Майкл, брат Джеррі - Лондон Джек

Воно ввійшло в кімнату з цими чоловіком і жінкою. Майкл не думав про це; одначе повівся він якраз так, ніби думав.

Він сплигнув із стільця й підбіг до жінки. Обнюхав її руку, обнюхав усю її, поки вона гладила його по голові. А впізнавши жінку, наче ошалів. Відскочив від неї, заметався по кімнаті, тицьнувся під умивальник, принюхався до всіх кутків. Тоді, мов несамовитий, підбіг знов до жінки. Вона простягла руку його погладити, але він нетерпляче заскавчав, ураз відбіг і знов, повискуючи, несамовито заметався по кімнаті.

Гендерсон дивився на нього ледь невдоволено.

— Він досі ніколи такого не виробляв… Це дуже спокійний пес. Може, у нього нервовий напад? Але й нападів ніяких з ним ніколи не бувало.

Ніхто не розумів, у чому річ, навіть Вілла Кенен. Тільки Майкл розумів. Він шукав того зниклого світу, що враз виринув перед ним із звуками його давнього назвиська. Якщо могло повернутися з небуття те назвисько і ця жінка, що її він колись бачив на березі в Тулагі, то чом не могло повернутися звідти й саме Тулагі, й усе інше? Якщо вона ось є перед ним, у плоті й крові, й кличе його на ім’я, то, може, і капітан Келлар, і містер Гегін, і Джеррі теж десь тут, у цій кімнаті або ж одразу за дверима?

Майкл підбіг до дверей і заскімлив, шкрябаючись у них.

— Мабуть, він думає, що там хтось є, — сказав Гендерсон і відчинив двері.

Майкл і справді так думав. Він просто певен був, що у відчинені двері рине південне море, несучи на своєму лоні шхуни й пароплави, острови й рифи, усіх людей і тварин, усі речі, які він колись знав і яких досі не забув.

Та минуле не ринуло у двері. За ними була звична теперішність. І Майкл розчаровано повернувся до жінки, що все ж таки назвала його Майклом і погладила. Вона принаймні була справжня. Потім він обережно принюхався до чоловіка, згадав, що й той був на березі в Тулагі, а потім на "Аріелі", і занепокоївся знову.

— Гарлі, це він, я певна! — вигукнула Вілла. — Ану випробуй його як-небудь! Перевір!

— Але ж як?.. — замислився Гарлі. — Здається, він упізнає своє назвисько. Воно його схвилювало. І хоч нас він дуже близько не знав, та, здається, згадав теж і схвилювався й від цього. Якби ж він умів говорити…

— Ну, заговори! Заговори! — умовляла Майкла Вілла, взявши його обома руками за голову й хитаючи туди й сюди.

— Обережно, пані, — застеріг її Гендерсон. — Цей пес досить злий і таких вільнощів із собою не дозволяє.

— Мені дозволить, — засміялась вона напівістерично. — Бо він мене знає. Гарлі! — враз схопилась вона — їй сяйнула нова думка. — Я придумала, як його випробувати. Ти пам’ятаєш, Джеррі був сторожем біля чорношкірих, перше ніж потрапив до нас. І Майкл так само. Ану заговори південноморським жаргоном. Удай, ніби ти розсердився на якогось чорношкірого, і подивимось, як він це сприйме.

Гарлі схвально кивнув головою, однак сказав:

— Мені вже нелегко пригадати той жаргон…

— А я відверну його увагу, — провадила Вілла.

Вона сіла, нахилилась до Майкла, обняла його, пригорнула тер’єрову голову до грудей і стала хитати, тихенько наспівуючи йому на вухо, як то часто робила з Джеррі. Майкла не роздратували такі вільнощі; він і сам, зачарований її співом, почав тихенько підвивати їй, як Джеррі. Вілла моргнула чоловікові.

— Далебі! Кий біс ти ходи сюди! — гримнув він сердито. — Ти роби мій дуже-дуже злий на твій!

На ті слова Майкл відразу наїжачився, вирвався з рук, що обіймали його, загарчав і озирнувся, шукаючи очима чорношкірого хлопця, що, очевидячки, тільки-но ввійшов у кімнату й викликав гнів білого бога. Та жодного чорношкірого в кімнаті не було. Майкл, ще наїжачений, глянув на двері. Гарлі теж перевів погляд на двері, і Майкл упевнився, що за ними стоїть чорний тубілець із Соломонових островів.

