Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар

Він ліг під грушею, закурив цигарку й знічев'я спитав мене:

— Ну що гицелю, переніс операцію?

— Вам з Іліко смішки, а я мало не загинув!

— Так уже й загинув! Ну, розкололи б твій черепок, подивились би та одразу й стулили б, бо що ж робити в порожнечі?

— Зате у тебе й Іліко мозок аж з вух капає!

— А де це твій нікчемний пес Мурада? — раптом спитав Іларіон, і зараз же почулося собаче скавуління.

— Уб'ю того гицеля, уб'ю!.. Ох, песиголовцю Зурікело, бодай тебе собаки розірвали! І де ти знайшов цього безрідного псюгу?! Чи ви таке бачили, людоньки? То яйця носив з гнізда, а це вже взявся до курчат!

Аж запінившись від лайки, стежкою поміж тинами шкандибала з ломакою на плечі сусідка Епросіне. А поперед неї, жалібно скавулячи й тягнучи задню лапу, біг мій бідолашний Мурада.

— Переймай же його! — репетував із свого подвір'я чоловік Епросіне.

— Що таке, жінко? Чого ти сполошила все село? — вискочила з хати бабуся.— Хто вже без роду й племені, то це твій чоловік! Бач, вигадала, безрідний! Та я за нашого Мураду сиру з двох надоїв віддала мірошникові Симону!

Епросіне ще якийсь час лементувала, а собака дзявкав.

— Здрастуй, Мурадо! — привітався до пса Іларіон. "Здрастуй!" — відповів у думці Мурада й радісно заметляв хвостом.

— Достеменна лисяча порода,— промовив Іларіон, дістаючи з рота в собаки курчачий пух.— Чого від тебе хоче та Епросіне?

"А я хіба знаю? Сама ж і винна — бігають курчата перед очима. Хто ж не спокуситься?" — промовив у думці Мурада і подивився на Іларіона сумними очима.

— Добре перепало тобі по ребрах?

"Авжеж",— подумав Мурада й глянув на прибиту ногу.

— Не журися, кульгавість собаці не страшна! — заспокоїв його Іларіон.

"Не так уже й боляче, як думає Епросіне!" — усміхнувся Мурада, потім підвівся, тріпнув вухами й почав лизати Іларіонові руку.

— Слухай, а що в нього з мордою? — спитав мене Іларіон.

— Ото так обпікся. Учора він хотів ухопити з кеці8 мчаді і тицьнувся писком у жар...

— Це правда, Мурадо? — спитав Іларіон.

"Ех, якби не поспішив, то поласував би мчаді!" — зітхнув Мурада і лапою провів по писку.

— Та ти не собака, а золото! Цей сучий син он який здоровило і все ще на бабусиній шиї сидить, а ти вже сам про себе дбаєш! — похвалив Іларіон Мураду й поплескав його по загривку.— Але затям собі, що красти не можна! Нема нічого смачнішого за шматок хліба, зароблений чесною працею! От візьми хоч би й нашого завскладом, Датіко,— він уже однією ногою стоїть у могилі, а поки міг, усе гріб до себе, ненажера. Тепер захворів на водянку й валяється в ліжку, наче списаний товар. Чуєш? — спитав Іларіон.

"Та чую, але ж усі крадуть, а я що — боже ягня? Зрештою, я всього-на-всього собака!" — відповів у думці Мурада й подивився на мене.

— Ну йди ляж у своїй будці і щоб більше й ногою не ступив з двору, а то приб'ю тебе, сучий ти сину! — сказав я й легенько штурхнув пса ногою.

"Не лайся!" — огризнувся Мурада і, підібгавши хвоста, поплентався до будки.

— Сьогодні обійшов я колгоспні лани,— сказав Іларіон.— Листя на сої геть об'їдене. І сліди заячі бачив. Не завадило б нам пройтися завтра вдосвіта з рушницею.

— Ну, ти вже раз потяг був мене, а виявилося, що сліди не заячі, а козячі.

— А тепер, присягаюсь тобі, заячі! Я й бібки бачив.

— Ну добре, батоно9, підемо. Дивись тільки, щоб ті бібки та не виявились козячими!

