Без сім'ї - Мало Гектор

Мені стало сумно. Але я старався відігнати від себе гнітючі думки. Адже незабаром я розшукаю Барберена, а з його допомогою — свою сім'ю!

Я записав ім'я та адреси тих власників будинків, у яких міг наймати житло Барберен. Я знав їх напам'ять: Пажо, Барабо, Шопіне.

Перший, з ким я познайомився на вулиці Муфтар, був Пажо. Я досить хоробро ввійшов у дешевеньку їдальню на першому поверсі будинку з мебльованими кімнатами нагорі. Але коли я спитав про Барберена, голос у мене тремтів.

— Хто він такий, цей Барберен?

— Барберен із Шаванона.

І я описав Барберена таким, яким пам'ятав його, коли він повернувся з Парижа,— суворе обличчя, важкий погляд, голова нахилена до правого плеча.

— У нас такого нема!

Я подякував і пішов далі, до Барабо. Він здавав кімнати і торгував фруктами та городиною.

Я спитав про Барберена. Спочатку на мене не звернули уваги. Чоловік і жінка були заклопотані своїми справами. Вона сікла шпинат, а він сварився з клієнткою за якийсь дрібняк, що його вона нібито йому недодала. Я ще раз повторив своє запитання. І тільки коли я спитав утретє, мені відповіли:

— Барберен? Жив тут такий. Але давненько — років чотири тому.

— П'ять,— втрутилася жінка.— Він ще заборгував нам за цілий тиждень, пам'ятаєш? Де він тепер, цей негідник?

Саме це цікавило і мене...

Я вийшов спантеличений і навіть стурбований. До кого мені звернутися, коли й Шопіне нічого не знає про Барберена? Де тоді його шукати?

Шопіне, як і Пажо, був трактирником. Коли я ввійшов у залу, він водночас і готував їжу, і роздавав її. Кілька столовників уже сиділи на своїх місцях.

Я спитав у Шопіне про Барберена. Він поклав ополоника, яким насипав юшку в тарілку, і сказав:

— Барберен тут більше не живе.

— А де ж він? — схвильовано спитав я.

— А хто його знає!

Ця відповідь мене приголомшила. Мені здалося, що на плиті застрибали каструлі.

— Де ж мені його знайти? — пробелькотів я.

— Адреси він не залишив.

Мабуть, на моєму обличчі так виразно відбилося розчарування, що один з чоловіків, який сидів за столом біля печі, спитав:

— А навіщо тобі потрібен той Барберен?

— Я прийшов з його села, з Шаванона, і приніс йому вісті від його дружини. Вона сказала мені, що він живе

тут.

— Якщо ви знаєте, де Барберен,— озвався трактирник, звертаючись до чоловіка, який розмовляв зі мною,— скажіть хлопцеві. Адже він, напевно, не бажає йому зла. Чи не так, хлопче?

— Так, так, пане!

До мене повернулася надія.

— Барберен тепер, здається, живе в готелі "Канталь", що в проїзді Аустерліца: три тижні тому я його там бачив.

Я подякував і вийшов. Але замість того, щоб прямувати в проїзд Аустерліца, я вирішив довідатись що-не-будь про Гарафолі.

Я був саме біля вулиці Лурсін. До будинку, в який колись я зайшов з Віталісом, було кілька кроків. Як і в день наших відвідин, якийсь дідуган розвішував ганчір'я на зеленкуватій стіні.

— Гарафолі вже повернувся? — спитав я.

Дідуган подивився на мене і, нічого не кажучи, почав кашляти. Мені спало на думку натякнути йому, що я знаю, де перебуває зараз Гарафолі. А то цей старий лахмітник нічого не скаже...

— Він і досі там? — спитав я, скорчивши хитру міну.— Певно, йому там не з медом...

— Може, й так. Але час іде...

— Мабуть, для нього не так швидко, як для нас. Дідуган засміявся з мого жарту і знову закашлявся.

— А чи не знаєте ви, коли він має повернутися? — спитав я, коли дідуган перестав кашляти.