— Гей, Майкл! — крикнув Гарлі. — Кусі! Прожени геть той чорний хлопець!

Майкл розлючено рикнув і кинувся до дверей із таким шаленим розгоном, що клямка підскочила й вони відчинилися навстіж. Несподівана порожнеча за ними аж налякала його, і він сахнувся назад, очманілий від цього примарного минулого, що тільки дражнилося й щезало.

— А тепер поговорімо про діло… — звернувся Гарлі до Джеко-ба Гендерсона.

РОЗДІЛ XXXV

Коли поїзд прибув до Глен-Елена в Місячній долині, сам Гарлі Кенен з’явився в бічних дверях багажного вагона і зсадив Майкла на землю. Уперше Майкл їхав залізницею не в клітці. Від самого Окленда він їхав тільки в нашийнику й на ланцюжку. В автомобілі, що чекав біля станції, він знайшов Віллу Кенен, а Гарлі, відчепивши ланцюжок, посадив його між нею й собою.

Поки авто, фуркочучи мотором, котилося вгору дорогою, що дві милі в’юнилася по узбіччях гори Сономи, Майкл ледве помічав лісові дерева та світлі галяви. Він прожив у Сполучених Штатах уже три роки, але весь час був в’язнем. Він знав тільки псарню, клітку, ланцюг, тісні кімнати, багажні вагони та станційні перони. Найближче до природи бував він тоді, коли сидів прив’язаний до лавки в парку, а Джекоб Гендерсон вивчав Сведенборга. Отож дерева, гори, поля вже не означали для нього нічого. Вони зробилися чимсь недосяжним, як небесна блакить чи пливучі кучерики хмар. Так сприймав він дерева, гори, поля, — якщо взагалі можна цілковиту байдужість назвати сприйманням.

— Щось тебе недуже захоплює маєток, еге, Майкле? — зауважив Гарлі.

Майкл звів голову, почувши своє давнє ім’я, ледь прищулив вухо й тицьнувся писком йому в плече, відповідаючи.

— А він узагалі якийсь стриманий, — сказала Вілла. — Зовсім не те, що Джеррі…

— Зачекай, ось вони зустрінуться, — відказав, наперед усміхаючись, Гарлі. — Джеррі зіб’є бучу за двох.

— Якщо тільки вони впізнають один одного через стільки років… — висловила свій сумнів Вілла. — Мені дуже цікаво.

— У Тулагі впізнали, — нагадав Гарлі. — Тоді вони розлучилися щенятами, а побачились уже дорослими псами. Пам’ятаєш, як вони гавкали та гасали по берегу? Майкл тоді був більший жирун — принаймні чути його було вдвічі більше, ніж Джеррі.

— А тепер він страшенно дорослий і поважний.

— Споважнієш за три роки, — пояснив Гарлі.

Та Вілла похитала головою.

Коли машина спинилася біля будинку й Гарлі Кенен перший вийшов із неї, його привітав радісний, заливистий гавкіт, що здався Майклові не зовсім незнайомим. Той гавкіт обернувся на підозріливе й ревниве гарчання, коли Джеррі вчув запах іншого пса на руці в хазяїна, що простяглась його погладити. За мить він побачив у машині самого носія того запаху й стрибнув у дверцята до нього. Майкл загарчав, стрибнув йому назустріч, та Джеррі з розгону звалив його на підлогу машини.

Мало є порід собак, що за будь-яких обставин так слухаються хазяїна, як ірландські тер’єри. І коли Гарлі Кенен крикнув на Джеррі й Майкла, вони одразу вискочили з машини й уже не кидались один на одного, а тільки тихо гарчали. Маленька сутичка в машині сталася так швидко, що жоден не встиг упізнати другого. На землі вони стояли, кумедно нашорошені, і принюхувалися один до одного здалеку.

— Упізнають! — гукнула Вілла. — Подивимося, що вони робитимуть.

Майкла зовсім не здивував той безперечний факт, що Джеррі повернувся з небуття. За останній час таке трапилось не вперше; одначе Майкла вражали й бентежили не так самі ці факти, як те, про що вони нагадували. Якщо повернулися з небуття чоловік і жінка, яких він востаннє бачив у Тулагі, а тепер ще й Джеррі, то щохвилини міг повернутись і укоханий стюард.

