Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Морські демони нишпорять по дну моря, ловлять потопельників і комплектують з них екіпажі... Але ж таке Макові не розповіси — засміє, а сміятися тут, здається, нічого... Або, наприклад, дійсний рядовий Лепту, розжалуваний з офіцерів, нацмулившись, говорив просто: "Усе це, хлопці, дурниці — виродки ваші, мутанти всілякі, радіація, — це все пережити можна і подолати можна, а головне, хлопці, моліть бога, щоб не заніс він вас на білу субмарину: краще, хлопці, відразу потонути, аніж хоча б рукою до неї доторкнутися, хто-хто, а я знаю..." Абсолютно невідомо було, чому Лепту розжалували, одначе служив він раніше на узбережжі і командував сторожовим катером...

— Розумієш, — сказав Гай проникливо, — є всілякі забобони, легенди всілякі... Я тобі про них не розповідатиму, але от ротмістр Чачу говорив, що всі ці субмарини заразні і що забороняється підніматися на борт... наказ навіть такий є, кажуть, мовляв, підбиті субмарини...

— Гаразд, — сказав Максим. — Ти тут постій, а я піду. Подивимося, яка там зараза.

Гай не встиг і слова сказати, лише рота відкрив, а Максим уже стрибнув у воду, пірнув і довго не показувався: Гай навіть дихати перестав, чекаючи, коли це чорноволоса голова з'явилася біля облущеного борту якраз під пробоїною. Спритно і без зусиль, як муха по стіні, коричнева постать видряпалася на перехняблену палубу, злетіла на носову надбудову і щезла. Гай судомно відітхнув, потупцяв на місці і пройшовся уздовж води туди-сюди, не зводячи очей з мертвого іржавого страховиська.

Було тихо, навіть хвилі не шамотіли у цій мертвій бухті. Біле, без жодної хмарки небо, мертві білі дюни, все сухе, гаряче, заціпеніле. Гай з ненавистю глянув на іржавий кістяк. "Треба ж, невезіння яке: інші роками служать і ніяких субмарин не бачать, а тут на тобі, звалилися з неба, годинку протьопали, і ось вона, ласкаво просимо... І як це я на таку справу відважився?.. Це все Максим... У нього на словах усе так гарно виходить, що начебто і думати нема про що, і боятися нічого... А може, я не боявся тому, що уявляв собі білу субмарину живою, білою, святковою, на палубі моряки, усі в білому... А тут труп залізний... І місце яке мертве, навіть вітру немає... А вітер тут був, точно пам'ятаю: поки йшли, вітер віяв в обличчя, свіжий такий вітерець..." Гай тоскно роззирнувся, потім сів на пісок, поклав поруч автомат і заходився нерішуче стягувати правий чобіт. "Треба ж, тиша яка!.. А якщо він зовсім не повернеться? Проковтнуло його це стерво залізне, і духу від нього не лишилося... Тьху-тьху-тьху..."

Він здригнувся і впустив чобіт: протяжливий моторошний звук виник над бухтою, чи то виття, чи то вереск, ніби чорти проскребли по грішній душі іржавим ножем. О боже, та це ж просто люк розчинився залізний, приіржавів люк... "Тьху ти, справді, аж у піт кинуло! Розчинив люк, отже, вилізе зараз... Ні, не вилізає..."

Кілька хвилин Гай, витягнувши шию, дивився на субмарину, дослухався. Тиша. Та ж сама страшна тиша і навіть ще страшніша після цього іржавого виття... А може, він,, це... не розчинився люк, а зачинився? Сам зачинився... Перед змертвілими очима Гая з'явилося видиво: важкі сталеві двері самі зачиняються за Максимом, і сама собою повільно закривається важка засувка... Гай облизав пересохлі губи, ковтнув без слини, потім гукнув: "Агов, Маку!" Не вийшло крику... так, сичання лише... Боже, хоча б звук який-небудь! "Еге-гей!" — заволав він у відчаї. "Е-ей..." — понуро відгукнулися дюни, і знову зробилося тихо.

