Маятник Фуко - Еко Умберто
Прикинувши відстань, яку я пройшов, піднімаючись, я збагнув, що перископ дозволяв мені бачити зовнішний простір так, немовби я дивився крізь верхні вітражі абсиди Сен-Мартена, — немовби то було останнє видіння шибеника, що висить на Маятнику. Коли мої очі пристосувалися до цього тьмяного зображення, я побачив вулицю Вокансон, на яку виходили хори, і вулицю Конте, що була уявним продовженням нефа. Вулиця Конте виходила на вулицю Монґольф'є ліворуч і на вулицю Тюрбіґо праворуч, на розі я бачив два бари, "Вік-енд" і "Ротонда", а навпроти — фасад з написом, який я ледве розібрав: LES CREATIONS JACSAM. Перископ. Не зовсім зрозуміло, чому він у залі скляних виробів, а не в залі оптичних приладів, либонь це знак того, що важливо, аби можна було виглянути назовні саме в цьому місці, при цьому кутові зору, але чому це так, я не міг збагнути. Чому ця позитивістична, жульвернівська усипальниця міститься саме тут, поруч із символічним закликом лева та змія?
У будь-якому разі, якби мені вистачило сили та відваги перебути тут ще кільканадцять хвилин, сторож, можливо, мене б не помітив.
* * *
Під водою я залишався, як мені здалося, дуже довго. Я чув кроки запізнілих відвідувачів, ходу останніх сторожів. Мені кортіло скрутитися калачиком під капітанським містком, щоб певніше уникнути можливого випадкового погляду, але зрештою я стримався, адже, залишившись стояти, я завжди міг би, якби мене помітили, вдати заглибленого у споглядання відвідувача, що затримався помилуватись цим чудом.
Невдовзі після цього погасло світло і залу огорнула напівтемрява, рубка стала не такою темною, ледь освітлена екраном, у який я втупився поглядом, адже він був моїм останнім зв'язком зі світом.
Обережність вимагала, щоб я навстоячки, а якби заболіли ноги — то навпочіпки, чекав принаймні протягом двох годин. Година зачинення для відвідувачів не збігається з часом відходу службовців. Мене лякала перспектива прибирання: а що як зараз почнуть прибирати всі зали, п'ядь за п'яддю? Тоді я подумав, що, оскільки вранці музей відчиняється пізно, прибиральники напевно працюватимуть при денному світлі, а не увечері. Саме так, очевидно, воно й було, принаймні у верхніх залах, бо я не чув більш нікого. Лише якийсь далекий гул, якийсь ляскучий гриміт, можливо, двері, що зачинялися. Я повинен був залишатись у нерухомості. У мене буде досить часу, щоб дістатися до церкви між десятою та одинадцятою, може, й пізніше, адже Володарі прийдуть лише близько півночі.
У цю мить із кав'ярні "Ротонда" виходила група молоді. Одна з дівчат пройшла вулицею Конте і звернула на вулицю Монґольф'є. То був не дуже людний район, чи витримаю я, година за годиною спостерігаючи цей прісний світ у себе за спиною? Але якщо перископ саме тут, чи не мав би він надсилати мені повідомлення з якимось таємним значенням? Я відчував, як у мене з'являється позив справити малу потребу: треба про це не думати, все це від нервів.
Чого тільки не спадає на думку, коли принишкнеш, сховавшися сам-один у перископі. Так, мабуть, почуває себе той, хто ховається у трюмі корабля, щоб емігрувати в далеку країну. І справді, моєю кінцевою метою мала бути статуя Свободи з діорамою Нью-Йорка. Можливо, мене охопить сонливість, може, це й на краще. Ні, я міг би прокинутись занадто пізно...
Найбільше я боявся наростання тривоги: коли наступає певність, що за мить ти закричиш. Перископ, заблокований на дні підводний човен; тобі здається, що навколо тебе вже плавають велетенські чорні рибини з морської безодні, але ти їх не бачиш, ти знаєш лише, що тобі бракує повітря...
