Корабель приречених - Крупкат Гюнтер

Він приголомшив мене, боляче вразив своєю гіркою правдою. Ти зробив надзвичайно великі борги, та, на жаль, не обов'язок сина примусив тебе розповісти про все батькові, а скрутне становище, в яке ти потрапив, неминучість близької катастрофи.

Коли б ти вчасно звернувся до мене за порадою і допомогою, я не докоряв би тобі. Я завжди ставився до тебе поблажливо, можливо, навіть занадто поблажливо.

Тепер, оскільки я вважаю себе до деякої міри теж винним у тому, що сталося, розраховуватимемося за все разом з тобою.

Я ніколи не приховував від тебе, що в молодості теж не був ідеалом. Але в мене принаймні було почуття міри. В тебе його немає. Ти мав можливість вести легке життя тільки завдяки чималим достаткам батька. Твоє становище, твої здібності відкрили перед тобою всі двері. В тебе було все необхідне, щоб підтримати честь роду Хакслі, як це годиться.

Але ти втратив міру в своїх безмежних бажаннях і, щоб задовольнити їх, робив борги за боргами, віддав себе в руки безсоромним лихварям. До Фолькінгшіра дійшла чутка про те, що ти здобув собі в Лондоні дуже сумнівну репутацію. Не раз мені розповідали про твої любовні пригоди та афери. Все це може погано скінчитися.

Але досить докорів! Зобов'язання, про які ти згадував у листі, я, звичайно, беру на себе. Зараз, у період кризи, це нелегко для мене, але я повинен захистити честь свого роду. Натомість я вимагаю від тебе почати нове життя. В Лондоні обставини, очевидно, не дозволять це зробити, тому тобі доведеться виїхати в Америку, де ти оглянеш і досконало ознайомишся з нашими американськими володіннями. Свою лондонську квартиру ти реалізуй, на протязі місяця продай все непотрібне і не зволікаючи вирушай в Америку. Містерові Кросбі я вже сповістив про твій приїзд. Він мій повірений і в усьому допомагатиме тобі. Для переїзду і скромного, але все ж відповідного твоєму становищу життя в Америці повинно вистачити коштів, які ти матимеш після продажу свого лондонського майна. Від мене деякий час грошей не чекай. Зараз мої можливості через твою легковажність дуже обмежені.

Думаю, ти звільниш мене від свого прощального візиту. Через рік-два сподіваюсь побачити тебе іншим, більш зрілим і розсудливим, ніж зараз.

Твій, всупереч усьому завжди доброзичливий

Батько".

Едвард сидів, наче громом прибитий. У вухах дзвеніло, серце глухо стукало. Перед очима пішли темні кола. Голова юнака важко впала на груди.

Лорд Хакслі побачив себе на краю страшної безодні, на дно якої полетіли уламки його минулого життя. Та не це жахало Едварда. Щось, наче величезна кам'яна брила, загрозливо нависло над ним. І голос, від якого ставало моторошно, гримів у вухах: "Ти бачиш мене, Едварде Хакслі? Я розчавлю тебе, змету з лиця землі. Я даю тобі ще одну ніч. Ти думаєш, що зможеш утекти від мене? Помиляєшся! Я висітиму над тобою скрізь, де б ти не був. Тобі лишається одне — правда! Вона сильніша, ніж я. Але ти боягуз…"

Застогнавши, Едвард підвівся і почав нервово ходити по кімнаті. У венеціанському дзеркалі на каміні він побачив своє обличчя. Здригнувся, підійшов ближче, помацав чоло, щоки, рот. Невже оце жовто-сіре, спотворене жахом обличчя його? Він обійшов кімнату і застиг біля дверей, поривчасто дихаючи. Хтось прийшов? Ніхто не повинен бачити його!

