Завтра - Конрад Джозеф

Це я — Гаррі! Вернувся на день раніше".

Вікно на верхньому поверсі одчинилося.

"Скалозуб, що прийшов сюди з якимись вістями?— почувся голос старого Гегберда.— Не зв'язуйтесь з ним, моя люба. Це зіпсує всю справу".

Гаррі ще раз крикнув: "Гей, тату!" Потім щось дзенькнуло; вікно закрилося, і хлопець знову з'явився біля неї.

"Так само, як і колись. Трохи не вбив мене, кинувши в голову свого клятого заступа". Вона затремтіла.

"Та мені й байдуже,— розпочав він,— але я витратив на квиток всі свої шілінги, а на останні пенси поголився — з пошани до старого".

"А ви й справді Гаррі Гегберд?—швидко спитала вона.— Ви можете це довести?"

"Чи можу довести? Та хто ж інший може це зробити?— весело мовив він.— Які вам потрібні докази? Що я маю доводити? Нема жодного куточка у всьому світі, крім, можливо, Англії, де не було б мужчини, або краще — жінки, що не знала б мене, як Гаррі Гегберда. Я дуже схожий на Гаррі Гегберда і можу це вам довести, якщо дозволите увійти у вашу хвіртку".

"Входьте", мовила Бессі.

Він увійшов у квітник. Його довга тінь сунула, трохи похитуючись, а Бессі повернулась до вікна й чекала. Світло падало на його крислатий капелюх, на його могутні пле-" чі, що, здавалося, розтинали темряву. Він підійшов і зупинився, повернувшись лицем до освітленого вікна, що було в неї за спиною.

"Ви тільки уявіть собі на хвильку, що в мене батьківська борода... Ну, що? Я ж ще хлопчиком був викапаний батько".

"Це правда", прошепотіла вона.

"Ось як це було. Він завжди був домосідом. Я пам'ятаю, як він розкисав ще за три дні до того, як треба було їхати кудись. Можна було подумати, що він одпливав на китобойному судні — прийнамні на три роки. Ха-ха! Нітрохи! Всього на десять днів".

Гаррі замовк, а потім, знизивши голос, спитав: "Він ніколи не говорив вам, від чого померла мати?"

"Говорив,— гірко промовила Бессі,— що з туги за вами".

Він знов помовчав і розказав: "Вони так боялися, що з мене не буде пуття, що просто виїли з дому. Мати гризла за ледарство, а старий заявив, що швидше вб'є, ніж пустить мене на море. Отож я й утік. Іноді мені здається, що лише через якесь непорозуміння я у них народився".

"А де ж вам треба було народитись?" задирливо перепитала Бессі.

"Серед простору, десь на морському узбережжі, у хуртовинну ніч,— швидко відповів він. А потім повагом додав: —Химерні вони були обоє! А старий так і не кинув своїх дурниць. Пошпурив у мене свого клятого заступа... Слухайте! Що це за галас? "Бессі, Бессі!" Це у вашій хаті?"

"Це мене кличуть", байдуже відповіла вона.

Він одступив. "Ваш чоловік?.. Не поганий голос для корабельної палуби".

"Ні, це мій батько. Я незаміжня".

"Ви — гарненька дівчина, міс Бессі, люба", додав він ніжно.

Вона одвернулася.

"Ой, що там таке? Хто його ріже?"

"Він чаю хоче". Вона стояла перед ним висока й нерухома, одвернувшись убік і ламаючи руки.

"Чи не слід би вам піти до нього? — запропонував він, видивляючись на її шию. Шаль її зсунулась до самих ліктів.— Швидко все місто збіжиться. Я почекаю трохи".

