Полковникові ніхто не пише - Маркес Габріель Гарсіа

— Наш номер тисяча вісімсот двадцять третій.

Відколи ми чекаємо, цей номер двічі випав у лотереї, — заперечила жінка.

Полковник читав, як завжди, все від першої сторінки до останньої, навіть оголошення. Але цього разу не міг зосередитись. Він читав і думав про свою ветеранську пенсію. Дев'ятнадцять років тому, коли конгрес ухвалив закон, почався виправдувальний процес, що тривав вісім років. Потім потрібно було ще шість років, щоб виклопотати занесення полковника до списку. І тоді полковник востаннє отримав листа.

Він скінчив читати після сигналу гасити світло. А збираючись вимкнути його, побачив, що дружина не спить.

У тебе є ще та вирізка?

Жінка замислилась.

Так. Мусить бути десь серед паперів.

Вона вийшла з-під сітки від москітів, витягла з шафи дерев'яну скриньку з пачкою листів, складених по датах і зв'язаних гумовою стрічкою, і знайшла об'яву юридичної контори, яка брала на себе клопотання про пенсію для учасників війни.

Відколи я тобі товчу, щоб ти змінив адвоката, можна було б уже й витратити всі ці гроші, — сказала жінка, простягаючи чоловікові газетну вирізку. — Що нам з того, коли нам їх покладуть до труни, як це роблять індіанці?

Полковник прочитав вирізку дворічної давності й сховав у кишеню сорочки, що висіла за дверима.

Ото ж бо й лихо, що для зміни адвоката знов же потрібні гроші.

Ні, не потрібні, — рішуче сказала жінка. — Ти їм напишеш, щоб вирахували, скільки належить, із самої пенсії, коли її виклопочуть. Це єдиний спосіб зацікавити їх справою.

І от у суботу вдень полковник пішов до свого адвоката. Той безтурботно валявся в гамаку. Це був здоровезний негр з двома лише зубами у верхній щелепі. Він вступив у пантофлі на дерев'яних підошвах і одчинив вікно кабінету над запорошеною піанолою, закиданою паперами, скрученими в товсті сувої: вирізки з "Діаріо Офісіас", вклеєні в старі бухгалтерські зошити, і неповна збірка контрольних бюлетенів. Піанола без клавішів правила одночасно й за письмовий стіл. Перше ніж відкрити причину свого візиту, полковник висловив занепокоєння тим, що справа не посувається вперед.

Я вас попередив, що це справа не одного дня, — нагадав адвокат, коли полковник на мить замовк. Знемагаючи від спеки, він одкинувся на спинку стільця, і стілець зарипів. — Мої аґенти пишуть мені часто й сповіщають, що зневірюватись нема причини.

Те саме вже п'ятнадцять років, — обурився полковник. — Це вже стає схоже на казку без кінця.

Адвокат, не шкодуючи барв, почав змальовувати кручені стежки бюрократії. Стілець був досить тісний для його гладких старечих сідниць.

П'ятнадцять років тому було легше, — сказав він. — Тоді існувало муніципальне об'єднання ветеранів, що складалося з представників обох партій. — Потім набрав у легені гарячого повітря й виголосив наче щойно придуману сентенцію: — Єдність породжує силу.

У цьому разі не породила, — сказав полковник, уперше усвідомивши свою самітність. — Усі мої товариші повмирали, чекаючи звістки.

Адвокат не відступав.

Закон було прийнято досить пізно, — сказав він. — Не всім так щастило, як вам, щоб стати полковником у двадцять років. Крім того, в ньому не було спеціальної статті, тому уряд мусив вносити поправки до бюджету.

Завжди та сама пісня. Щоразу, коли полковник слухав її, у ньому прокидалась глуха образа.

Це не милостиня, — сказав він. — Ми не ласки просимо. Ми йшли на смерть, щоб урятувати республіку.

Адвокат розвів руками.

Все це так, полковнику, — сказав він, — Невдячність людська не має меж.

І ця пісня була знайома полковнику. Вперше він почув її після угоди про Неєрландію, коли уряд пообіцяв оплатити переїзд і відшкодувати збитки двомстам офіцерам революції. Ставши табором навколо гігантської сейби[23] в Неєрландїї, один революційний батальйон, який складався переважно з підлітків, що повтікали зі школи, чекав цілих три місяці. Потім хто як міг за власні кошти добувся додому і там чекав далі. Минуло майже шістдесят років, а полковник усе чекав.

Збуджений спогадами, полковник наважився на рішучий крок. Він зіперся правою рукою на стегно — саму кістку, обплутану волокнами нервів — і промурмотів:

Отже, я вирішив.

Адвокат не зрозумів.

Тобто?

Візьму іншого адвоката.

До кабінету ввійшла качка з кількома жовтими каченятами. Адвокат підвівся, щоб вигнати їх.

Як хочете, полковнику, — відповів він, замахуючись на птахів. — Як хочете, так і буде. Якби я був чудотворець, то не жив би в цьому хліві. — Тоді заклав двері, що вели на внутрішній двір, дерев'яними ґратами й знову сів на стілець.

Мій син працював усе життя, — сказав полковник. — Моя хата віддана в заставу. Закон про пенсії став довічною пенсією для адвокатів.

Для мене ні, — заперечив адвокат, — все до останнього сентаво я витратив на справу.

Полковника пригнітила думка, що він несправедливий.

Саме це я й хотів сказати, — поправився він і витер чоло рукавом. — Від цієї спеки іржавіють гайки в голові.

За хвилину адвокат перевернув догори дном весь кабінет, шукаючи повноваження. Сонце вже досягло середини вбогої хатини, збитої з неструганих дощок. Обшукавши всі кутки, адвокат став рачки, застогнав і витяг згорток паперів з-під піаноли.

