепра і закріпили її на рожні, забивши його в землю й підперши гіллякою.
Потім мій малий приятель ліг на рогозу, яку ми прихопили з човна, відпочити після напруженої роботи — полювання й розпалювання багаття, — а я пильнував печеню, стежив за тим, щоб вона підсмажувалася з усіх боків однаково і не пригорала.
Зійшло сонце. Своїм криваво-червоним промінням воно освітило верховіття дерев. З одного боку ледве можна було щось розгледіти поміж деревами крізь густий туман, зате з другого — серед стовбурів і ліан прозирала спокійна гладінь річки, в якій віддзеркалювалась ясна блакить неба. Свіжий ранок дихав миром і спокоєм. Ми з Кумевавою мовчки тішились цією красою, а тим часом язики полум'я облизували нашого дикого кабана.
Я лежав на спині, ліниво розглядаючи непорушні крони дерев над нами. Міркуючи про те, як це дивно, що мені зараз так добре, дарма що я нині так далеко від звичного міського життя, від моїх друзів і водночас оточений багатьма незнаними досі небезпеками.
