Немезида - Крісті Агата

Її чоловік був ще живий, і вона жила за кордоном. Але Антея була тут. Як на мене, то Антея здогадувалася: тут щось не так. Не думаю, що вона відразу запідозрила вбивство, але вона знала, що Клотільда спорудила пагорбок в кутку саду й що вона посадила там повзучу рослину з гарними білими квітами, ніби чомусь хотіла прикрасити те місце. Я думаю, істина доходила до неї поступово. А Клотільда, прийнявши зло, вчинивши зло, піддавшись злу, уже не могла відчути жодних докорів сумління щодо своїх подальших дій. Певно, вона щиро втішалася, коли планувала їх. Вона мала певний вплив на дурненьку, легковажну сільську дівчину, яка іноді приходила до неї випрошувати то се, то те. Думаю, їй було не важко одного дня запросити ту дівчину на далеку прогулянку, пообіцявши, що вони влаштують там пікнік. За тридцять або сорок миль. Місце, я думаю, вона вибрала заздалегідь. Клотільда задушила дівчину, спотворила їй обличчя, потім присипала труп землею, накрила листям і гілками. Хіба міг хто-небудь запідозрити її в тому, що вона таке вчинила? Вона залишила там сумочку Вериті та невеличкий ланцюжок, який Вериті носила на шиї, і, можливо, вдягла її в якусь одежину Вериті. Вона сподівалася, що протягом певного періоду тіло не буде знайдене, а тим часом стала поширювати чутки, що нібито Нору Брод бачили в машині Майкла, що вона кудись поїхала з Майклом. Можливо, також почала розповідати, що Вериті розірвала свої заручини з ним через його невірність і взаємини з цією дівчиною. Вона могла багато чого наговорити й, думаю, втішалася всім, що говорила, нещасна пропаща душа.

— Чому ви кажете "нещасна пропаща душа", міс Марпл?

— Бо, думаю, не можна уявити собі більших страждань, аніж ті, які пережила Клотільда протягом цих останніх десяти років, під тягарем свої невимовної туги. Живучи з тим, з чим мусила жити.

Вона зберегла Вериті, зберегла її біля себе, у саду Старого Маєтку, зберегла її там навічно. Спочатку вона не розуміла, що це означає. Адже їй палко хотілося мати поруч живу дівчину, а не мертву. Не думаю, щоб її коли-небудь мучили докори сумління. Навіть у них вона могла б знайти якусь розраду, але вона тільки страждала, страждала й мучилася за роком рік. І я розумію, що хотіла сказати Елізабет Темпл. Можливо, розумію навіть краще, аніж сама вона. Любов — це справді жахлива річ. Вона завжди готова вчинити зло, а можливо, вона і є найбільшим злом. І Клотільда мусила жити з цим день за днем, рік за роком. Гадаю, тепер ви розумієте, чого так боялася Антея. Певно, з плином часу вона все ясніше усвідомлювала, що вчинила Клотільда, і думала, Клотільда знає про те, що вона все зрозуміла. І вона боялася, не знаючи, на що ще здатна Клотільда. Клотільда доручила Антеї віднести на пошту посилку, ту саму, у яку поклала пуловер. Вона розповіла мені, що Антея психічно хвора, що під тиском ревнощів Антея спроможна на все. Я припускаю, що, можливо, у зовсім недалекому майбутньому з Антеєю могла статися якась сумна пригода — скажімо, самогубство на ґрунті хворого сумління…

— А проте ви жалієте цю жінку? — запитав сер Ендрю. — Зло в людині — наче ракова пухлина. Тож воно, цілком природно, примушує її страждати.

— Так і є, — погодилася міс Марпл.

— Сподіваюся, вам розповіли, що сталося в ту ніч, після того як ваші янголи-охоронці забрали вас звідти? — запитав професор Вонстед.