Я кілька разів глибоко вдихнув повітря. Зосередитись. Єдине, що допоможе тобі в таку мить, це список із пральні. Повернутись до фактів, перелічити їх, вирізнити причини, наслідки. Я перебуваю в такому становищі з такої-то причини, а також ще й з іншої...
Мене охопили спогади, прозорі, чіткі, упорядковані. Спогади про останні божевільні три дні, а тоді — про минулі два роки, плуталися зі спогадами про попередні сорок літ, які я воскресив, ґвалтуючи електронний мозок Якопо Бельбо.
* * *
Я віддаюся спогадам (і віддавався їм тоді), аби надати якогось сенсу безладові й хибності нашого створення. Зараз, як і того вечора у перископі, я зіщулююся в одній віддаленій точці своєї душі, щоб витиснути з неї якусь історію. На зразок історії про Маятник. Це Діоталлеві сказав мені, що перша сфіра — це Кетер, Вінець, джерело, первісна порожнеча. Вона створила спочатку одну точку, яка стала Думкою, де були накреслені всі форми... Вона була і не була, замкнена в імені й вислизаючи з нього, вона ще не мала іншого імені, окрім "Хто?", чистого бажання назватися... На початку вона накреслила знаки в аурі, і з її найпотаємніших глибин забило джерелом темне полум'я, наче туман без кольору, аби дати форму безформному, і як тільки воно почало розгортатися, у її центрі утворилося джерело вогняних язиків, які виливалися, щоб освітити нижчі сфірот, додолу, аж до Царства.
Але, можливо, у такому цімцумі, у цій схованці, у цій самотності, твердив Діоталлеві, вже була обіцянка повернення.
2. ХОХМА
3
Во благо тихі ангели часто набувають і являють нам, смертним, видіння, знаки, образи й голоси чарівні й незрозумілі, що не мають для нас сенсу через невідому мову (незвичну для нас), і це призводить до великого подиву й навіть захвату нашого розуму, який намагається все те працелюбно зрозуміти, і так породжується ще більша пошана й любов до них самих (тобто — до ангелів).
Johannes Reuchlin, De arte cabalisiica, Hagenhau, 1517, III
Це було два дні тому. Того дня я ніжився в ліжку, не наважуючись підвестися. Я приїхав попереднього пополудня і зателефонував до видавництва. Діоталлеві все ще був у лікарні, а Ґудрун не сказала мені нічого оптимістичного: все так само, тобто погано. Я не насмілювався піти відвідати його.
Щодо Бельбо, то його в офісі не було. Ґудрун сказала, що він повідомив по телефону, що мусить виїхати через сімейні причини. Які сімейні причини? Дивне те, що він забрав текстовий процесор — Абулафію, як він тепер його називав — разом із принтером. Ґудрун сказала, буцім він забрав його додому, щоб закінчити якусь роботу. Навіщо такий клопіт? Хіба він не міг писати в офісі?
Я відчував себе сиротою. Лія з дитиною повернуться лише наступного тижня. Попереднього вечора я заскочив був до Піладе, але не застав там нікого.
Мене розбудив телефон. То був голос Бельбо, змінений відстанню.
— Ну що там? Звідкіля телефонуєте? Я вже вирішив, що ви загубились у Лівії, в районі одинадця...
— Не жартуйте, Казобоне, це серйозно. Я в Парижі.
— У Парижі? Хіба не я повинен був туди поїхати? Це ж я повинен був відвідати Консерваторій!
— Не жартуйте, повторюю. Я в кабіні... ні, в якомусь барі, словом, не знаю, чи зможу довго говорити...
— Якщо у вас немає жетонів, замовте розмову на виплат. Я чекатиму.
— Це не питання жетонів. Я потрапив у халепу. — Він почав говорити швидко, щоб не дати себе перебити: — План. План справді існує. Ради Бога, не кажіть мені того, що я знаю й сам. Мене шукають.
— Але хто? — Я все ще нічого не міг зрозуміти.