Едвард кинувся на канапу і заплющив очі. В голові, наче хмари в бурю, швидко проносилися химерно спотворені картини минулого… Золоте дитинство у Фолькінгшірі… Навчання в Оксфорді… Зустріч з Емілією Вайян, його першим коханням… Рік у Парижі… Маленька княжна Мадлен… Повернення в Англію… Веселі свята… Розкішні обіди… Урочисті вечори… Ранкові прогулянки по зарошеному Гайд-парку… Його переможний похід по лондонських салонах та будуарах… Елеонора… Діана… Елен… Олівія… "Ви знаєте? Лорд Хакслі і леді Родбі?" — "А ви чули? Лорд Едвард і герцогиня Естер…"

Один за одним спалахували і згасали спогади… Несамовито крутилася блискуча карусель… І все летіло мимо! На його шляху дедалі частіше зустрічалися молоді, красиві, багаті жінки. Але в усіх замість облич були розмальовані маски, що зображали лицемірство й любострастя. І Ріта Вудбері теж була серед цих жінок. І вона теж…

Едвард відчував порожнечу і втому, смертельну втому. Він бачив себе в диму згарища, де горіли жалюгідні залишки його надій, з якими він кинувся в житейське море. Тепер він розумів: його життя було не чим іншим, як нескінченним вихором, хороводом масок, що безперервно скалили зуби. Чи варто обома руками хапатися за нього, дорожити ним?

Картини, які примушували Едварда страждати, поблідли, і на їх фоні з'явилася ніжна дівоча голівка. Важкі каштанові коси вінком лежали над білим чолом; великі темні очі сяяли, усміхалися Едвардові так молодо, з такою щирою відданістю. В теплому, ясному погляді дівчини можна було прочитати: "Я кохаю тебе, Едварде! Я вся твоя, тільки твоя! В мене на грудях ти можеш сховатися від самого себе. І до тебе знову повернеться віра в справжню любов. Пам'ятаєш той вечір у "Ковент-гарден", коли маленька статистка Бетті Кашбарн перебігла тобі дорогу? Вона злякано й недовірливо глянула на молодого джентльмена з того блискучого світу, який їй доводилося бачити лише здалеку, про який могла тільки мріяти ночами в задушливій комірчині батьківської домівки, пам'ятаєш? Ти усміхнувся їй просто й ніжно, без тієї цинічної зневаги, з якою усміхались інші.

А потім ти відвіз мене додому в своїй колясці. Як мені було соромно за свою вбогу вулицю. Але ти, здається, зовсім не помітив злиднів, а поцілував мене в руку, мов знатну даму.

А пізніше, набагато пізніше, коли я жила вже в невеликому будиночку, який ти придбав для мене, ти сказав мені одного разу ввечері, що тільки я могла б зробити з тебе нову людину. Я не все розуміла, але відчувала, що дуже багато значу для тебе".

Це був незабутній час. Ніщо не затьмарювало їх щастя. Бетті не запитувала про те, де Едвард проводить решту часу, вона не знала про його марнотратство, про ті рисковані авантюри, в яких він дедалі більше заплутувався. Вона навіть не підозрівала про ту біду, яка спіткала його.

Ось величезний чорний камінь знову навис над ним. Камінь здригається, остання підпора з гуркотом обвалилась, і він покотився вниз. В Едварда волосся стало дибом. Бетті простягла до нього руки. Даремно. Камінь невпинно котиться. Едвард оступився. Він у розпачі шукає, на що б спертися ногою. Але нічого не знаходить, під ним прірва, страшна безодня. Чи, може, це океан, по якому вдалині пливе якесь судно? Пливе в безмежність…

— Бетті!. — з жахом закричав Едвард і злякано підхопився. В кімнаті погустішали фіолетові сутінки. При світлі згасаючого в каміні вугілля бліде обличчя Едварда здавалося примарним. Тремтячою рукою він провів по чолу, зрошеному холодним потом. Після деякого вагання лорд покликав слугу.

— Подзвоніть міс Кашбарн, Джеме. Через півгодини я буду в неї.