— Через три місяці.

Отже, Гарафолі сидітиме в тюрмі ще три місяці! Маттіа нема чого боятися. За ці три місяці мої батьки, напевно, знайдуть спосіб захистити його від жорстокого падро-не. Я з легким серцем попрямував у проїзд Аустерліца до готелю. Я думав про Барберена, але вже без страху й відрази. Може, він і не такий уже злий, як здається на перший погляд? Якби не він, то я, чого доброго, сконав би на вулиці Бретей від голоду та холоду. Правда, він забрав мене в матінки Барберен і продав Віталісові, але він не знав мене, бо не жив зі мною — отже, не міг мати до мене батьківських почуттів. Мабуть, його спонукали до цього нужда та злидні. Ох, ці злидні! Скільки через них лиха! А тепер Барберен розшукує мене, турбується про мене, і якщо мені пощастить розшукати батьків, то це тільки завдяки йому.

Якщо йти Ботанічним садом, то від вулиці Лурсін до проїзду Аустерліца рукою подати. І я незабаром дістався до готелю "Канталь". Власне, це був не готель, а поганенькі мебльовані кімнати. Хазяйкою була напів-глуха бабуся, в якої трусилася голова.

Коли я спитав її про Барберена, вона приклала руку до вуха і попросила повторити запитання.

— Я недочуваю,— сказала вона пошепки.

— Я хотів би бачити Барберена, Барберена з Шаванона. Він живе у вас, правда?

Не відповівши мені, вона так різко сплеснула руками, що кицька, яка спала в неї на колінах, злякано кинулась і стрибнула на землю.

— Ой лишенько! — зойкнула бабуся, й голова в неї затрусилася ще дужче.

— Так ви той самий хлопець? — спитала вона.

— Який хлопець?

— Той, якого він розшукував.

Якого він розшукував! Серце моє стислося.

— Що сталося з Барбереном?

— З покійним, з покійним Барбереном, треба казати...

Я сперся на арфу.

— То він помер! — скрикнув я на весь голос — так, щоб вона мене почула, але від хвилювання голос мій захрип.

— Це сталося тиждень тому, в лікарні Сент-Антуан. Мене мовби вразило громом. Барберен помер! А моя

сім'я! Як її тепер знайду? Де її тепер шукати?

— Значить, ти той хлопець,— вела далі стара жінка,— якого він розшукував, щоб повернути багатим батькам?

Надія знову збадьорила мою душу.

— То ви все знаєте? — спитав я.

— Я знаю тільки те, що розповідав той сердега: він підібрав і виховав дитину. А тепер сім'я, яка цю дитину колись втратила, хоче її забрати. І через те він приїхав до Парижа.

— Де ж та сім'я? Де? — спитав я задихаючись.

— То ти справді той самий хлопець? Той самий? Бабуся не зводила з мене допитливих очей.

— Прошу вас, пані, розкажіть мені все, що ви знаєте.

— Мій хлопчику, тобто паничу, я нічого не знаю, крім того, що зараз розповіла.

— Що вам розповідав Барберен про мою сім'ю? Ви ж бачите, який я схвильований, пані, який роз тривожений!

Бабуся знову звела вгору руки:

— Лишенько!

В кімнату ввійшла жінка, очевидно, служниця. Хазяйка звернулася до неї:

— Лишенько! Цей хлопець... цей панич — не хто інший, як той, про кого розповідав Барберен. Він прийшов, а Барберен — уже по ньому!.. Лишенько!

— Барберен ніколи не розповідав вам про мою сім'ю? — спитав я.

— Говорив, може, з двадцять, а може, й сто разів про багату сім'ю.

— Де вона живе? Як прізвище моїх батьків?

— Про це Барберен ніколи не говорив...

Я надто добре зрозумів те, що сказала мені бабуся: Барберен помер і забрав з собою в могилу таємницю мого народження.

Кінець моїм світлим мріям, моїм сподіванням!

— А ви не знаєте, може, Барберен сказав комусь більше, ніж вам?

