Оповідь Артура Гордона Піма - По Едгар Аллан

Ну, а якби й справді ми досі перебували надто близько від нашого острова, то чому б Огастесові не прийти й не сказати мені про це? Отак міркуючи про труднощі своєї невеселої самоти, я постановив зачекати ще двадцять чотири години, і якщо допомога не з'явиться, то пробратися до люка й або спробувати переговорити з другом, або принаймні ковтнути свіжого повітря крізь отвір і запастися питною водою в його каюті. Одначе десь на цій думці я, попри неймовірні зусилля не спати, поринув не так у сон, як у стан глибокого заціпеніння. Мої марення були такі страшні, що годі описати. Начебто всі жахливі прояви і примари разом накинулися на мене. То бридкі й люті демони душили мене, придавивши величезними подушками. То велетенські змії обмотували мене тугими кільцями, пильно дивлячись мені в обличчя очима, в яких спалахували зловісні вогники. Потім переді мною простелилася безкрая пустеля — дика, моторошна, позбавлена всього живого. Повсюди, куди сягало око, здіймалися у височінь грубезні стовбури голих, безлистих дерев. їхнє коріння було сховане під неозорими болотами з густо-чорною, застояною і гидкою водою. І, здавалося, ті дивні дерева мали в собі щось людське — вони вимахували кощавими руками, вони благали мовчазливі води пощадити їх різкими, пронизливими голосами, сповненими нестерпної муки й розпачу. Потім картина змінилася — я стояв, голий і самотній, посеред випалених жарким сонцем пісків Сахари. Біля моїх ніг розлігся лютий і грізний лев. Зненацька його очі розплющилися, й дикий погляд упав на мене. Вигнувшись усім тілом, він підхопився на ноги й ощирив страшні ікла. В наступну мить з його вогненно-червоної пащі вихопився рик, подібний до грому небесного, і я мов підкошений впав на землю. Задихаючись від жаху, я нарешті зрозумів, що почасти прокинувся. Отже, мій сон не був насправді [23] сном. Бо я нарешті майже цілком очуняв, а страшні випробування не припинилися. На моїх грудях лежали важкі лапи величезного і аж ніяк не примарного страховища... Його гаряче дихання лоскотало мені вухо... Грізні білі ікла блищали в темряві...

Якби навіть моє життя тисячу разів залежало від того, чи ворухнуся я або вимовлю бодай слово, то й тоді я не зміг би ні поворухнутися, ні заговорити. Невідомий звір лежав у тій самій позі, не роблячи поки що спроби роздерти мене, а я почував себе під ним цілком безпорадним і, як мені здавалося, був на волосинку від смерті. І душевні, й фізичні сили покинули мене — і я гинув, гинув лише від страху. Мій мозок скаламутився... мене занудило... очі заволокло туманом, і навіть палахкотючі зіниці наді мною потьмяніли. Зробивши останнє надлюдське зусилля, я нарешті ледь чутно прошепотів Ім'я Господнє і наготувався смиренно вмерти. Мій шепіт, здавалося, пробудив у невідомого звіра зачаєну лють. Він навалився на мене всією своєю вагою, але який був мій подив, коли, тихо й протяжно заскавулівши, він заходився лизати мені обличчя й руки з щирим завзяттям, з найнесподіванішими проявами любові й радості! Я був приголомшений, я розгубився, але хіба я міг забути, як по-особливому підвиває мій пес-ньюфаундленд Тигр, як по-чудному він лащиться! То був він. Я відчув приплив крові до скронь — запаморочливе й могутнє відчуття полегкості та повернення до життя. Я поквапно підхопився з матраца, на якому лежав, і, міцно обнявши вірного супутника й друга, полегшив свою зневірену душу в потоках палких розчулених сліз.

Коли я підвівся з матраца, мої думки, як і після першого пробудження, були невиразні й плутані. Протягом довгого часу я не міг збагнути, де я є і що зі мною діється; але зрештою — дуже й дуже помалу — здатність міркувати повернулася до мене, і я поновив у пам'яті деякі обставини, пов'язані з моїм становищем. Але мені так і не вдалося збагнути, звідки взявся тут Тигр, і після того як я розглянув та відкинув безліч припущень, я мусив задовольнитися радісним усвідомленням, що він зі мною й відтепер ділитиме мою гнітючу самоту та втішатиме мене своїми ласками. Більшість людей люблять своїх собак, але до Тигра я плекав почуття набагато палкіше, ніж то звичайно буває, і, думаю, жодне живе створіння не заслуговувало цього більше, ніж він. Сім років був він моїм нерозлучним товаришем і дуже часто проявляв ті благородні якості, за які ми так цінуємо друзів-тварин. [24] Я врятував його малим цуценятком, видерши з лап у малого негідника, який хотів його втопити і вже накинув йому на шию зашморг, а вже дорослим собакою, десь років через три, він повернув мені борг вдячності — врятував мене від палиці вуличного грабіжника.

