Кумевава, син джунглів - Секель Тібор

Нарешті він утихомирився на дні суденця.

Я дуже пишався такою здобиччю і був навіть ладен забути, якої ганьби зазнав через неї. "Неодмінно розкажу всім друзям, яку величезну рибину я зловив. І при тому, наскільки зможу, розведу руки, як це роблять справжні риболови", — подумав я.

Однак у ту ж мить вугор різко вигнувся, шмагонув мене, ніби товстою нагайкою, хвостом і вистрибнув через низький борт човна. Я швидко схилився над водою й простяг руку, щоб знову схопити вугра, який ще недалеко втік. Але мій малий супутник одним великим стрибком опинився біля мене і затримав мою руку.

— Піраньї одразу припливуть! Небезпечно встромляти руку у воду!

Справді, не минуло й кількох секунд, як біля нас з'явилися десятки піраньїв, а за якусь хвилину їх було вже з сотню. Я бачив їх уже й раніше багато разів і чув розповіді про їхню виняткову здатність — за короткий час зжерти велику тварину, але тільки тепер мав змогу зблизька їх розгледіти, і скажу вам, що це було страшне видовище.

Піраньї — невеличкі рибки, трохи більші за людську долоню. В їхніх міцних щелепах є два ряди трикутних, дуже гострих зубів, які, ніби дві пилки, чудово припасовані один до одного. Піранья одразу відчуває, якщо десь близько є кров, — чи то за запахом, чи то за кольором, І швидко, як стріла, припливає до своєї жертви — або тварини, або людини.

От тому й з'явилися сотні піраньїв біля нашого човна, щоб відкусити від моєї втраченої здобичі лише по шматочку м'якуша. І зробили вони це з такою блискавичною швидкістю, неначе змагалися між собою. Деякі з них вистрибували з води, щоб скочити зверху на свою жертву. У воді вже аж кишіло цими рибинками, і здавалося, ніби вся вода кипить.

Проте ця жахлива сцена тривала не більше хвилини. По тому вода знову заспокоїлась. Тепер на її поверхні плавав тільки довгий скелет риби, білий-білісінький, бо на ньому не лишилося жодного шматочка м'якуша.

— Спасибі тобі, Вава, що ти так спритно перешкодив мені занурити руку у воду. Добром би це не скінчилося!

— Старий індіанець Малоа каже: "У воді остерігайтеся піраньїв, а облесників — і на землі!"

Ще досить довго після цієї пригоди я думав про те, як багато небезпек підстерігає людей у джунглях. І як на кожному кроці може загинути той, хто не знає законів джунглів, а от індіанець змалечку знає, як захищатися від цих небезпек.

— Треба повертатися, — раптом сказав Кумевава. — Сонце піднялося високо, і твої друзі, певно, вже голодні.

Ми почали веслувати проти течії. Посувалися вперед досить повільно, хоч докладали багато зусиль.

Гребти треба було безперервно, бо, якби ми спинилися перепочити лиш на хвилину, бистра течія віднесла б нас назад на стільки, скільки ми встигли перед тим пройти за десять хвилин.

Незабаром наблизилися до порогів, через які мій юний супутник нещодавно так уміло провів човна. Тепер мені було цікаво побачити, як він це зробить проти течії.

До нашого слуху вже виразно долинав гуркіт хвиль, що розбивалися об скелі. Гребти ставало дедалі важче.

Нараз мій юний супутник промовив:

— Треба вилізати на берег. Перетягнемо човен через пороги.

Так ми й зробили. Пішли берегом річки, тягнучи човен по воді. Просувалися дуже повільно.

Та ось рівненький піщаний берег почав поступово звужуватися і невдовзі зовсім зник. Від води нас відгороджували тепер густі хащі. Довелося увійти в воду. Хлопчина йшов попереду, тягнучи за собою човен, а я підштовхував його ззаду.

Я помітив, що Кумевава тягне човен тільки одною рукою, а в другій тримає у воді мачете й ніби шукає щось на дні річки. Я не знав, чи то він загубив щось, чи, може, тут ішлося про якусь прикмету, марновірство. Вирішив запитати його, як тільки вийдемо з цього пекельного гуркоту.

Ми вже наближалися до останнього порога, коли Кумевава підняв мачете високо над головою, аби показати мені, що він зловив. На гострому кінці мачете я побачив дивну рибину, про яку згодом довідався, що вона зветься скат. Рибина була плоска, завбільшки як тарілка, забарвлена в рожевий колір, майже прозора, й мала довгий хвіст із твердим костяним гостряком.

Хоч сама риба лишалася нерухомою, хвіст її раз у раз вигинався і махав у повітрі, марно шукаючи свого напасника, щоб уколоти його.

Коли ми відійшли від порогів настільки, що могли вже розмовляти між собою, не перекрикуючи гуркоту води, Кумевава розказав мені дещо про життя цієї незвичайної риби.

Живе вона в неглибоких місцях річок, де ховається в піску чи в намулі. Там вона спокійно лежить, поки на неї не наступить якась тварина чи людина. Тоді скат блискавично вигинає хвіст і своїм кістяним гостряком коле напасника в ногу. Через кістяний кінчик хвоста скат виділяє отруту, яка завдає гострого болю.

Ось чому Кумевава весь час чогось шукав своїм мачете на дні річки. Якби він не зловив ската, то, напевне, наступив би на нього і дістав би болючий укол.

Ми гребли ще дві години. Нарешті побачили наше напівзатонуле судно, що так само ледь виступало з води, як і вранці, коли ми з Кумевавою рушали на полювання.

Сонце стояло якраз у нас над головами. Був полудень. Мої товариші з затонулого судна зустріли нас криками радості.