— Тамплієри, хай йому біс, Казобоне, я знаю, ви не захочете повірити, але все виявилося правдою. Вони гадають, що карта у мене, мене загнали в пастку, примусили поїхати до Парижа. Вони хочуть, щоб у суботу опівночі я був у Консерваторії, в суботу — розумієте — у ніч проти святого Івана... — Він говорив безладно, і я погано його розумів. — Я не хочу туди йти, намагаюся втекти, Казобоне, вони мене вб'ють. Ви повинні попередити Де Анджеліса — ні, Де Анджеліс тут нічого не зарадить — ніякої поліції, ради Бога...
— Тоді що?
— Не знаю, прочитайте дискети в Абулафії, останніми днями я ввів туди все, також і те, що трапилось протягом останнього місяця. Вас не було, я не знав, кому розповісти, і писав три дні й три ночі... Послухайте, йдіть в офіс, у шухляді мого бюрка є конверт із двома ключами. Той більший не потрібний, це ключ від мого сільського будинку, а менший — від помешкання в Мілані, йдіть туди і прочитайте все, тоді вирішуйте або, може, ми ще поговоримо, Боже мій, не знаю, що й робити...
— Гаразд, прочитаю. Але де я вас тоді знайду?
— Не знаю, я тут щодня переїжджаю з готелю до готелю. Скажімо, ви зробите все сьогодні і тоді завтра вранці зачекаєте у мене вдома, я спробую зателефонувати, якщо зможу. Боже мій, пароль...
Я почув галас, голос Бельбо наближався і даленів, лунаючи з різною гучністю, наче хтось намагався вирвати у нього слухавку.
— Бельбо! Що трапилось?
— Мене знайшли, пароль...
Сухий тріск, наче постріл. Мабуть, слухавка впала і вдарилась об стіну або об поличку під телефонним апаратом. Якась шамотня. Тоді клацнула повішена слухавка. Це зробив, звичайно, не Бельбо.
* * *
Я відразу пішов під душ. Мені треба було прокинутись. Я не розумів, що діялося. План існує? Яке безглуздя, це ж ми самі його вигадали. Хто схопив Бельбо? Розенкройцери, граф Сен-Жермен, Охрана, Лицарі Храму, асасини? Тут усе було можливе, оскільки все було неймовірне. Цілком може бути, що він з'їхав із глузду; останнім часом він був такий напружений, я не розумів, чи це через Лоренцу Пеллегріні, чи його все більше зачаровувало власне творіння — втім, План був спільний, мій, його, Діоталлеві, але саме він, здавалося, був найбільше ним захоплений, і це вже не скидалось на гру. Даремно робити інші припущення. Я пішов до видавництва, Ґудрун зустріла мене їдким зауваженням, що вся робота у видавництві тепер лежить на її плечах, я поквапився до кабінету, знайшов конверт, ключі й помчав до помешкання Бельбо.
* * *
Запах затхлості, прогірклих недопалків, повсюди переповнені попільнички, умивальник у кухні повний брудних тарілок, смітник напханий розтельбушеними бляшанками. У кабінеті на полиці — три порожні пляшки з-під віскі, у четвертій ще залишилось на два пальці спиртного. Це було помешкання людини, яка провела останні дні, не виходячи, абияк споживаючи їжу, працюючи в шаленому ритмі, наче наркоман.
Всього було дві кімнати, заповнені книгами, складеними купами в кожному куті, полиці стелажів теж угиналися під їхньою вагою. Я відразу помітив стіл з комп'ютером, принтер, коробки з дискетами. Декілька картин на небагатьох місцях на стіні, не зайнятих стелажами, а прямо навпроти стола — гравюра XVII століття, репродукція, старанно оправлена в раму, алегорія, якої я не помітив місяць тому, коли піднявся сюди, щоб випити пива, перш ніж вирушити у відпустку.
На столі — фото Лоренци Пеллегріні з присвятою, написаною крихітними, дещо дитячими літерами.
