Немезида - Крісті Агата

Незабаром місіс Ґлін забрала тацю з чаєм, Антея вийшла в сад, і міс Марпл залишилася наодинці з Клотільдою.

— Думаю, ви знайомі з архідияконом Брабазоном, чи не так? — запитала вона.

— О, так, — сказала Клотільда, — він був учора в церкві, на заупокійній службі. Ви його знаєте?

— Ні, не знаю, — сказала міс Марпл, — але він прийшов до "Золотого кабана", і ми з ним там розмовляли. Здається, він навідувався до лікарні й розпитував там про смерть бідолашної міс Темпл. Він хотів з'ясувати, чи Елізабет Темпл не передавала для нього якогось послання. Я думаю, вона хотіла його відвідати. Але я, звичайно, розповіла йому, що хоч я й їздила до лікарні, сподіваючись, що зможу там допомогти чимось, але я нічого не змогла зробити, крім як посидіти біля ліжка бідолашної міс Темпл. Вона була без тями. Я нічого не могла зробити, щоб допомогти їй.

— Вона нічого не сказала, ніяк не пояснила, що з нею сталося? — запитала Клотільда.

Вона запитала про це без особливої цікавості. Міс Марпл подумала, що, можливо, вона відчуває більший інтерес до цієї теми, аніж показує, проте вирішила, що навряд. Їй здалося, Клотільду турбували якісь зовсім інші думки.

— Ви думаєте, то був нещасливий випадок? — запитала міс Марпл. — Чи, може, слід повірити тій історії, яку розповіла племінниця місіс Райзлі-Портер? Про те, як хтось зіштовхнув униз камінь?

— Думаю, якщо ті двоє розповіли одне й те саме, то вони справді щось бачили.

— Атож. Вони обоє розповіли те саме, — сказала міс Марпл, — хоч і трохи різними словами. Але це, мабуть, цілком природно.

Клотільда подивилася на неї з цікавістю.

— Ви, схоже, дуже заінтриговані цією розповіддю.

— Власне, вона здалася мені дуже малоймовірною, — сказала міс Марпл. — Дуже малоймовірною, якщо тільки не…

— Якщо тільки не що?

— Я подумала… — почала міс Марпл.

Місіс Ґлін знову увійшла до кімнати.

— Подумали про що? — запитала вона.

— Ми розмовляємо про нещасливий випадок чи про подію, яка нещасливим випадком не була, — сказала Клотільда.

— Але хто?..

— Історія, яку вони розповіли, здається мені дуже дивною, — сказала міс Марпл, повертаючись до своєї думки.

— Тут щось не так, у цьому місці, — раптом сказала Клотільда. — Щось не те витає в повітрі. Ми ніколи не могли позбутися цього відчуття. Ніколи — після того як померла Вериті. Минають роки, але воно не минає. Тут ходить якась тінь. — Вона подивилася на міс Марпл. — Ви так не думаєте? Ви не відчуваєте, що тут блукає тінь?

— Знаєте, я тут чужа людина, — сказала міс Марпл. — Ви й ваші сестри, які жили тут і знали загиблу дівчину, певно, відчуваєте щось зовсім інше, ніж відчуваю я. Адже вона була, як сказав мені архідиякон Брабазон, дівчиною милою й дуже гарною.

— Атож, це була чарівна дитина, — сказала Клотільда.

— На жаль, я її знала не дуже добре, — сказала місіс Ґлін. — Адже я жила весь час за кордоном. Одного разу ми з чоловіком приїхали у відпустку до Англії, але жили переважно в Лондоні. Сюди ми навідувалися нечасто.

Антея увійшла із саду. У руках у неї був великий букет лілей.

— Похоронні квіти, — сказала вона. — Ось що нам сьогодні треба, чи не так? Я поставлю їх у велику вазу. — Похоронні квіти, — і вона раптом засміялася. То був дивний, тихий, істеричний сміх.

— Не треба, Антеє, — сказала Клотільда. — Це буде негарно.