— Барберен не був такий дурний, щоб комусь звірятися. Він був обережний.

— А ви ніколи не бачили, щоб хтось з моєї сім'ї приходив до нього?

— Ніколи.

— А друзі, з якими він міг би говорити про мою сім'ю?

— В нього не було друзів.

Я в розпачі схопився за голову. Що тепер робити?

— Втім, якось він одержав листа,— після тривалої мовчанки сказала бабуся,— грошового листа.

— Від кого?

— Не знаю. Листоноша віддав йому особисто.

— Коли Барберен помер, ми оглянули все, що після нього лишилося. Звичайно, не з пустої цікавості, а щоб повідомити його жінці. Не знайшли нічого. В лікарні в його одежі теж не було ніяких паперів. І якби він не сказав, що сам із Шаванона, ми не змогли б написати його жінці.

— Так матінку Барберен повідомлено?

— Атож!

Довго стояв я мовчки. З ким говорити? Кого питати? Ці люди сказали мені все, що знали. Більше вони нічого не знають... Я попрямував до дверей.

— Куди ж ти йдеш?

— Зустріти друга.

— То в тебе є друг?

— Авжеж.

— Він живе в Парижі?

— Ми прийшли вдвох у Париж сьогодні вранці.

— Ну гаразд. Якщо ви не влаштувалися в готелі, можете жити в нас. Не хочу хвалитися, але я певна — вам тут сподобається. Зваж на те, що раз твоя сім'я тебе розшукує, то, не дочекавшись новин від Барберена, вона звернеться тільки сюди. А як же вона знайде тебе, якщо ти підеш звідси? Скільки років твоєму другові?

— Він трохи молодший від мене.

— Подумати тільки! Такі юні — і самі на вулицях Парижа! Так можна потрапити і в погане товариство. Є готелі, в яких живе бозна-хто... Але мій готель не такий. Тут тихо, спокійно, і квартал не поганий.

Я зовсім не був певен, що це гарний квартал. У всякому разі, готель "Канталь" містився в дуже брудному будинку. Мандруючи по світах, я надивився всякого, але, здається, такого будинку не бачив. А проте це все ж таки прихисток. Чи знайду я кращий? Адже грошей у мене обмаль. Ніде правди діти — Маттіа мав слушність, кажучи, що треба заробляти гроші по дорозі з Дрезі до Парижа! Що б ми робили тепер, якби в наших кишенях не бряжчало сімнадцяти франків?

— Скільки коштуватиме кімната для мене і для мого друга? — спитав я.

— Десять су в день. Хіба це дорого?

— Гаразд, ми прийдемо сюди ввечері.

— Приходьте завчасу. Вештатись по Парижу вночі небезпечно.

Іти до собору Паризької богоматері, де ми домовились зустрітися з Маттіа, було ще рано. Я сів на лавочку в глухому кутку Ботанічного саду. Ноги в мене були як поперебивані, голова гула, як казан.

Довго сидів я отак. Думки розбігалися, я не міг зібрати їх докупи. Серце стискалося пекучим щемом. Нарешті я підвівся й, закинувши ремінь арфи на плече, подався на набережну. Мені схотілося подивитися на річку.

Настав вечір. На вулицях засвітили газові ліхтарі. Тоді я попрямував до собору Паризької богоматері, дві вежі якого чорніли на багряному тлі призахідного неба. Біля собору я побачив кілька лавочок і сів на одну з них. У мене так боліли ноги, ніби я зробив довжелезний перехід. Знову я поринув у сумні роздуми. Все довкола мене здавалося похмурим. В цьому величезному Парижі, сповненому гуркоту й метушні, я почув себе більш самотнім і загубленим, ніж серед поля чи в темному лісі.

Люди, які проходили мимо, подеколи озиралися на мене. Та що мені їхня цікавість чи співчуття! Я лічив години, які вибивав годинник на вежі, і підраховував, скільки часу мені лишилося до зустрічі з Маттіа. Я знав — мій друг мене розрадить.