— Не тобі, шмаркачу, вчити мене, де чиї бібки! Приготуй рушницю та прихопи свого Мураду — може, в пригоді стане... — сказав Іларіон, насунув мені аж на носа кашкета й пішов.

Рано-вранці ми втрьох брели високою — мало не в пояс — росяною травою. Попереду ступав Іларіон, за ним — я, а за мною тюпав увесь мокрий, у реп'яхах Мурада.

— Оце-то собака! — кепкував Іларіон.— Мабуть, думає, що ми зайці, і йде слідом. Скажи йому, хай біжить попереду!

— Марш уперед! — наказав я псові.

Мурада сів.

— Стомився бідолаха. Може, й ми відпочинемо та щось перекусимо? — спитав Іларіон і сів на землю.

— Що ж, відпочиньмо! — сказав я, опускаючись поруч.

Іларіон розстебнув сумку, дістав варену курку, розігрітий мчаді, молодий сир, пляшку чачі10 й розіклав усе це на великому плескатому камені, що замінив нам стіл. Я, з свого боку, додав до трапези пхалі11 з кропиви, лобіо, варену картоплю та сіль. І банкет почався.

— Ти, Іларіоне, не дуже плямкай, а то всіх зайців розполохаєш! — попередив я.

— З кого ти смієшся, поганцю? Та зайців тут хоч греблю гати, тільки треба вміти їх знайти! — розсердився Іларіон.

Він налив у склянки горілки і, промовивши: "Хай поможе нам перше євангеліє!", перехилив свою посудину.

— Хай поможе! — сказав я і теж перехилив.

— Закуси чим-небудь, а то згориш!

— Від чого? Від сивухи?!

— То в твоєї бабусі сивуха!.. Хай поможе нам друге євангеліє!

— Хай поможе і друге! — промовив я, і раптом мені стало весело.— Ну й міцнюща! Аж у нирки вдарила!

— Ще б пак — це ж чача12!

— Хай поможе третє євангеліє! — запропонував уже я.

— Хай поможе! — підтримав тост Іларіон і перекинув у рот склянку, а потім дістав кисета з тютюном.

— На ось закури мого — стамбульський! — сказав я, подаючи повний кисет, якого подарував мені Іліко.

Іларіон узяв кисет, понюхав тютюн, підозріливо глянув на мене, та все ж таки скрутив цигарку, прикурив, затягся — і раптом упав на спину.

— Що з тобою, Іларіоне?! — злякано кинувся я до нього.

В Іларіона очі закотилися під лоба, і він дивився на мене білками.

— Мурадо, мерщій води! — крикнув я у відчаї.

Іларіон заперечливо замахав руками, потім піднявся, довго дививсь на мене повними сліз очима, нарешті глибоко зітхнув і спитав голосом приреченого:

— Хто тобі дав, бічо, цього тютюну?

— Іліко!

Іларіон налив горілки, витер сльози, здійняв до неба руку з склянкою і промовив:

— О боже, скарай усіх на світі нероб і пройдисвітів! Дай мені побачити, як Іліко Чигогідзе конає в пекельних муках і щоб не було кому спасти його, крім мене!

— А що таке, дядьку Іларіоне?

— До тютюну примішано перцю!

— Ну, тоді хай поможе нам четверте євангеліє, і скарай боже Іліко! — сказав я, випив, і мені захотілося поцілувати Іларіона в ніс.— Дядечку Іларіоне, генацвале, ти кращий за всіх на світі! Я дуже люблю тебе! У тебе довгий ніс і добре серце. Якби не ти, то мені зовсім не варто було б жити на цьому світі. Шені чиріме13, дядечку Іларіоне, дай я тебе поцілую!

І я поцілував свого Іларіона в ніс.

— Ну, скажу тобі щиро, дорогий мій Зуріко, такого, як ти, хлопця ще світ не бачив. То дарма, що я старший за тебе на тридцять років. Хіба ж я не був твоїм ровесником? І хіба через тридцять років не будеш ти моїм ровесником? То яка ж тоді між нами різниця? Аніякісінької! Хіба має значення, в кого більше порості на голові? Не має. Ми друзі. Отож хай поможе нам дев'яте євангеліє!

— Не дев'яте, а п'яте, Іларіоне!

— Ех, хіба не однаково, коли більше трьох...