— Піду поставлю їх у воду, — весело сказала Антея й вийшла з кімнати.

— Лихо та й годі, — сказала місіс Ґлін. — Схоже, Антея…

— Її стан погіршується, — скрушно мовила Клотільда.

Міс Марпл вдала, ніби не слухає й нічого не чує. Вона взяла в руки невеличку, оздоблену емаллю скриньку й роздивлялася її із захопленою цікавістю.

— А тепер вона розіб'є вазу, — сказала Лавінія.

Вона теж вийшла з кімнати. Міс Марпл запитала:

— Ви занепокоєні станом своєї сестри Антеї?

— Атож, вона буває вельми неврівноваженою. Вона наймолодша й ніколи не відзначалася добрим здоров'ям. Але останнім часом, я думаю, її стан дуже погіршився. Схоже, вона не має найменшого уявлення про серйозність своїх проблем. У неї часто бувають напади цієї дурної істерії. Вона істерично сміється з речей, що заслуговують на серйозне ставлення. Ми не хочемо — ви ж розумієте — віддати її до якогось закладу. Їй треба лікуватися, звичайно, але я не думаю, що їй захочеться покинути дім. Адже це її дім зрештою. Хоч іноді з нею буває важко.

— Життя взагалі іноді буває дуже важким, — сказала міс Марпл.

— Лавінія хоче кудись поїхати, — сказала Клотільда. — Вона знову хоче оселитися десь за кордоном. У Таорміні, я думаю. Їй доводилося часто бувати там зі своїм чоловіком, і вони були тоді дуже щасливі. Вона живе з нами в цьому будинку вже багато років, але, схоже, її постійно змагає бажання вирушити в мандри, поїхати кудись далеко. Іноді мені здається, що їй просто не хочеться жити в одному домі з Антеєю.

— Я вам співчуваю, — сказала міс Марпл. — Мені не раз доводилося чути розповіді про такі труднощі, з якими маєте справу ви.

— Вона боїться Антеї, — сказала Клотільда. — Вона, безперечно, її боїться. А я, звісно, намагаюся переконати її в тому, що боятися нема чого. Антея іноді просто поводиться по-дурному. У неї бувають дивні думки й дивне уявлення про речі. Але я не думаю, що вона небезпечна — тобто я маю на увазі ту небезпеку, о, я сама не знаю, що я маю на увазі. Мабуть, я просто не вірю в те, що вона спроможна на якусь божевільну та небезпечну витівку.

— А раніше чогось такого з нею не бувало? — поцікавилася міс Марпл.

— О, ні. Такого з нею не бувало ніколи. У неї бувають нервові зриви, й іноді вона раптом починає відчувати гостру неприязнь до якоїсь людини. Вона, по суті кажучи, істота ревнива й заздрісна. Наприклад, вона заздрить людям, які опиняються в центрі уваги й навколо яких зчиняється метушня. Іноді її дуже важко зрозуміти. Часом я думаю, нам було б ліпше продати цей будинок і переселитися кудись-інде.

— Вам можна тільки поспівчувати, — сказала міс Марпл. — Я можу вас зрозуміти, вам, певно, важко жити тут із болючими спогадами про минуле.

— Ви це розумієте, чи не так? Атож, я бачу, ви розумієте. Я нічого не можу із собою вдіяти. Мої думки весь час повертаються до тієї любої, коханої дитини. Вона була мені як рідна дочка. Зрештою, вона була дочкою однієї з моїх найкращих подруг. Вона була дуже розумна дівчина. Дуже кмітлива й розвинена. Вона відчувала мистецтво. Мала чудові успіхи в малюванні й була наділена витонченим художнім смаком. Вона багато малювала. Я пишалася нею. А тоді раптом вона закохалася в того жахливого, психічно хворого молодика.

— Ви маєте на увазі сина містера Рейфаєла, Майкла Рейфаєла?

