Полковникові ніхто не пише - Маркес Габріель Гарсіа

Полковник відкрив бляшанку й побачив, що кави лишилось не більше ложечки. Зняв з плити казанок, вилив половину води на долівку й до останньої порошинки, поки заблищали в каві стружечки бляхи, вишкрябав над казанком бляшанку.

Чекаючи, поки кава закипить, полковник бездумно сидів біля плити з обпаленої глини, аж раптом у нього запекло під грудьми, ніби він наївся отруйних грибів або чемериці. Стояв жовтень. Ранок, тяжкий навіть для такої людини, як полковник, що вже пережив безліч подібних ранків. П'ятдесят шість років — відколи закінчилась остання громадянська війна — полковник тільки те й робив, що чекав. Жовтень — як фатум, він неодмінно приходить.

Дружина полковникова підняла сітку від москітів, побачивши, що полковник заходить з кавою до спальні. Вночі у неї був напад ядухи, і тепер її змагав тяжкий сон. Однак вона підвелась, щоб узяти чашку.

А ти?

Вже випив, — збрехав полковник. — Ще лишилась повна велика ложка.

Здалеку долинав похоронний дзвін. Полковник забув про похорон. Поки його дружина пила каву, він одчепив гамак з одного боку і закинув його за двері. А жінка думала про небіжчика.

Народився в двадцять другому, — сказала вона. — Рівно через місяць після нашого сина. Сьомого квітня.

Хвора сьорбала каву, уривчасто дихаючи. Вона ніби не мала тіла, самі білі хрящі на зігнутому, закам'янілому хребті. Від тяжкої задишки вона й питаючи говорила так, ніби стверджувала. Вона вже допила каву, а думки про небіжчика не покидали її.

Як це, мабуть, жахливо, коли тебе ховають у жовтні! — зауважила вона.

Чоловік не озвався. Він одчинив вікно. Надворі був жовтень. Полковник задивився на яскраву зелень, на купочки землі, вириті дощовими черв'яками, і знову відчув, як його пройняло наскрізь згубним подихом жовтня.

Вогкість мене аж до кісток пронизує, — сказав він.

Таж зима, — відповіла дружина. — Ще відколи задощило, я все кажу тобі, щоб спав у шкарпетках.

А я вже тиждень як у них сплю.

Мрячило. Полковник найрадніше загорнувся б у ковдру й знову ліг у гамак. Але настирливе калатання надтріснутих дзвонів нагадало йому про похорон. "Жовтень", — промурмотів він і одступив насеред кімнати. А тоді згадав про півня, прив'язаного до ніжки ліжка. То був надресирований півень-перебієць.

Віднісши чашку до кухні, він завів годинника з маятником у різьбленій рамі. На відміну од спальні, де навіть не вистачало повітря для хворої, зала була простора; чотири плетені крісла-гойдалки стояли навколо столика, застеленого скатертиною; на столику — гіпсовий кіт. На стіні навпроти годинника висіла картина — жінка в серпанку, оточена амурчиками.

Було двадцять хвилин на восьму, коли полковник скінчив заводити годинник. Він одніс півня на кухню, прив'язав його до ніжки плити, змінив воду в банці і сипнув півневі жменю кукурудзи. Крізь поламаний паркан проліз гуртик дітлахів. Вони вмостились кружком навколо півня й мовчки розглядали його.

Годі вам дивитись на нього, — сказав полковник, — зурочите.

Діти не ворухнулись. Один хлопчик почав награвати на губній гармонії модну пісеньку.

Не грай сьогодні, — сказав полковник. — У селищі небіжчик.

Хлопчик сховав гармонію в кишеню штанів, а полковник пішов до кімнати вдягнутись на похорон.

Біле вбрання було не випрасуване, бо жінка хворіла. І тому полковникові довелось дістати старий чорний костюм, який він після одруження надягав лише з урочистих нагод. Він насилу добув з дна скрині костюм, загорнений у газети і цересипаний нафталіном від молі. Полковникова дружина, простягшись на ліжку, все думала про померлого.

Він, либонь, уже зустрівся з Агустіном, — мовила вона. — Може, небіжчик не розповість Агустінові, що сталося з нами після його смерті.

Вони зразу засперечаються про півня, — сказав полковник.

Він розшукав у скрині великий старий парасоль. Дружина виграла його на одній з лотерей, що мали на меті збирати кошти для партії полковника. Того ж вечора вони були на спектаклі, якому не завадив навіть дощ. Полковник з дружиною й сином Агустіном — йому тоді було вісім років — були на спектаклі до кінця; вони сиділи під парасолем. Тепер Агустіна нема на світі, а блискучий шовк парасоля поїла міль.

Поглянь, що сталося з нашим блазенським парасолем, — виголосив полковник свою улюблену фразу й розкрив над головою химерне плетиво металевих прутиків. — Тепер він придатний лише на те, щоб лічити зірки.

Він осміхнувся. Але дружина навіть не глянула на парасоль.

Все так, — промурмотіла вона. — Ми гниємо живцем, — і заплющила очі, щоб зосередитись на думці про небіжчика.

Поголившись навпомацки — дзеркала не було вже давно — полковник мовчки одягнувся. Холоші щільно облягали ноги, мов довгі кальсони; застебнуті на кісточках на довгі петлі, штани трималися на поясі двома латочками з тієї ж тканини; паточки проходили крізь дві позолочені пряжки, пришиті на боках. Полковник не носив ременя. Сорочка кольору старого картону застібалась мідним ґудзиком, який заразом утримував і накладний комірець. Але комірець той був подертий, тому полковник відмовився від краватки.

Полковник надягав кожну річ так, ніби вершив таїнство. На кісточках рук, на шиї під блискучою, туго натягнутою шкірою проступали плями екземи.

