Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар

Всі газети приходять через тиждень.

— Здрастуй, Іларіоне!

— Здоров був, Зурікело! Чого треба було спозаранку тому Сліпаці?

— Просто так зайшов!

— А все-таки, що занесло того дідька?

— Вина хоче. Піди, каже, до Іларіона, нехай позичить або й продасть три пуди.

— А миш'яку він не хоче?

— Ні, тільки вина.

— Ну, такого вина, щоб поїти того навіженого, у мене немає!

— Усе-таки жаль його...

— А він нас пожалів, коли підсунув перчений тютюн? А телеграма із співчуттям?

— Це правда!

— Отож і не проси мене!

— А знаєш, що він сказав?

— А що?

— Коли, каже, Іларіон відмовить, ти позначиш чурі з найкращим вином, а я його опівночі випорожню...

— Он воно як! Ну, Зурікело, тепер мені потрібна твоя допомога! Зроби мені послугу, і я тобі по-царському віддячу!

Увечері я сидів у Іліко і торгувався за тютюн.

— Даю тобі дві жмені, більше не маю!

— Що? Хочеш, щоб я задурно позначив тобі чурі?

— Ну, чорт з тобою, хай буде чотири!

— Десять!

— Чотири!

— Десять!

— Та десятьма жменями ти себе погубиш, шибенику! Згниють легені! Сам я, бачиш, курю тільки для того, щоб не пухли вуха.

— Не журися за мене!

— П'ять!

— Ні жменею не поступлюсь! Або давай десять, або я зараз же піду до Іларіона й розкажу йому все!

— На, бодай би луснула твоя ненаситна утроба! — вилаявся Іліко й висипав переді мною десять жмень тютюну.— Тільки підеш зі мною і допоможеш!

Після півночі я й Іліко лежали під проламаним тином біля Іларіонового марані21. Трава була мокра від роси.

— Апчхи!.. Апчхи!.. Апчхи!..— чхнув я тричі підряд.

— Щоб ти не виріс більший! Такий здоровило, а не даси ради своєму носові!— розсердився Іліко і штовхнув мене ліктем.

— Он той чурі, тридцятипудовий, бачиш, палиця застромлена,— прошепотів я Іліко.

Іліко просунувся в проламану в тину дірку й показав рукою, щоб я ліз за ним. Я взяв під пахву бурдюк і поповз слідом.

— Ну, почали! — звелів Іліко й подав мені сапу.

Ми працювали нечутно й швидко. Через п'ятнадцаять хвилин показалася кришка чурі.

— Відкривай! — сказав Іліко й почав готувати бурдюк. Горло чурі було таке широке, що ми обидва вільно пролізли б усередину.

Я підняв кришку. Іліко засунув голову в чурі і раптом загарчав, мов собака:

— Що це? Чурі порожній!

— Ну що ти, Іліко. Він просто неповний. Ти глибше заглянь! Іліко просунувся в чурі по плечі, а я стояв позаду.

— Ах ви ж злодюги! — несподівано зарепетував Іларіон, стрибаючи з обвитої плющем груші.— Стій, стрілятиму!

— Мерщій рятуйся! — крикнув я, хапаючи Іліко за ноги, але той вислизнув і сторч головою шугнув у чурі.

— Хто ти? Признавайся, а то тут тобі й амінь! — схопив мене Іларіон.

— Це я, Іларіоне! Не вбивай мене! — заблагав я тремтячим голосом.

— А де другий?

— Не знаю!

— Кажи, а то рішу!

— Не знаю, дядьку Іларіоне!

— Хто він?!

— Не знаю!

— Як це не знаєш, ви ж були разом!

— Не знаю!

— Зараз же замаж цей чурі, поки я з тебе душу не витряс, а потім я з тобою ще побалакаю! — сказав Іларіон і вліпив мені такого ляпаса, що замість передбаченого за планом пхикання у мене вихопився одчайдушний вереск.

Я мерщій поклав на вінця кришку, пригнітив її великим каменем і, взявши сапу, вже хотів був засипати чурі землею, як раптом він заговорив, мов чарівник:

— О всемогучий боже, нехай розступиться земля й поглине всіх шахраїв, негідників, пройдисвітів і лукавців! Пошли ти, владико небесний, грім і блискавку на голови Іларіона Шеварднадзе та Зуріко Вашаломідзе, що так пошили мене в дурні!