Тому, замість озватися до Джеррі, Майкл почав розглядатись та принюхуватись, чи нема стюарда десь поблизу. А Джеррі з великої радості захотілося побігати. Він заклично гавкнув до брата, відбіг трохи, прискочив назад і грайливо мазнув його передньою лапою, запрошуючи із собою, тоді знову відбіг.

Майкл уже стільки років не бігав з іншими собаками, що одразу й не зрозумів, чого хоче Джеррі. Проте собакам від природи властиво виявляти радість та приязнь, бігаючи разом, а в Майклі ще й озвалася вдача, успадкована від Теренса та Бідді, відомих такою звичкою на всі Соломонові острови.

Тож коли Джеррі ще раз мазнув його лапою, гавкнув і гайнув півколом, зваблюючи брата, Майкл, хоч і повільно, мимохіть побіг за ним. Однак не гавкав, а стрибнувши кілька разів, зупинився й озирнувся на Віллу та Гарлі, ніби питав дозволу.

— Біжи, біжи, Майкле! — весело гукнув Гарлі, умисне відвернувся й подав руку Віллі, допомагаючи їй висісти з машини.

Майкл кинувся за братом і побіг з ним бік у бік, штовхаючись плечем. Невиразна, майже забута радість поймала його. А Джеррі аж нетямився з радості, і відскакував, і штовхався, і вигинався всім тілом, і прищулював вуха, і пронизливо вискав, і гавкав. Але Майкл не гавкнув ні разу.

— А колись він гавкав… — сказала Вілла.

— І куди більше за Джеррі, — додав Гарлі.

— Виходить, його відучили гавкати, — вирішила вона. — Крізь яке ж то пекло пройшов цей пес, що й гавкати розучився?..

Зелена каліфорнійська весна перейшла в руде, спечене літо, поки Джеррі, бігаючи з Майклом по горах і полях, познайомив його з найдальшими і найвищими куточками маєтку. Відцвіли буйні весняні квіти, і на обпалених сонцем пагорбах лишалися самі маки, вже не жовтогарячі, а блідо-золотаві, та ще лілеї-марі-пози, що їх вітер гойдав на тонких стеблинах серед посохлої трави, ясніли, мов барвисті метелики, які сіли на мить перепочити.

А Майкл, бігаючи повсюди за невгамовним братом, весь час чогось шукав — і не знаходив.

— Усе чогось шукає, усе шукає, — казав Гарлі Кенен дружині. — Не здобичі, ні. Чогось такого, чого тут нема. Цікаво мені, чого це він шукає…

Майкл шукав стюарда — і не знаходив. Небуття тримало його й не відпускало — хоча, якби Майкл міг попливти пароплавом у Південні моря, за десять днів він доплив би на Маркізькі острови й там знайшов би стюарда, а з ним Квека й Старого Моряка — всі троє жили, мов лотофаги [26], у земному раю Тайоги. В очеретяній хатині під високими авокадовими деревами й біля неї Майкл знайшов би і їхніх улюбленців — котів, кошенят, поросят, віслюч-ків і поні, пару маленьких папуг-нерозлучок, і пустуху-мавпочку чи й двох; але ніколи там не бувало собак і какаду. Бо Дег Доутрі якнайкрутішими словами наклав табу на собак. Після Кілені-боя, мовляв, він жодної собаки й бачити не хоче. А Квек хоч і не казав нічого, проте нізащо не хотів купити жодного з білих какаду, що їх приносили на берег матроси з купецьких шхун.

Майкл довго не кидав свого шукання і, бігаючи по гірських стежках, зсовуючись кручами в яруги та видираючись із них, весь час сподівався й готовий був побачити стюарда перед себе або ж почути незабутній запах, що приведе до нього.

— Усе чогось шукає, усе шукає… — наспівував Гарлі Кенен, їздячи верхи вдвох із Віллою й цікаво стежачи за безупинними Майкловими пошуками. — Джеррі — той шукає кролячих нір та лисячих слідів; але ти завважила, що Майкла вони не дуже цікавлять? Йому треба не їх.