— Так. Краще б він ніколи тут не з'являвся. Але сталося так, що він був проїздом у цій місцевості, його батько хотів, щоб він нас навідав, і ми запросили його на обід. Він умів прикинутися дуже чарівним, ви, певно, знаєте. Але він уже тоді був закінченим мерзотником, безнадійним і невиправним злочинцем. Він уже двічі сидів у в'язниці, звабив і покинув кількох дівчат. Але я ніколи не думала, що Вериті… То була якась нерозсудлива й одержима пристрасть. Мабуть, це буває з дівчатами в такому віці. Вона була без тями від нього. Усе те, що з ним сталося, було не його провиною, так вона нас запевняла. Ви знаєте, як ото дівчата кажуть: "Усі проти нього", так вони завжди кажуть. Усі проти нього. Ніхто не хоче зрозуміти його. О, такі речі буває просто нестерпно слухати. Невже закохані дівчата неспроможні почути голос тверезого глузду?

— Як правило, неспроможні, — зітхнувши, промовила міс Марпл.

— Вона нічого не хотіла слухати. Я спробувала була віднадити його від нашого дому. Сказала йому, щоб більше до нас не приходив. Я, звичайно, зробила тоді дурницю. Згодом я це зрозуміла. Це призвело тільки до того, що вона почала зустрічатися з ним поза нашим домом. І я не знала, де вони зустрічаються. Вони призначали різні місця для своїх побачень. Він мав звичай приїздити машиною до умовленого місця, а потім привозив її додому пізно ввечері. Раз чи двічі привозив її лише наступного дня. Я намагалася зупинити їх, казала, що цьому треба покласти край, але вони мене не слухали. Вериті мене не слухала. Я, звичайно, не сподівалася, що мене послухає він.

— Вона хотіла одружитися з ним? — запитала міс Марпл.

— Ні, я не думаю, що в них усе зайшло так далеко. Не думаю, що він будь-коли хотів одружитися з нею чи думав про щось таке.

— Я дуже вам співчуваю, — сказала міс Марпл. — Ви, певно, багато вистраждали.

— Атож. Найтяжчі хвилини у своєму житті мені довелося пережити, коли мене викликали впізнавати тіло. Це було вже пізніше — після того як він зник звідси. Ми, звичайно, думали, що вона втекла з ним, і сподівалися, що рано чи пізно вони повідомлять про себе. Я знала, поліція поставилася до цієї справи дуже серйозно. Вони викликали Майкла до відділка й довго його допитували, але його розповідь про себе не збігалася з тим, що розповідали про нього інші.

А потім вони знайшли її. Дуже далеко звідси. Миль за тридцять, не менше. Вона лежала в канаві під густим живоплотом біля глухого путівця, яким давно вже ніхто не їздив. Атож, мені довелося поїхати туди й побачити її труп у морзі. Жахливе видовище. Навіщо він повівся з нею так жорстоко? Навіщо розбив їй голову й спотворив обличчя? Невже йому не досить було просто задушити її? Він задушив Вериті її власним шарфом. Я не можу… не можу більше… Це нестерпно… нестерпно…

Сльози заструменіли по її щоках.

— Я співчуваю вам, — сказала міс Марпл. — Я дуже, дуже вам співчуваю.

— Я вірю, що ви мені співчуваєте. — Несподівано Клотільда подивилася на неї. — А ви ж іще не знаєте найгіршого.

— У якому розумінні?

— У мене великі сумніви… щодо Антеї.

— А до чого тут, власне, Антея?

— Вона була тоді такою дивною. Ніби переживала напад ревнощів. Зненацька вона не злюбила Вериті. Дивилася на неї таким поглядом, наче ненавиділа її. Іноді я думаю… я думала радше… ой, ні, це жахлива думка, не можна думати такого про власну сестру… з нею були випадки, коли вона могла кинутися на когось. У неї, знаєте, бувають незбагненні напади люті. І я думаю, а чи не могло статися…. о Господи, я не повинна такого казати. Такого просто не могло бути. Забудьте, прошу вас, те, що я вам сказала. Це все дурниці, це все пусте.