Ось воно.

І подав полковникові аркуш паперу з печатками.

Я мушу написати моїм аґентам, щоб анулювали копії, — додав він.

Полковник здмухнув з паперу порох і сховав аркуш у кишеню сорочки.

Порвіть його самі, — сказав адвокат.

Ні, — відповів полковник. — Це на спогад про двадцять років, — і став чекати, що адвокат шукатиме далі. Але той і гадки не мав. Він підійшов до гамака, втер піт і задивився на полковника крізь сонячні промені, в яких танцювали порошинки.

Мені потрібні всі документи, — сказав полковник.

Які це?

Розписка.

Адвокат розвів руками.

Це неможливо, полковнику.

Полковник стривожився.

Бувши скарбником революційних сил в окрузі Макондо, він подолав за шість днів тяжкий шлях, везучи фонди громадянської війни в двох валізах, нав'ючених на мула, і прибився до табору в Неєрландії, волочачи за собою ледь живого мула, за півгодини до підписання угоди. Полковник Авреліано Буендіа — головний інтендант революційних сил на Атлантичному узбережжі — оформив розписку про отримання і заніс валізи до реєстрів капітуляції.

Це неоціненний документ, — сказав полковник. — Там розписка, написана власноручно полковником Ауреліано Буендіа.

Згоден, — відказав адвокат. — Але ці папери перейшли через тисячі й тисячі рук, через тисячі й тисячі канцелярій, поки осіли бозна в якому відділі міністерства оборони.

Документи такої вартості не можуть пройти повз увагу будь-якого урядовця, — сказав полковник.

Але за останні п'ятнадцять років урядовці багато разів змінювались, — уточнив адвокат. — Згадайте, що змінилося сім президентів. І що кожен президент змінив свій кабінет принаймні десять разів, і що кожен міністр змінив своїх службовців принаймні сто разів.

Але ніхто не міг забрати документів до себе додому, — сказав полковник. — Кожен новий урядовець мусив знайти їх на своєму місці. Адвокатові вже не ставало терпцю.

І нарешті, якщо ці папери вийдуть тепер з міністерства, то в списку їх поставлять на нову чергу.

Дарма, — сказав полковник.

Справа затягнеться ще на роки.

Дарма. Чекав довше, зачекаю ще.

Полковник поставив на столику в вітальні чорнильницю, поклав блокнот з лінованого паперу, ручку, чорнило й вимочку, а двері в кімнату лишив відчиненими на випадок, коли треба буде порадитися з дружиною. Вона молилась, перебираючи чотки.

Яке сьогодні число?

Двадцять сьоме жовтня.

Він писав дуже старанно, поклавши руку з ручкою на промокальний папір, спину тримав рівно, щоб легше дихати, як його вчили в школі. Духота в зачиненій вітальні ставала нестерпною. Краплина поту впала на лист. Полковник зібрав її на вимочку. Потім спробував підшкрябати слова, що розпливлись, але посадив кляксу. Однак його те не збентежило. Він написав примітку й зазначив на берегах: "набуті права". Тоді перечитав весь абзац.

Коли мене внесли до списку?

Дружина, не припиняючи молитви, почала згадувати.

Дванадцятого серпня сорок дев'ятого року.

За хвильку пішов дощ. Полковник заповнив аркуш великим, наче дитячим письмом, таким, як його навчили в народній школі у Манауре. Потім ще піваркуша — й підписався.

Перечитав листа дружині. Та після кожного речення схвально кивала головою.

Дочитавши, полковник заклеїв конверта й погасив світло.

Попроси кого-небудь, щоб тобі передрукували листа на машинці, — сказала жінка.

Ні, — відповів полковник. — Мені вже набридло просити.

З півгодини він слухав, як злива тарабанить по пальмовому листі даху. У селищі почався справжній потоп. Після сиґналу гасити світло в хаті де-не-де почало протікати.

Давно треба було так зробити, — сказала жінка. — Завжди краще порозумітись без посередників.

Це й зараз не пізно, — відказав полковник, прислухаючись до плюскоту дошу. — Можливо, все вирішиться до того, як скінчиться термін застави на будинок.

Залишилось два роки, — сказала жінка.

Він засвітив світло, щоб знайти, де крапає зі стелі. Підставив там бляшанку, взяту від півня, й повернувся до спальні під металічний стукіт крапель по блясі.

Може, їх так зацікавить нагода заробити, що вони вирішать усе ще до січня, — сказав полковник. І сам себе переконав. — Тоді якраз мине рік після Агустінової смерті, і ми зможемо піти в кіно.

Дружина тихенько засміялася.

Знаєш, я вже й не пам'ятаю тих смішних ляльок, — сказала вона. Полковник спробував розгледіти її крізь сітку від москітів.

Коли ти була останній раз у кіно?

В тридцять першому році, — сказала вона. — Пускали "Заповіт мерця".

Була бійка?

А хто зна... Якраз на тому кадрі, коли привид намагався викрасти у дівчини намисто, линув дощ.

Шум дошу приспав їх. Полковника непокоїв якийсь біль усередині. Але він не стривожився. Він був готовий пережити ще один жовтень. Загорнувся в ковдру з вовни, на мить уловив натужне жінчине дихання — вже невиразно, пливучи у сні. Тоді заговорив — цілком свідомо.

Жінка прокинулася.

— 3 ким це ти говориш?

Ні з ким, — відказав полковник. — Я подумав, що на зборах у Макондо ми мали рацію, коли радили полковникові Буендіа не здаватись. Через це бо й пропало все.

Лило весь тиждень. Другого листопада — всупереч полковниковій волі — жінка віднесла квіти на Агустінову могилу.