Ох, між друзями в зажурі

Я, Симон, Симон Долідзе... —14

заспівав я.

— Як то в зажурі? Хто це доводить мого Зуріко до того, що він журиться між друзями? У школі допікають? Обіллю гасом і підпалю ту кляту школу! Чи, може, хто хоче згубити тебе з світу? То знай: куля моя пробиває залізничну рейку! Кажи, хто він, і я продірявлю йому череп!

І Іларіон схопив рушницю й звів курок.

— Ану, пальни, Іларіоне, матері їхній ковінька! Нехай увесь світ знає, що ми тут!

Іларіон спустив обидва курки, гримнули один за одним постріли. Луна довго металася, мов пташка в клітці, між гурійськими горами, потім, знайшовши вихід, випурхнула на волю і десь пропала.

Не знаю, скільки часу я спав. Прокинувшись від холоду, я потер очі й подивився на стіл. Мабуть, Мурада давно вже поснідав, прибрав усе з столу й кудись пішов.

Я розбудив Іларіона.

— Чого тобі треба, бічо? — огризнувся Іларіон.— Стоїш над головою, наче стражник... Та прийми ту рушницю, а то, чого доброго, вистрілить у мене. Як устану, роз'юшу тобі носа!

— Я пройдуся трохи, може, зайця надибаю, поки ти зберешся.

— Коли стрілятимеш, не забудь заплющити ліве око! — гукнув мені вслід Іларіон.

Не встиг я ступити й десяти кроків, як почув Іларіонову лайку:

— А щоб тобі добра не було! Лайно ти, не собака! Бодай тебе вовки з'їли! Бодай тебе застрелили! Що тобі, ліньки вже гавкати?!

— Що сталося, Іларіоне? — підбіг я з рушницею в руках.

— На ось, полюбуйся,— сказав Іларіон, простягаючи мені долоню, на якій лежало кілька схожих на великі дробини заячих бібок.

— Ще теплі, розумієш? Теплі! — простогнав Іларіон і почав розтирати пальцем бібки.

— Де ти їх узяв?

— Та отут, поруч, за два кроки! Заходь мерщій згори, далеко він не втік. А я чатуватиму тут.

Я звів курок і рушив косогором. Пройшовши кільканадцять кроків, побачив об'їдену сою. "Заяча робота",— подумав я. Були й сліди. Вони привели мене до куща рододендрона. Тут сліди обривались. Я обійшов кущі і нічого не побачивши, штурхнув прикладом під низ. І раптом з куща вискочив заєць — справжній заєць, вухатий, косоокий, з білою смужкою на спині.

— Держи його! — несамовито закричав я і вистрілив.

Заєць, пригнувши вуха до спини, дременув униз.

— Іларіоне, біжить на тебе, не пропусти!

— Я тут, не бійся!

На хвилину запала мертва тиша. Потім я почув, як клацнув затвор, як Іларіон сплюнув, далі щось гепнулось на землю, вихопилась лайка, стогін, зітхання і потім нагле:

— Не пропусти, Зурікело, чкурнув до тебе!

Затамувавши дух, я пильно дивився перед собою. Несподівано гримнув постріл, другий, і водночас розкраяло мені душу собаче скавуління. В очах у мене потемніло, поза спиною мороз пішов, ноги підломились, і я без звуку опустився на землю...

* * *

— Мурадо, о мій Мурадо, поглянь на мене! — Я поцілував свого вірного друга і гірко заридав.

— Кріпися, синку, мужчині плакати негоже,— сказав Іларіон, змахуючи з своєї щоки сльозу.

Мурада розплющив очі й глянув на нас. Плакали всі троє — я, Іларіон і Мурада.

— Тобі боляче, Мурадо?

"Дуже боляче",— відповів у думці пес і звів очі на Іларіона.

— О, чом мені руки не повсихають і не осліпнуть очі!..— заголосив Іларіон.

"Хіба ж ти винен, Іларіоне? Під мухою був, та й заєць біг зовсім близько. Така собача доля: куля відхилилась і влучила в мене. До того ж у тебе така рушниця, що з неї вистрілиш у ворога, а попадеш у друга... Хіба забув, як, полюючи на куницю, ти так само підстрелив свого собаку? Не плач, Іларіоне, я на тебе не серджусь.