Ювенільне море (Море юності) - Платонов Андрій

— Що ми обговорюємо і яка порядок денний?

— Я нічого не розумію, — зі стриманою ворожістю пояснив Високовський, — зверніться до товариша директора: він повинен знати.

Високовський, зневажаючи Умрищева, починав поширювати своє холодне почуття вже набагато ширше, може бути, на весь керівний персонал радянського скотарства, Босталоєва це зрозуміла.

— А тепер слухайте мене далі, — говорив Умрищев. — Є ще різні невизначені питання, вивчені мною за старовинною і по радянській пресі. У грабарів діти народжують навесні, у вальників — серед літа, у гуртоправів — до осені, у шоферів — взимку, монтажниці відбуваються до березня місяця, а доярки в березні тільки починають; пізно-пізно, голубоньки, починаємо — адже влітку носити жарко буде! ..

— Та що ти сумуєш-то все, батюшка: то жарко, то тяжко, — осердилася старенька, — та ми витерпимо!

Умрищев тільки тепер звернув свій погляд на ту стареньку, і раптом все його задумане обличчя зробилося ласкавим і поблажливим.

— Старе-е-нька! — сказав він з глибоким співчуттям.

— Дід— ок! — настільки ж ласкаво промовила старенька.

— Ти що ж — існуєш?

— А що ж мені більше робити, батюшка? — детально говорила бабуся. — Звикла і живу собі.

— А тобі нічого, чи не дивно жити-то?

— Та мені нічого ... Я тільки інтервенції боюся, а більше нічого ... Безсоння ще мучить мене — по всій республіці громовень, стукотень йде, хіба тут заснеш!

Тут Умрищев навіть здивувався:

— Інтервенція ?! А ти знаєш це поняття? Що ти в усі слова сунешся? ..

— Знаю, батюшка. Я все знаю — я культурна бабуся.

— Ти, напевно, Кузьмівна?! — здогадувався Умрищев.

— Ні, батюшка, — відповіла бабуся, — я Федератівна. Кузьмівною я вже була.

— Так ти, може, формально тільки культурною стала? — дещо сумнівався Умрищев.

— Ні, батюшка, я по совісті, — відповіла Федератівна.

Умрищев встав на ноги і сердечно розчулився.

— Дай я тебе поцілую! Ніжна моя, наукова старенька! — говорив Умрищев, цілуючи Федератівну кілька разів. — Нікуди ти не устрявала, дожила до старості років і стала ти, як боєць, проти всіх стихій природи!

— І проти класового ворога, батюшка! — поправила Федератівна. — Проти тебе, проти Божева Афанаса і проти ще будь-кого, хто з'явиться ... Адже я все кругом бачу, я в усе лізу, я всім тут заважаю! ..

— Говори, бабуся, — зраділо попросила Босталоєва. — У нас порядку денного немає, а ти факти знаєш!

— Так то наче я фактів не знаю! — зволікала Федератівна. — Я всю республіку люблю, я день і ніч ходжу і мацаю, де що є і де чого немає ... Та без мене б тут давно мужики-одноосібники всіх корів своїх мерзенних на наших обміняли, і не дізнався б ніхто, а хто і провідав би , так мовчав вже: ай йому шкода нашу федеративну республіку?! Йому себе шкода!

Босталоєва в той час дивилася на Миколу Вермо; інженер все більш бліднув і хмурився — він боровся зі своїм відчаєм, що життя нудне і люди не можуть побороти свого нікчемного божевілля, щоб створити майбутній час. Коли почав говорити Божев задушевно, з відкритим і чесним обличчям і з милими очима, що світяться пролетарської ясністю, — Вермо заслухався одних звуків його голосу і був задоволений, але потім, коли відчув весь сенс хитрості Божева, то відвернувся і заплакав. Федератівна, що була близько, підійшла до інженера і витерла йому очі своєю сухою долонею.

— Буде тобі, — сказала старенька, — хіба вже капіталізм настає: душа з радянською владою розлучається. Ми їх кокнемо: висохни очима-то.

Збори сиділи в спантеличеному вигляді. Одна Босталоєва посміхнулася і захотіла дізнатися, в чому Умрищев і Божев каються: адже звинувачення їх бабусею Федератівною голослівне, вона, можливо, незадоволена не класовими фактами, а лише старістю своїх років.

Божев в мовчазному розлючені стиснув зуби в роті: він відразу зрозумів, яку болісну помилку він зробив, злякавшись звинувачення старої з її щербатого рота — адже дійсності насправді ніхто тут не знає. Умрищев ж думав безмовно для самого себе: "Все життя вчився не потикатися, а тут ось сунувся з покаянням — і пропав! Ну хто тобі директиву сунутися дав — скажи, будь ласка: хто? Жив би собі мовчки і убого, як інші два мільярди живуть! "

Божев, засміявшись, запропонував всім перейти до поточних справ, оскільки бабуся Федератівна чудово розуміє, що єдиним бажанням його і Умрищева було зробити приємність заслуженої радгоспної бабусі і, отже, не перечили їй. Це ж ясно — це ж було зроблено заради поваги до трудового стажу Федератівна, але зовсім не заради якої-небудь ідейної серйозності.

Умрищев ж понуро промовив, що помилитися він давно не може, оскільки для оперативного здійснення помилки треба все ж сунуться кудись або в щось, а він давно вже ні до чого не торкається, особливо до питань світогляду.

— Товариші, на дворі, поки ми сидимо, настав тим часом вечір, — сказав на завершення Умрищев. — Подивіться, як це досить добре. Подивіться потім на цю радянську стареньку (він показав на Федератівну), хіба це не вечір капіталізму, злився на півночі з зорею соціалізму? І хіба не приємно сказати нашій Федератівни, цієї доброї тітоньки всього майбутнього і тещі всього минулого, словесну милість? Нехай вона втішається по-пустому на старості років!