— Ви запитуєте про Клотільду? Я пам'ятаю, що вона взяла мою склянку з молоком. Вона ще тримала її в руці, коли міс Кук вивела мене з кімнати. Мабуть, вона випила молоко, чи не так?

— Так. Ви знали, що так може статися?

— У ту мить такої думки в мене не було. Либонь, я зрозуміла б, що вона його вип'є, якби подумала про це.

— Ніхто не встиг її зупинити. Вона зробила все дуже швидко, а нікому тоді не спало на думку, що то не просто собі молоко.

— Тож вона його випила.

— Це вас дивує?

— Ні, бо для неї такий учинок був настільки природним, що тут нема чого дивуватися. Адже для Клотільди також настав час, коли вона захотіла втекти — утекти від усього того, з чим їй досі доводилося жити. Так само, як Вериті раніше захотіла втекти від того життя, яким вона там жила. Можна тільки подивуватися, що кара, яку людина сама накликає на себе, буває такою схожою на те, що її спричинило.

— Схоже, вам більше шкода Клотільди, аніж дівчини, яку вона вбила.

— Ні, — сказала міс Марпл, — це просто різні види жалю. Мені шкода Вериті, бо вона втратила так багато, вона втратила все, до чого була так близько. Втратила ціле життя любові, відданості та служіння чоловікові, якого вона обрала, якого вона по— справжньому покохала. По-справжньому й беззастережно. Вона все це втратила й нічого повернути вже ніколи не зможе. Мені шкода її за те, що вона втратила. Але вона уникла того, що довелося пережити Клотільді. Уникла смутку, страждань, страху та відчуття того, як тебе все глибше затягує в трясовину зла. А Клотільді довелося все це спізнати. Глибокий сум, втрачену любов, яка ніколи вже не повернеться, їй довелося жити не тільки з усім цим, а ще й із двома сестрами, які її підозрювали, боялися, їй довелося жити з дівчиною, яку вона так і не відпустила від себе.

— Ви маєте на увазі Вериті?

— Так. Вериті, закопану в саду, поховану в могилі, яку підготувала для неї Клотільда. Вона залишилася там, у Старому Маєтку, і Клотільда знала, що вона там. Можливо, вона навіть бачила її або думала, що бачить, коли іноді підходила, щоб зірвати білу квітку з рослини, яку називають травою диявола. У такі хвилини вона почувалася дуже близько до Вериті. Нічого гіршого з нею статися не могло, чи не так? Нічого гіршого…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

КІЛЬКА ОСТАННІХ СЦЕН

I

— Коли я дивився на цю стару даму, у мені все похололо від страху, — сказав сер Ендрю Мак-Нейл, після того як попрощався з міс Марпл і подякував їй.

— Така лагідна й така нещадна, — сказав помічник комісара Скотленд-Ярду.

Професор Вонстед провів міс Марпл униз до машини, яка на неї чекала, а тоді повернувся до кімнати, щоб перекинутися ще кількома словами з тими, хто в ній був.

— То якою вона вам здалася, Едмунде?

— Найстрашніша жінка з тих, яких мені доводилося зустрічати, — відповів йому міністр внутрішніх справ.

— Невблаганна? — спробував уточнити професор Вонстед.

— Ні, ні. Я мав на увазі зовсім інше. Одне слово, жахлива жінка.

— Немезида, — замислено промовив професор Вонстед.

— Ті дві жінки, — сказав представник прокуратури, — я маю на увазі двох агентів служби безпеки, яким було доручено її охороняти, були вражені її поведінкою в ту ніч. Вони проникли в дім дуже легко й заховалися в комірчині під сходами, де були доти, доки всі не піднялися на другий поверх, потім одна увійшла до її спальні й заховалася в гардеробі, а друга причаїлася в коридорі. Та, що ховалася в спальні, потім розповіла, що коли вона розчинила дверці шафи й вийшла, то побачила стару даму, що сиділа в ліжку, обгорнувшись рожевою пухнастою шаллю, і з незворушно спокійним обличчям промовляла до жінки-вбивці, схожа на стару вчительку, яка вичитує пустотливому школяреві. Вони сказали, що від цієї сцени в них мороз пішов поза шкірою.