Шаль упала на землю, і поки він підіймав її, дівчина зникла. Він перекинув шаль через руку і, підійшовши до вікна, побачив лампу без абажура й надзвичайно товсту людину, з роззявленою пащекою та скуйовдженим волоссям. Галас відразу стих; вікно затулили шторою. Він замислився. Що робити? Батько божевільний; в хату не ввійдеш. Грошей на дорогу нема, а голодний приятель в Лондоні думає, що він утік від нього. "А, сто чортів!" пробурчав він. Звичайно, можна виламати двері, але за це його ще посадять у в'язницю. Правда, це не велике лихо, але він смертельно жахався опинитися на замку,— навіть помилково. Його холодом пройняло від одної думки про це. Він аж затупотів ногами по моріжку.

"Ви хто? Моряк?" спитав його схвильований голос.

Вона з'явилася, мов тінь, бо її вабила інша безжурна тінь, що чекала під хатою.

"Усе, що хочете. А цього разу й, справді, вернувся моряком. І як моряк — я не нароблю сорому".

"Звідкіля*ж ви?" спитала вона.

"Просто з веселої гулянки,— відповів він.— Лондонським потягом, розумієте? Ненавиджу сидіти в зачиненому вагоні. Вже краще в хаті".

"А! — мовила вона. — Це добре".

"Бо в хаті завжди можна розчинити двері і йти світ за очі".

"Й ніколи не вернутись?"

"Не раніше, як через шістнадцять років,— засміявся він.—У кролячу клітку, де вітають тебе старим заступом..." "Корабель не такий вже й великий", закинула вона. "Так, але море безмежне!"

Вона похилила голову. Вуха її немовби стали чуйні до всіх голосів у всесвіті: вона почула за дамбою голос хвиль, що розбивалися об берег одноманітним урочистим гомоном, і вся земля нараз перетворилася на голосний дзвін.

"І все ж — корабель є корабель. Ви його любите й кидаєте. Плавання — не шлюб", скінчив він безтурботною морською примовкою.

"Не шлюб", прошепотіла вона.

"Я ніколи не звав себе чужим ім'ям і жодного разу не брехав жінкам. Навіщо брехати? Бери мене або кинь,— кажу я,— та коли ти вже береш мене...— Він сперся на стіну й почав стиха наспівувати:

Ой, Ріо, Ріо! Бувай же здорова, Дівчино моя, Гарна, чорноброва".

"Вам холодно? — звернувся він.— Ось я підняв вашу дрібничку.— Вона відчула, як руки його обхопили її, закутуючи в шаль.— Зав'яжіть кінці на грудях", наказав він.

"Чого ви приїхали сюди?" стримуючи тремтіння, спитала вона.

"Щоб дістати пять соверенів,— швидко відповів він.— Наша гулянка трохи затяглася, і стало скрутно з грошима". "Ви пиячили?"

"Три дні безперестану. Але не думайте про мене погано,— я не п'яниця. Ніхто не примусить мене пити, коли я сам того не бажаю. Я можу бути міцним, як скеля. Сьогодні вранці приятель мій читає газету й каже: "їдь, Гаррі, це ж твій коханий батько... Може, він дасть тобі п'ять соверенів". Ну, вони й стяглися мені на квиток. Дурна пригода!"

"Боюсь, що у вас недобре серце", зітхнула вона.

"Чого це ви так думаєте? Що я втік з дому?.. Адже він хотів зробити мене підсудком — для власного задоволення. Ну, я й накивав п'ятами. І в той день, коли я втік, все моє тіло було розмальоване синяками,— з великої любові... Старий завжди був якийсь химерний! А тепер цей заступ... Думаєте, з глузду зсунувся? Анітрохи. Це якраз схоже на мого батенька. Він хоче прив'язати мене, щоб був йому попихачем... Та нам з товаришем скрутно прийшлося; а що йому п'ять соверенів — єдиний раз за шістнадцять років?"

"Як мені жаль вас. І вам ніколи не хотілося вернутися додому?"

"Щоб стати підсудком, писарчуком і гнити в якійсь норі, схожій на цю?—з презирством скрикнув він.— Та коли б навіть старий замкнув мене в хаті, то я б усі стіни розвалив або вмер би на третій день".

"А де ж ви сподіваєтеся вмерти?"