Перед тим, як узути лакові черевики, полковник обшкрябав бруд, що налип на рантах. І от жінка побачила його у вбранні, в якому він був у день весілля. Тільки тепер вона помітила, як постарів її чоловік.

Ти вбрався, мов на якусь велику подію, — зауважила жінка.

А цей похорон і є велика подія, — сказав полковник.

За багато років це був перший небіжчик, що умер своєю

смертю.

Розгодинилось після дев'яти. Полковник уже збирався вийти, коли жінка схопила його за рукав.

Зачешися, — сказала вона.

Він спробував пригладити роговим гребінцем цупке сиве волосся. Але марно.

Я, мабуть, схожий на папугу, — зауважив він. Жінка пильно його оглянула. Подумала — ні. Полковник не був схожий на папугу. Це був сухорлявий чоловік з міцними кістками, ніби позґвинчуваними в суглобах. Якби не жваві очі, він би скидався на витягнений з формаліну експонат.

У тебе непоганий вигляд, — сказала вона і додала, коли чоловік виходив з кімнати: — Запитай лікаря, чи ми не дуже йому набридли.

Вони жили на околиці селища в хаті, критій пальмовим листям, з облупленими стінами.

Було ще вогко, але дощ перестав. Полковник спустився покрученою вуличкою до майдану. Вийшов на центральну вулицю й здригнувся. Скільки сягало око, селище потопало в квітах. Жінки в чорному, сидячи біля дверей домівок, чекали на похорон.

Коли він дійшов до майдану, знову припустив дощ. Хазяїн більярдної з дверей побачив полковника й гукнув, простягаючи руки:

Полковнику, зачекайте, я винесу вам парасольку...

Полковник відповів, не повертаючи голови:

Дякую, мені й так добре.

Похоронна процесія ще не вийшла. Чоловіки, вдягнені в біле, з чорними краватками, розмовляли біля дверей під парасольками. Один побачив полковника, що перестрибував через калюжі на майдані, й гукнув:

Йдіть сюди, друже!

Дякую, друже, — відповів полковник. Але не прийняв запрошення, а пішов прямо до небіжчикової хати, щоб висловити співчуття його матері. Перше, що він відчув, — це пахощі сили-силенної квітів. Потім — задуху. Полковник спробував пропхатись між людьми, що товпилися в спальні. Тоді хтось поклав йому руку на плече і проштовхнув далі повз скорботні постаті до небіжчика — на обличчі в того різко випинався ніс із широкими ніздрями.

Біля труни сиділа мати й відганяла від неї мух віялом, сплетеним з пальмового листя.

Жінки, вбрані в чорне, дивилися на померлого, як дивляться на плин річки. Раптом з глибини кімнати почувся чийсь голос. Полковник відсторонив якусь жінку, побачив — у профіль — матір, поклав їй руку на плече. Стиснувши зуби, він промовив:

Щиро співчуваю...

Мати не повернула голови, тільки розтулила уста й застогнала. Полковник раптом хитнувся, бо відчув, як на нього насунулась і штовхає до померлого якась сила. Хату сповнило тужне голосіння. Руками полковник шукав опори, але не намацав стіни. Скрізь були самі тіла. Хтось пошепки, дуже лагідно, сказав йому на вухо: "Обережно, полковнику". Він обернувся й побачив небіжчика. Але не впізнав його, бо небіжчик, угорнений в білі завої, з сурмою, вкладеною йому в руки, мав вид холодно-суворий, ніби скутий якоюсь невидимою силою, і тому здавався таким розгубленим, як і полковник.

Звівши голову, щоб ковтнути повітря, полковник побачив труну, що, похитуючись, пливла над голосінням до дверей, по квітах, які черкались об стіни. Полковник упрів. Йому боліли суглоби. Через мить він відчув, що вийшов на вулицю, бо рясний дощ сіконув його по повіках. Хтось ухопив його під руку й сказав:

Поспішайте, куме, я на вас чекаю.

Це був дон Сабас, хрещений батько його померлого сина, єдиний з керівників їхньої партії, який уник політичного переслідування і залишився жити в селищі.

Дякую, куме, — відказав полковник і мовчки пішов під Сабасовою парасолькою. Оркестр заграв похоронний марш. Полковник звернув увагу на те, що в оркестрі нема сурми, і тепер лише усвідомив, що мертвий музика вже не встане.

Бідолаха, — прошепотів він.

Дон Сабас кахикнув. Він тримав парасольку лівою рукою, майже на рівні голови, бо був нижчий за полковника. Чоловіки розговорилися, коли похід проминув майдан. Дон Сабас повернув до полковника скрушне обличчя й сказав:

Куме, як півень?

Удома, — відповів полковник.

В цю мить хтось гукнув:

Куди ви тягнете того мерця?

Полковник звів погляд угору й побачив алькальда, що стояв на балконі. Алькальд був у коротких штанях і фланелевій сорочці, він бундючно надимав неголені щоки. Музики перестали грати похоронний марш. І зразу ж полковник почув голос падре Анхела, що перегукувався з алькальдом. Крізь стукіт дощових крапель по парасольці полковник розібрав слова.

І що там? — запитав дон Сабас.

Та нічого, — відповів полковник. — Похорон не може пройти перед поліційним постом.

Я забув, — погодився дон Сабас. — Я завжди забуваю, що ми в стані облоги.

Але ж це не повстання, — сказав полковник. — Це тільки бідний мертвий музика.

Процесія звернула вулицею вниз. Жінки біля хат дивились на неї мовчки, кусаючи нігті. Але за якусь хвилину повиходили насеред вулиці, гукаючи вслід слова похвали, подяки і прощання, наче вірили, що мертвий у своїй труні чує їх.

На цвинтарі полковникові стало погано.