— Рожева пухнаста шаль, — сказав професор Вонстед. — Атож, пригадую…

— Що ви пригадуєте?

— Старого Рейфаєла. Він розповідав мені про неї й раптом засміявся. Сказав, що ніколи не забуде про один епізод у своєму житті. Потім розповів, як одного вечора до його спальні на одному з островів Вест-Індії, де він відпочивав, забігла неймовірно кумедна стара дама, обгорнута рожевою шаллю, і зажадала, щоб він негайно підвівся з ліжка, бо треба завадити вбивству, яке скоро може статися. "Чого вам тут треба і хто ви така?" — вигукнув Рейфаєл. А старенька відповіла йому, що вона Немезида. Немезида! Її відповідь була для нього цілковитою несподіванкою. Він ніяк не міг уявити собі богиню помсти в образі цієї бабусенції, обгорнутої рожевою шаллю. Рожева шаль! — замислено повторив професор Вонстед. — Мені подобається цей образ!

II

— Майкле, — сказав професор Вонстед, — дозвольте мені відрекомендувати вам міс Джейн Марпл, яка багато потрудилася задля вас.

Молодик віком тридцяти двох років подивився на сиву й досить кволу стару жінку із сумнівом на обличчі.

— Е… е… дякую, мені вже розповідали про вас. Дуже вдячний…

Він обернувся до Вонстеда.

— Це правда, що мене помилують, чи випустять на волю, чи як там це називається?

— Так. Вашу справу незабаром буде переглянуто, і ви станете вільною людиною.

— Мені в це важко повірити, — сказав Майкл із сумнівом на обличчі.

— Вам знадобиться певний час, щоб до цього звикнути, — сказала міс Марпл із доброю усмішкою.

Вона замислено дивилася на нього. Намагаючись уявити собі, яким він був десять років тому. Він досі був привабливий — хоч життя у стані постійної напруги не могло не позначитися на ньому. Атож, привабливий. Мабуть, колись він був дуже привабливим. А також веселим і чарівним. Ці якості він утратив тепер, та, можливо, вони до нього повернуться. Підборіддя трохи безвольне, але надзвичайно гарні очі, здатні дивитися на вас із такою щирістю, що мимоволі хочеться вірити їм, навіть якщо вони брешуть. Він дуже схожий — на кого ж він дуже схожий? — вона поринула у спогади — ну, звичайно ж, на Джонатана Біркіна. Він співав у хорі. У нього був чудовий баритон. І як любили його дівчата! Його високо цінували також у фірмі Ґабріелів, де він працював клерком. Шкода, що його зловили на тому дрібному шахрайстві з чеками.

— Та, певно, — сказав Майкл. І додав, ще більше збентежившись: — Повірте, я вам дуже вдячний. І пробачте за те, що я завдав вам стільки клопоту.

— Я звична до такої роботи, — сказала міс Марпл, — і рада, що познайомилася з вами. До побачення. Я сподіваюся, ви зумієте почати нове життя. Наша країна зараз у скрутному становищі, але, гадаю, вам пощастить знайти роботу, яка буде вам до вподоби.

— О, так. Дякую, дуже дякую. Справді дуже вам вдячний, повірте.

У його голосі досі звучали нотки якоїсь невпевненості.

— Ви повинні дякувати не мені, а своєму батькові, — сказала міс Марпл.

— Батькові? Батько ніколи не приділяв мені багато уваги.

— Ваш батько, уже перед самою своєю смертю, був сповнений рішучості домогтися для вас справедливості.

— Справедливості… — повторив Майкл Рейфаєл, ніби обмірковуючи значення цього слова.

— Атож, ваш батько високо цінував справедливість.