"Де-небудь — в кущах, на морі, на верховині гори... Дома?! Весь світ—мій дім; але я, певно, помру в лікарні... Ну, й що ж! Хіба не все одно, де помирати, коли пожив як слід; а був я, чим хочете, тільки не кравцем і не солдатом,— був прикордонним вартовим, стриг овець, тягав на плечах здобич, бив гарпуном китів... оснащував судна, шукав золото, білував биків і відмовився від таких грошей, що їх старий і за все життя своє не нашкрябав би. Ха, ха!.."

Він приголомшив її, й вона прошепотіла: "Час уже спати".

Він випростався й суворо сказав: "Так, час іти".

Проте не зрушився, а знову прихилився до стіни й почав наспівувати чужоземну пісеньку.

їй захотілось плакати. "Це теж одна з ваших жахливих пісень".

"Навчився в Мексіці. Це пісня гамбусінів: неспокійних людей. Ніщо не може їх втримати на одному місці, навіть женщина..."

"Чи не хочете ви знову туди повернутись?" запинаючись, спитала вона. Він посміхнувся.

"Ні. Це проклята країна золота. Іноді мені навіть моторошно ставало, дивлячись на неї; але нас, не забудьте, чималий гурт був, а гамбусіни мандрували поодинці. Вони знали цю країну передніше, ніж інші люди, і мали якийсь дивний талан розшукувати золото. Ну, й їх теж охопила золота лихоманка, хоч золото, здавалося, було їм непотрібне. Бувало знайдуть багате родовище і враз повернуться до нього спиною; може трохи й покопають, щоб погуляти, а потім кидають і йдуть шукати іншого місця. Вони ніколи довго не затримувались там, де були хати; ні жінок, ні дітей, ні домівок, навіть приятелів вони не мали. Заприязнитися з гамбусіном ви б не змогли: надто вони неспокійні люди — сьогодні тут, а завтра там. Про свою знахідку вони нікому не розповідали: і не було ще на світі багатого гамбусіна. їм не золото потрібне, їм кортить тільки його шукати. Не народилася ще та жінка, щоб утримала гамбусіна довше тижня. Ось це й розповідає пісня: одна дів-чина-красуня намагалася прив'язати до себе* гамбусіна, щоб він їй приносив золото. Та де там! Він пішов, і тільки вона його й бачила".

"Що ж сталося з нею?" прошепотіла Бессі.

"Пісня про це не говорить. Певно, поплакала трохи: он який хлопець — поцілував і пішов. Але їм треба завжди чогось шукати. Мені іноді здається, що й я такий, як оті гамбусіни".

"Значить, ні одна жінка вас не може утримати", почала вона твердо, але під кінець голос її затремтів.

"Не довше тижня,— пожартував він, граючи на струнах її серця своїм веселим лагідним сміхом.— А проте я всіх кохаю. Ладен усе віддати за гарну жінку. І в яку тільки біду через них я не вскакував, і з яких тільки пригод вони мене не вирятовували! Я кохаю їх з першого ж погляду. Я і в вас закохався, міс... Бессі, чи не так?"

Вона трохи відступила і нервово засміялася.

"Ви ж навіть лиця мого не бачили".

Він галантно нахилився до неї.

"Бліда трошки: декому це до лиця. Крім того, у вас красива постать, міс Бессі".

Вона аж затремтіла. Ніхто ще їй не говорив таких слів.

"А я таки добре зголоднів,— перемінив він тон.— Не снідав сьогодні. Чи не можете ви винести мені хліба або..."

її вже не було. А він хотів прохати її пустити його в хату. Нічого. Можна й тут. Паскудне становище! Що подумає його приятель?

"Я у вас не милостині прошу,— жартівливо сказав він, беручи шматок хліба з маслом, що вона простягнула йому.— Я прошу по-приятельськи. Мій батько багатий, ви ж самі знаєте".

"Він морить себе голодом заради вас".

"А я теж голодував через його химери", мовив він, беручись за другий шматок.

"Все, Що він має, надбав він задля вас", обороняла вона старого.

"Так, щоб я приїхав і сидів тут, як жаба в норі.