Тиша. І кричати сил уже не було...

Не відводячи очей від субмарини, Гай намацав автомат, тремтячими пальцями перевів запобіжник і, не цілячись, випустив у бухту чергу. Протріскотіло коротко, безсило і як у вату. На гладенькій воді здійнялися фонтанчики, розійшлися кола. Гай підняв ствол вище і знову натис на спусковий гачок. Цього разу звук вийшов: кулі загукали по металу, вискнули рикошети, вдарила луна. І — нічого. Нічогісінько. Ані звуку більше, наче він тут сам, наче він і завжди був сам. Наче потрапив він сюди невідомо як, занесло, мов у маячному сні, у це мертве місце, тільки не прокинутися і не отямитися. І тепер залишатися йому тут самому назавжди.

Нетямлячись, Гай, як був, в одному чоботі, зайшов у воду, спершу неквапом, затим дедалі шпаркіше, відтак вобіг, високо задираючи ноги, до пояса у воді, схлипуючи і лаючись уголос. Іржаве громадище насувалося. Гай то брів, розгрібаючи воду, то кидався уплав, дістався до борту, спробував видряпатися — нічого не вийшло: обійшов субмарину з корми, вчепився за якісь троси, видряпався, обдираючи руки і коліна, на палубу і спинився, обливаючись сльозами. У нього не було жодною сумніву, що він загинув. "Е-ей!" — крикнув він здушеним голосом.

Тиша.

Палуба була порожня, на дірчастому залізі налипли сухі водорості, ніби обросло залізо нечесаним волоссям. Носова надбудова величезним плямистим грибом нависала над головою, збоку у броні зяяв широкий рваний рубець. Гупаючи чоботом по залізу, Гай обійшов надбудову і завважив залізні дужки, що вели нагору, ще вологі, закинув автомат за спину, поліз. Ліз довго, цілу вічність, у задушливій тиші, назустріч неминучій смерті, назустріч вічній смерті, видряпався і затих, стоячи навкарачки. Страховисько вже чекало на нього, люк був навстіж, ніби сто років не зачинявся, і навіть завіси знову приіржавіли, — прошу, мовляв. Гай підповз до чорної розкритої пащі, зазирнув... Голова у нього пішла обертом, його занудило. Із залізної горлянки щільною масою випирала тиша, роки і роки застояної, перепрілої тиші. І Гай раптом уявив собі, як там, у жовтому зогнилому світлі, задушений тоннами цієї тиші, на смерть б'ється один проти всіх добрий друг Мак, б'ється з останніх сил і кличе: "Гаю! Гаю!", а тиша, осміхаючись, підминає Мака під себе, душить, чавить. Це було неможливо витерпіти, і Гай поліз у люк.

Він плакав і квапився, зірвався зрештою і бебехнувся униз, пролетів кілька метрів і впав на пісок. Тут був залізний коридор, тьмяно освітлений небагатьма запорошеними лампочками, на підлозі під шахтою за роки й роки нанесло тонкого піску. Гай підхопився — він усе ще квапився, він усе ще дуже боявся спізнитися — і побіг навмання з криком:

— Я тут, Маку!.. Я йду... Йду...

— Чого ти репетуєш? — невдоволено спитав Максим, вистромляючись мовби з стіни. — Що сталося? Пальця порізав?

Гай зупинився і опустив руки. Він був близький до непритомності, довелося зіпертися на перегородку. Серце калатало шалено, удари його гримкотіли у вухах, наче барабанний бій, голос не слухався. Максим якийсь час дивився на нього з подивом, відтак, мабуть, зрозумів: протиснувся в коридор — двері відсіку знову пронизливо вискнули, — підійшов до нього, взяв за плечі, трусонув, потому притягнув до себе, обійняв, і кілька секунд Гай у солодкому забутті лежав обличчям на його грудях, поступово отямлюючись.