Тут Федератівна як була, так і схопила Умрищева за відросла бороду, на що Умрищев навіть не скрикнув, вирішивши вже зазнати все це, як найдешевшу муку, а Божев моментально обійняв всю стареньку — з одного боку, для ласкавого заспокоєння, з іншого — для захисту Умрищева. Але Федератівна, обернувшись, вдарила долонею по обличчю Божева, а він не посмів образитися. Вночі ж, врахувавши епоху, Божев знищив всі нічліжні гарбуза, щоб поліпшити тим самим своє політичне становище і послабити чергову негоду життя.

* * *

На наступний день доярку Айну понесли в труні два вихідних пастуха. За її труною йшла подруга – профуповноважена, що проводжала тіло, незважаючи на неплатіж Айною членських внесків; тут же знаходився коваль Кемаль, який зітхав весь час від якоїсь нечленороздільної сили; потім рухався Умрищев з Божевим, і в стороні від усіх йшла Надія Босталоєва, тримаючи за руки Мемеда, малолітнього брата Айни. Попереду труни йшов Вермо. Один скотар мав хроматичну гармонію і дав її Вермо, щоб музика супроводжувала загиблу.

До могили було далеко — версти дві. Друг Айни, коваль Кемаль, вибрав для поховання сухе піщане місце і викопав там могилу, щоб дівчина побільше пролежала цілою.

Коли вийшли подалі, Микола Вермо зіграв по слуху "Апасіонату" Бетховена; протягом гри він відчував радість і перемогу і бажав помститися всьому світу за беззахисність людини, яку несли мертвою слідом за ним. Істота життя, нещадне і ніжне, хвилювалося в музиці, тому що вона ще не досягла своєї мети в дійсності, і Вермо, усвідомлюючи, що це таємна напружена істота і є більшовизм, йшов зараз щасливим. Музика виконувалася тепер не тільки в мистецтві, але навіть на цьому гурті — працею бідняків, зібраних з усіх безнадійних просторів землі.

З пустого неба сонце висвітлювало землю і проходження людей; білий пил еолових пісків мчав в атмосферній висоті вихором, якого внизу було не чутно, — і сонячне світло доходило до земної поверхні невиразним і стомленим, як крізь молоко. Спека і нудьга лежали на цьому Аралокаспійському степу; навіть корови, що вийшли годуватися, стояли в розпачі серед такої сумної дії природи, і невідоме марення відбувався в їх розумі. Вермо, який миттєво перетворював зовнішні факти у своє внутрішнє відчуття, подумав, що світ треба змінювати якомога скоріше, тому що і тварини вже сходять з розуму. У цьому пригніченні Вермо запитав у Босталоєвій, що їй вважалось, коли він грав.

— Мені представлялася якась битва, — як ми з куркульським класом, і музика була за нас! — відповіла Босталоєва.

Вермо зіграв далі свій твір, що включав надію на те, що наближається день життя, коли останній стерво буде убитий на землі. Вермо завжди не так хотів радісної долі людства — він не намагався її уявляти, — скільки вбивства всіх ворогів, що творять зло для трудящих людей.

Тому його музика була проста і болісна, близька по виразності до вимови лютих слів. Одна п'єса Вермо такою і була, і він зіграв її, коли труну піднесли до степової піщаної могилі. Умрищев і Божев не розуміли музики Вермо; вони думали, що ці звуки мають сумне значення, і потроху плакали з пристойності.

Близько відкритої могили вже сиділа Федератівна і дивилася всередину землі. Вона смерті не боялася, їй тільки було дивно — куди ж подінеться її активна сила, якщо доведеться померти, і хто буде уболівати тоді старими грудьми за радгоспну справу.

— А ти що ж мало плачеш-то? — запитала вона у Божева. — Бач, який сухий весь прийшов!

— Вітер сльози здуває, Мавра Федератівна, — пояснив Божев.

— Вітер? — здивувалася Федератівна. — А ти відвернися від нього на тиху сторону і плач! ..

Божев відвернувся і став додатково поплакати, гладячи своє обличчя з лоба вниз, — але Федератівна, почекавши, підійшла до нього, провела рукою по обличчю, спробувала слізну вологу Божева на язика і виявила:

— Хіба це сльози? Вони ж не солоні! Ти піт з чола на очі собі проганяєш — ти геть що надумав, куркульський послід!

— Їй-богу, це сльози, Мавра Федератівна, — вмовляв Божев, — у тебе язик не чує.

— У мене і не чує? — допитувалася Федератівна. — А якщо б і чув, так я своєму язику не повірю, я тільки розуму своєму вірю та партії більшовиків! ..

Айну в той момент поклали на край могили. Всі прибулі люди стояли навколо покійної і дивилися в її обличчя, вже сушене старезними силами смерті, старе, як у Федератівни.

— Прощай, доню! — сказала Федератівна і, зігнувшись, поцілувала Айну, і видно було, як тіло старої стало знемагати від немочі, від турбот і від злості до діючого, живого ворога.

Надія Босталоєва розцілувала дівчину-киргизку і пристрасно і декілька разів, а Умрищев тільки торкнувся рукою її чола і сказав:

— Що ж тут сумувати або дивуватися: смерть завжди присутня в поточних справах історії!

Вермо попрощався з Айною передостаннім; цілуючись з померлою, він подумав, що якщо б вона залишилася жива, він міг би одружитися з нею. Афанасій ж Божев припав до Айни в останню чергу і заплакав над нею щирим голосом.

— Це він від страху намагається: горя в ньому немає! — визначила Федератівна страждання Божева.

Але Божев підняв обличчя догори, і всі побачили на ньому відкриту печаль.