— Агов, хто там? Кажи, а то розтрощу голову! — крикнув Іларіон, просуваючи в чурі дуло рушниці.

— Це я, Іліко. Прийми рушницю, Носачу, не бери гріха на душу!

— Стерво ти, а не Іліко! Чого тобі треба в порожньому чурі?

Я аж душився зо сміху.

— Іларіоне, живим мене ховаєш? Побійся бога!

— А чого мені його боятися? Коли запакую нечисту силу, бог ще й подякує мені!

— Випусти, Іларіоне!

— Піди, Зурікело, розбуди сусідів, нехай побачать, який у мене в чурі одноокий борсук сидить!

— Іларіоне Шеварднадзе! Не ганьби мене перед усім селом! Досить, що я задихаюся в цьому гнилому чурі! Годі жартувати!

— А я не жартую! Зараз закупорю чурі і через місяць гнатиму з тебе горілку!

— Та кому потрібна вигнана з нього смердюча горілка? Ще потруяться люди! — сказав я.

— Зурікело! Продав мене, мов ту козу?

— А хто дав мені перчений тютюн і послав телеграму із співчуттям? Сиди там тепер і дихай сіркою!

— Ну, випустіть же мене, іроди кляті! Свої останні дні доживати мені в чурі, чи що?

— Не бійся, дідько тебе не візьме! Ти все своє життя сидиш у чурі, не знаючи, що діється на світі, а тепер тобі незручно? — кепкував Іларіон.

— Випустім його, шкода людини! — сказав я.

— Що ж, можна й випустити, тільки хай голосно крикне: "Я стерво!"

— Згоден? — спитав я Іліко.

— Стерво я, стерво! — вигукнув Іліко приреченим голосом.

Вилізши з чурі, він так глибоко вдихнув вологе нічне повітря, наче був членом екіпажу підводного човна, що повернувся з тривалого плавання. Потім узяв бурдюк і, зігнувши вказівний палець, сказав:

— Що ж, ваша взяла, скоряюсь.

Потім обернувся і, щось бурмочучи, пішов до хвіртки.

— Ти куди, невдячний! Не хочеш благословити нас? — спитав Іларіон.

— Хай благословить вас бог, дякую красно, вельми пошанували мене! — сказав Іліко.

— Та не так, вином! А відкопай, бічо, оцей чурі! — звелів мені Іларіон, показуючи на повний чурі.

Перш ніж узяти в руки сапу, я дістав тютюн, що його дав мені Іліко, й почав крутити цигарку.

— Не кури, Зурікело, тютюн перчений! — застеріг мене Іліко.

До останніх півнів над Іларіоновим чурі чулися тости, голосні поцілунки і пісня:

Три брати, три гурійці

У полі працювали.

Робота в них кипіла,

Гей, весело співали...

Уранці я й Іларіон, заточуючись, тягли додому Іліко і повний бурдюк вина.

Сторож

Якось я повертався з школи навпростець через чайну плантацію. Ізабелла22 вже дозріла і спокусливо дивилась на мене з дерев, Я не втерпів, повісив сумку на сучок і вмить опинився аж на верховітті. Виноград це пречудовий! Городяни кажуть, що ізабелла відгонить блощицями. Не знаю — блощиць я ніколи не куштував, але якщо вони й справді такі смачні, то хвала блощицям! Спершу я ковтав ягоди цілими, а коли заморив черв'ячка, почав випльовувати шкірку.

— Гей, хто там забрався на дерево? Хто марнує колгоспне добро?

Серце в мене закалаталось, і якби я вчасно не схопився за гілку, то полетів би сторч головою.

— Відповідай, хто ти? Чуєш? Чи тобі позакладало?

Я подивився вниз. Під деревом стояв Іліко з перекинутим через плече мотузком і з сокирою за поясом, а біля нього була коза, яка, ледь ворушачи губами, визбирувала виноградні шкірки. Я затамував дух.

— Кацо! Ти що, не чуєш? Хто ти такий, питаю, що допався до колгоспного добра? Якщо жива душа, то обізвись, а якщо нечиста сила, то згинь, пропади! Ну кажи, хто ти?

— Біс я, біс!

— Якщо ти бісове поріддя, то повинен знати, що бог створив колгоспи не на те, щоб усякий голодний пройдисвіт, усякий сучий син об'їдався виноградом! Зараз же злазь униз, а то струшу тебе, як грушу.