Намацавши годинника, я притулив його до вуха і з'ясував, що він знову зупинився. Але це мене анітрохи не здивувало, бо мій хворобливий стан свідчив, що, як і попереднього разу, я проспав дуже довго, але скільки точно, я, звичайно, знати не міг. У мене почалася гарячка, нестерпно мучила спрага. Я став мацати рукою навколо ящика, шукаючи глек, де ще залишалося трохи води, але в мене не було світла, бо свічка згоріла до самого гнізда в ліхтарі, а коробка з сірниками теж заподілася невідомо куди. Нарешті я знайшов глека, але він був порожній; очевидно, Тигр не зміг опертися спокусі й вихлебтав воду, а також зжер рештки баранини — я знайшов біля входу в ящик гладенько обгризену кістку. За протухлим м'ясом жалкувати не випадало, але подумавши про те, що в мене не лишилося ні краплі води, я геть занепав духом. Я так ослаб, що від найменшого поруху чи зусилля мене тіпало, наче в лихоманці. На додачу до моїх напастей бриг шалено гойдало і нахиляло на всі боки, і бочки з-під китового жиру, які лежали на моєму ящику, здавалося, от-от обваляться й загородять єдиний вихід із мого сховку. Крім того, я страшенно мучився від нападів морської хвороби. Всі ці обставини сповнили мене рішучістю пробратися, попри всі перешкоди, до люка і просити допомоги, перш ніж я втрачу останні сили й узагалі не зможу рушити з місця. Прийшовши до такого рішення, я знову став нишпорити рукою в пошуках сірників та свічок. Коробку з сірниками я кінець кінцем таки намацав, але свічок там, де я їх сподівався знайти, не виявилося (хоча я дуже добре запам'ятав місце, куди їх поклав), і тому я поки що припинив пошуки і, звелівши Тигрові лежати тихо, негайно подався в дорогу до люка.

Тільки вибравшись у цю подорож, я збагнув, який я став кволий. Мені доводилося докладати неймовірних зусиль, щоб бодай помалу просуватися вперед, і я повз рачки, але раз у раз руки й ноги в мене підламувались, і тоді я лежав по кілька хвилин у стані, близькому до цілковитої непритомності, знесилено припавши обличчям до підлоги. І все ж таки я повз і повз уперед, помалу-потроху, долаючи моторошний страх, що ось-ось знепритомнію в одному з вузьких, покручених проходів поміж купами всілякого корабельного [25] припасу, й у такому разі мене чекає певна смерть. У якусь таку мить, зібравши останні сили, я рвонувся вперед і з розгону вдарився лобом об гострий ріжок окутої залізом кліті. Удар оглушив мене лише на кілька секунд; але, очунявши, я, на свій превеликий розпач, виявив, що внаслідок рвучкої і шаленої хитавиці кліть упала згори й повністю перегородила прохід. Я був геть виснажений і не міг зрушити її з місця бодай на дюйм, так щільно вклинилася вона між ящиками та всіляким корабельним вантажем. Через те, попри мою кволість, мені не лишалося іншого виходу, як або відійти від мотузки, що вказувала дорогу до люка, й пошукати нового проходу, або перелізти через перешкоду й рушати далі вже по той бік кліті. Перший варіант таїв у собі надто багато труднощів та небезпек, і я затремтів на саму думку про нього. Слабкий тілом і духом, я неминуче заблукаю, якщо зважуся на таку спробу, і безславно загину в бридких, похмурих лабіринтах трюму. Тому я не став вагатися і, зібравши рештки сили, мужності та волі, поклав, наскільки зумію, спробувати перелізти через кліть.

Я звівся на ноги, щоб здійснити свій задум, але побачив, що переді мною стояло куди тяжче завдання, ніж я собі уявляв. Обабіч вузького проходу громадилися справжні кучугури всілякої важкої поклажі, і найменша моя похибка могла призвести до того, що все це обвалилося б мені на голову; ну, а якби цього лиха й не трапилося, то, вельми ймовірно, такий обвал міг статися трохи згодом, і коли я повертатимуся назад, то опинюся перед новою перешкодою, подібною до тієї, яка височіла переді мною тепер. Кліть була громіздка, висока й гладенька — ніде навіть поставити ногу. Марно, до чого тільки не вдаючись, намагався я дотягтися до верху, маючи слабку надію потім підтягнутися на руках. Та якби мені й пощастило вхопитися за що-небудь, я однаково не знайшов би в собі сили перелізти через кліть, і, мабуть, воно й краще, що всі мої спроби зазнали невдачі. Кінець кінцем, коли останнім відчайдушним зусиллям я намагався бодай трохи відсунути кліть, я відчув, як на обернутій до мене стінці щось забриніло. Нетерпляче обмацавши рукою дошки, я виявив, що одна з них, дуже широка, розхиталася. За допомогою складаного ножика, який, на щастя, був зі мною, мені вдалося після неабияких трудів відірвати її зовсім. І коли я проліз крізь отвір, то, на мою превелику радість, виявилося, що з протилежного боку дощок немає — одне слово, кліть лежала боком, і я проліз крізь днище, а верх був відкритий. Я рушив далі, тримаючись за мотузку, [26] і дістався до цвяха, більше не зустрівши на своєму шляху якихось помітних перешкод. Серце моє лунко калатало, коли я став на ноги й обережно натис на ляду. Проте всупереч моїм сподіванням вона не піддалася, і я натис більш рішуче, все ще остерігаючись, що в Огастесовій каюті може бути хто-небудь чужий. Та, на мій превеликий подив, ляда навіть не ворухнулася, і я відчув неспокій, бо знав, що раніше відкривалася вона дуже легко. Тоді я штовхнув ляду по-справжньому — вона сиділа так само міцно; уперся в неї з усієї сили — вона не піддалася; нарешті натис на неї з гнівом, люттю, розпачем — наслідків ніяких. Попри мої найвідчайдушніші зусилля, ляда досі навіть не зворухнулася — отже, мені стало очевидно, що або отвір було виявлено й надійно забито цвяхами, або на ляду навалили тяжкий вантаж, зрушити який дарма було й сподіватися.

Невимовний жах і тривога опанували мене.