— Я гадав... тебе тут... що ти тут... що тебе..,

— Нічого, нічого, — сказав Максим лагідно. — Це я винен, потрібно було тебе відразу покликати. Але тут дивні речі, розумієш.

Гай відсторонився, обтер мокрим рукавом ніс, потім обтер мокрою долонею обличчя і лише тоді відчув сором.

— Тебе немає і немає, — сказав він сердито, ховаючи очі. — Я кличу, я стріляю... Невже важко було відгукнутися?

— Масаракш, я нічого не чув, — винувато сказав Максим. — Розумієш, тут чудовий радіоприймач... Я й не знав, що у вас вміють робити такі потужні...

— "Приймач", "приймач"... — бурчав Гай, протискуючись у напіврозчинені двері. — Ти тут розважаєшся, а людина через тебе мало не збожеволіла... Що це у них тут?

Це було досить просторе приміщення із зотлілим килимом на підлозі, з трьома напівкруглими плафонами у стелі, з яких горів лише один. Посередині стояв круглий стіл, навколо столу — крісла. На стінах висіли якісь дивні фотокартки у рамках, картини, лахміттям звисали рештки оксамитової оббивки. У кутку потріскував і завивав великий радіоприймач — Гай таких ніколи не бачив.

— Тут щось схоже на кают-компанію, — сказав Максим. — Ти походи, подивись, тут є на що подивитися.

— А екіпаж? — спитав Гай.

— Нікого немає. Ні живих, ні мертвих. Нижні відсіки залиті водою, По-моєму, вони усі там...

Гай здивовано глянув на нього. Максим відвернувся, обличчя у нього було заклопотане.

— Мушу тобі сказати, — мовив він, — це, здається, добре, що ми до Імперії не долетіли. Ти подивись, подивись...

Від підсів до приймача і заходився коло верньєрів, а Гай роззирнувся, не знаючи, з чого почати, затим підійшов до стіни і почав роздивлятися розвішані фотокартки. Певний час він ніяк не міг второпати, що це за знімки. Потім збагнув: рентгенограми. На нього дивилися невиразні, всі як один, вишкірені черепи. На кожному знімку був нерозбірливий підпис, ніби хтось ставив автографи. Члени екіпажу? Знаменитості які-небудь?.. Гай здвигнув плечима. Дядечко Каан, можливо, що-небудь і розібрав би тут, а ми — люди прості...

У дальному кутку він завважив великий барвистий плакат, красивий плакат, у три фарби... Щоправда, пліснявою взявся... На плакаті було синє море, з моря виходив, наступивши однією ногою на чорний берег, помаранчевий красень у незнайомій формі, дуже мускулястий і з непропорційною маленькою головою, що складалася наполовину з могутньої шиї. В одній руці богатир стискав сувій з незрозумілим написом, а другою стромляв у суходіл палаючий смолоскип. Від полум'я смолоскипа займалося пожежею якесь місто, у вогні корчилися почварні на вигляд виродки, і ще дюжина виродків рачки розбігалися навсібіч. У горішній частині плаката було щось написано великими хвостатими літерами. Літери були знайомі, але слова з них утворювалися такі, що їх неможливо було вимовити.

Що довше Гай дивився на плакат, тим менше плакат йому подобався. Він чомусь згадав плакат у казармі: там був зображений чорний орел-легіонер (також з дуже маленькою головою і могутніми м'язами), який сміливо відстригав велетенськими ножицями голову потворному, бородавчастому змію, що висунувся з моря. На лезах ножиць було, пригадується, написано: на одному — "Бойовий", на другому — "Легіон". "Ага... — мовив до себе Гай, востаннє кидаючи погляд на плакат. — Це ми ще подивимося... Подивимося ми ще, хто кого припече, масаракш!"

Він відвернувся од плаката, зробив кілька кроків убік і остовпів.

З елегантної лакованої полиці дивилося на нього скляними очима знайоме обличчя, квадратне, з русявою чуприною над бровами, з прикметним рубцем на правій щоці,..