НАВКОЛО ТАБІРНОГО ВОГНИЩА

Коли мої супутники побачили в човні так багато риби, великої й малої, вони зааплодували малому індіанцеві, висловлюючи цим свою радість. Очевидно, вони й справді вже дуже зголодніли.

Ми, не гаючись, попрямували до вогнища, почистили рибу й понастромлювали її на саморобні рожна, що їх зробив Кумевава.

Тепер я міг полічити наш улов: рибин було точно шістнадцять. Деякі з них важили, напевно, не менш як п'ять кілограмів.

Ми посідали навколо вогнища, з насолодою вдихаючи апетитні пахощі засмажуваної риби.

Мої супутники розповіли нам, що вони придумали спосіб, як притягти наше судно до берега й полагодити його. Але вони були в розпачі від того, що бракувало довгого каната, щоб витягнути судно.

Їм потрібно було приблизно десять метрів міцного шнура. Якби десь роздобути його, то можна було б, прив'язавши той шнур до носа судна, накинути на товсту гілляку могутнього дерева й підтягти гуртом наше судно до берега. А вже тут, у мілководді, ми могли б залатати пробоїну, і суденце невдовзі попливло б далі.

План був чудовий, але нездійсненний, бо шнура у нас не було. Коли всі нарешті замовкли, малий індіанець, який доти мовчки смажив рибу, раптом промовив:

— У нас буде канат. Зробимо його всі гуртом після обіду.

— Як?.. І з чого зробимо?.. Це ж неможливо!.. — почулися, недовірливі голоси.

— Після обіду ми всі гуртом зробимо, — незворушно промовив Кумевава.

А коли дехто висловив щодо цього сумнів, хлопець додав:

— Джунглі мають усе, що потрібно людині. Треба тільки це знати і вміти використати…

Обід із смаженої риби був напрочуд смачний, і було тієї риби так багато, що ми спромоглися з'їсти тільки половину її, решту загорнули в велике листя й залишили на вечерю.

Відтак капітан сказав:

— Це дуже добре, що хлопець годує нас, але, напевно, він хоче, щоб ми йому заплатили… Чи не так, хлопчику? Скажи, скільки тобі заплатити за рибу?

— Коли люди у скруті,— відповів хлопчик, — Кумевава охоче допомагає. Грошей мені не треба. Джунглі мають усе, що потрібно індіанцеві.

Ця проста й рішуча відповідь викликала у нас захоплення нашим доброчинцем.

Проте один літній чоловік сказав:

— Пропоную все-таки не лишатися в боргу перед нашим помічником, тому нехай кожен покладе, скільки може, грошей у торбинку, і перед тим, як ми будемо прощатися, віддамо її малому індіанцеві.

Усі пристали на цю пропозицію, і той самий чоловік одразу почав збирати добровільні пожертвування.

Після обіду ми ще якийсь час посиділи, а тоді капітан промовив:

— Хлопчику, ти сказав, що можеш дістати для нас вірьовку. Ну ж бо, покажи, де вона.

— Вірьовка ще в лісі,— відповів Кумевава. — Я покажу вам, де вона. Ходімо зі мною…

Кумевава підвівся й рушив у глиб джунглів.

Вервечка моїх заінтригованих супутників на чолі з капітаном рушила слідом за ним.

Метрів за п'ятдесят від вогнища хлопець спинився перед невисоким, ледь примітним кущем пальми з довгим гострим листям у формі віяла, зламав один із таких листків пальцями і з місця розриву витяг з десяток тонесеньких ниточок.

— Ось де канат, який вам потрібен, — сказав він і підняв високо вгору ледве помітні між великим і вказівним пальцями волокна.

Але капітану було не до жартів.

— Здається, цей шибеник хоче поглузувати з нас, — пробурчав він невдоволено.

— Ні. Кумевава не глузує. Багато таких ниточок укупі — буде довгий канат. Багато коротких мотузків укупі — буде довгий канат. Дивись!

Сказавши це, хлопчина поклав ниточки собі на стегно і, тримаючи їхні кінці одною рукою, долонею другої почав скручувати волокна так, що вмить зробив із них тонкий, але дуже міцний мотузок.

Одразу по тому витяг волокна ще з двох пальмових листків і так само швиденько зсукав ще два мотузки, а потім об'єднав три в один грубший і міцніший.

Простягнувши його капітанові, сказав:

— Спробуй розірвати.

Проте ні капітан, ні пасажири не змогли його розірвати.

— Гаразд, — мовив на те капітан, — однак, щоб зсукати десятиметровий канат, нам доведеться витратити цілий місяць. За цей час ми всі помремо з голоду.

— Якщо всі будемо працювати, до ночі канат зробимо, — сказав хлопчик, глянувши на стурбоване обличчя кремезного капітана.

Капітанові вуса на неголеному обличчі, його розкуйовджене чорне волосся лякали малого індіанця. Проте він не виказував цього — голос і жести його були зовсім спокійні. Він дивився просто в очі капітанові.

І капітан дивився своїм недовірливим поглядом на майже зовсім голого й на вигляд такого непоказного хлопчика, котрий зумів довести, яким він уміє бути корисним людям. А може, й справді повірити цій безглуздій розмові про канат? В ту мить капітан не міг придумати ніякої іншої ради з безнадійного становища, в якому ми опинилися, — хіба що покластися на якесь "чародійство", на щось неймовірне. Тим-то він тихо промовив:

— Хоч я в це не дуже вірю, та все-таки ми спробуємо.

— Гаразд. Усі йдіть у ліс шукати таку маленьку пальму і постарайтеся витягнути з неї волокна. Вони мають бути довгі. Хто не зможе знайти, — кличте мене, я покажу.

Голос хлопчика звучав переконливо, і ми послухались його.

Ми порозходились у різні боки.