— Краще вилазь сюди та тут і поговоримо!

— Кому сказано — злазь!

— Не злізу!

— Не злізеш?

— Ні!

— Ну й сиди там крячкою, побачу, скільки ти витримаєш! Мені поспішати нема куди! — сказав Іліко й сів під деревом.

А я наминав собі виноград.

Мабуть, цілу годину сидів так Іліко. Нарешті йому терпець урвався, і він гукнув мені:

— Що ти там робиш?

— Гніздо собі мощу! — відповів я згори.

— Ще раз кажу тобі: злазь і по-доброму йди за мною в контору!

— Зачекай, поки я наїмся винограду!

— Та ти людина чи давильня? Ану злазь мені, бусурмане!

— Не злізу!

— Що, не скоряєшся владі?

— Ні!

— Ну, тоді сам ставай за сторожа! Ось тобі мотузок, ось сокира. Бери і сторожуй! — сказав Іліко і взявся за мотузок.

— Чого ти, кацо, причепився до мене? Іди собі своєю дорогою!

— Признавайся, кацо, хто ти, поки я не покликав людей!

Аж тепер Іліко помітив на сучку мою сумку і зняв її.

— Ну, ти вже в моїх руках. Зараз я довідаюся, що ти за птиця.

Іліко зручно підігнув під себе ноги, взяв сумку за кінці й витрусив на землю все, що в ній було.

— "Декамерон"...— прочитав він і відклав книжку набік.— "Як гартувалася сталь"... "Один серед людоїдів"... "Трістан та Ізольда"... "Витязь в тигровій шкурі"... Та хто ж ти такий, бідолахо?! І де ти вчишся, що в сумці твоїй немає ні зошита, ні олівця! — вигукнув розчарований Іліко.

— Це я, Зурікела, дядьку Іліко!

— А бодай ти пропав, негіднику! Як же ти замучив мене! Спускайся вниз та прихопи з собою гроно чи й два, бо я вмираю з голоду!

Я скочив з дерева і обійняв Іліко за плечі.

— Як поживаєш, дядьку Іліко?

— Як тобі не соромно? Стільки мене мучив! Що казати, коли пропали всі мої надії!

— А в чому річ?

— У чому? Ось уже півроку, як мене настановили польовим сторожем. Та ти ж про це знаєш!

— Ну й що?

— По-перше, дали мені коня, з яким я зовсім замучився... Якось дивлюсь — пасеться на полі корова Сіпіто. Я скочив з коня і хвать її за налигач! Оглядаюсь — де ж кінь? Погнався за конем, насилу спіймав його, обертаюсь — де ж корова? Відпустив коня, погнався за коровою, спіймав її, а коня вже нема! Лишив корову, кинувся за конем, оглядаюсь... Коротше кажучи, бігав я, висолопивши язика, від корови до коня і від коня до корови, поки вони обоє не повтікали. А вчора на загальних зборах голова заявив мені: "Іліко Чигогідзе, або виконуй свої функції добросовісно, або зніму тебе з посади..."

— І що ж ти збираєшся робити?

— Коли я побачив на дереві злодія, то подумав, що тепер реабілітую себе: спіймаю його, відведу в контору, і хай тоді посміє голова сказати, що, мовляв, Іліко погано працює! Аж виявляється, це ти, і я просто не знаю, що мені робити...

— Давай я піду з тобою в контору!

— Ти що, здурів? Хочеш, щоб твоя бабуся виколола мені друге око?!

— А що ж тобі лишається робити?

— Що? Відведу голові цю козу, і хай робить з нею, що хоче!

— А коза чия?

— Як то чия? Моя! Хіба ти вперше бачиш її?

— Але ж у неї була борода?

— Була, а тепер я її обстриг.

— Навіщо?

— Щоб не впізнали! А то ще глузуватимуть: сторож привів до контори свою козу!

— А далі що?

— Нічого. Коза нікудишня. Якби й пляшку молока випила, все одно не надоїш і склянки... А на м'ясо вона не годиться — самі кістки та шкіра. Від неї мені тільки збиток. Відведу, то ще й у роботу мені зарахується!

— А що, як довідаються?

— Як же довідаються, коли вона так змінилася? Мені й самому не віриться, що вона моя...