— О Едді! Я відчувала, що ти приїдеш сьогодні, — сказала дівчина, коли Едвард зайшов до неї в кімнату.

— Моя кохана, моя маленька Бетті! — Голос молодого лорда тремтів. Едвард почав цілувати її в губи, очі, руки.

Його поведінка здалася дівчині якоюсь дивною. Немов холодом потягло від нього. Вражена Бетті відступила назад.

— Що з тобою, любий? Ти такий дивний сьогодні, такий урочистий.

Він пильно глянув на неї палаючими очима.

— Може, це… прощання.

На її завжди відвертому обличчі з'явився вираз недовір'я й тривоги. Вона взяла його за руку і потягла в свій улюблений куточок.

— Що ти кажеш? Сядьмо.

Бетті примостилася біля його ніг на оксамитовій подушечці. Обхопивши руками коліна й трохи схиливши набік голову, вона знизу очікувально подивилася на нього.

Але погляд його блукав по кімнаті: тут минули найкращі години його життя. Сюди він тікав із салонів і розкішних будуарів, не маючи сили зовсім відмовитись од них. Кожен куточок цієї кімнати був пов'язаний з безліччю щасливих хвилин, що глибоко запали в серце. Едвард затулив очі рукою.

— Так, це прощання, Бетті, — промовив він тихо. — Я повинен їхати.

— Ти жартуєш?

— Ні, це не жарти. Мене примушують до цього грошові труднощі.

— Тільки це, Едді?

Він здивовано подивився на неї.

— Так.

Вона посміхнулася.

— Чи не можу я, мілорде, допомогти вам кількома соверенами?

У неї просто не вкладалося в голові, щоб у представника роду Хакслі були якісь грошові труднощі.

— Мій батько наполягає, щоб я на досить довгий час виїхав до Америки. В Лондоні я не одержу від нього жодного пенні.

— В такому разі поїдемо в Америку. Це ж не так погано, Едді! Ми молоді і кохаємо одне одного. Що з нами станеться?

Він сумно посміхнувся.

— Якби все було так просто, моє миле дитя.

Вона злякано підхопилася.

— Ти хочеш їхати сам? Залишити мене?

— Ти приїдеш до мене пізніше, люба.

Вона заломила руки.

— Ні, скажи, що це неправда, Едді!

— Коли б тільки це було правдою, — застогнав Едвард.

Дівчина, нічого не розуміючи, пильно подивилася на коханого, його приголомшений вигляд підказав їй, що становище справді серйозне.

— Боже мій! Невже твої справи такі погані? Скажи мені все, Едді, все! Я ж твоя і ніколи не відступлюсь од тебе, що б не трапилось, — в її очах заблищали сльози.

— Що б не трапилось… — повторив він і затулив обличчя руками.

Бетті ніжно погладила його по голові.

— Тобі потрібні гроші?

Едвард мовчки кивнув.

— Багато грошей?

— Дуже багато… Якщо завтра вранці в мене їх не буде, тоді… А їх, безперечно, не буде. Ні, ні… тоді кінець усьому.

— Чому кінець? — схвильовано запитала дівчина. Едвард довго не наважувався сказати їй правду.

— Кінець моєму життю… нашому життю, — нарешті вимовив він.

— Це безумство, — вигукнула Бетті, охоплена страхом. — Ці безглузді грошові справи треба владнати. Чому твої батьки не допоможуть тобі?

— Батько взяв на себе мої зобов'язання. Але він… усього не знає…

— Ти щось приховав від нього. Кажи, Едді!

Лорд Хакслі похилив голову. Страх і сором, що вона побачить його справжнє обличчя, яке він досі ховав під маскою безтурботності й благополуччя, одібрав у нього мову.

Жахлива підозра виникла в дівчини. Може, він вчинив щось беззаконне? Її Едвард, молодий благородний лорд, якого з колиски оточували багатство й розкіш? Але вона одразу ж відкинула цю думку. Цього не може бути.