Зерно правди - Сапковський Анджей

Була вона маленька, метка щебетуха, справжня синичка. Ця мене зовсім не боялася. І от якось, була якраз річниця мого перетворення, перепили ми меду і... хе-хе! Зразу ж після цього вискочив я з ліжка — і до дзеркала... Признаюсь тобі, Геральте, був я зневірений і пригнічений. Морда якою була, такою і зосталась, хіба що з трохи дурнішим виразом. А ще кажуть, що в казках зібрана мудрість народна. Та г.. на вона варта, така мудрість, Геральте! Ну, щоправда, Фенна швидко подбала про те, щоб я забув про всі свої прикрощі. Кажу ж тобі, весела була дівчина. Знаєш, що надумала? Страшити разом небажаних прибульців. Уяви собі — заходить такий гість на подвір'я, розглядається, а тут я з риком та ревом мчу на нього на чотирьох, а Фенна, голісінька, сидить у мене на спині і сурмить у дідусів мисливський ріжок.

Нівеллен затрясся зо сміху, блискаючи білими іклами.

— Фенна, — вів він далі, — пробула в мене цілий рік, а тоді повернулася додому з чималим приданим. Збиралася, як я чув, вийти заміж за якогось багатого шинкаря, вдівця.

— Розповідай далі, Нівеллене, це цікаво.

— Правду кажеш? — запитало страховисько, чухаючи за вухами. — Ну то й добре. Наступна, Примула, була дочка зубожілого лицаря. Лицар, коли сюди прибув, мав тільки худючу шкапу, заіржавілу кірасу і неймовірно великі борги. Паскудний був, кажу тобі, Геральте, як купа гною з-під обори, і ширив круг себе відповідні пахощі. Примулу, даю собі руку відрубати, зачали в той час, коли він був у поході, бо дівчина вдалася хоч куди. Морди моєї вона не боялася, що й не диво, бо проти її татуся я міг їй видаватися цілком привабливим. Темперамент у неї виявився хвацький, і вже через два тижні ми з нею зайшли в дуже близькі стосунки, під час яких вона любила шарпати мене за вуха, вигукуючи: "Загризи мене, звірю! Роздери мене, потворо!" — і всяку таку дурню. Ну, і я, сповнившись певності в собі, хука, як-от кажуть, не давав. У перервах я підбігав до дзеркала, але, уяви собі, Геральте, дивився в нього з дедалі більшим неспокоєм. Чомусь я все більш і більш боявся своєї колишньої подоби з чималими ґанджами. Знаєш, Геральте, був я тоді якийсь крихкотілий, хирлявий, а тут раптом зробився хлопцем хоч куди. Раніш постійно був хворий і текло в мене з носа, я кашляв, а тепер усе як рукою зняло. А зуби? Ти й не повіриш, які в мене були зіпсовані зуби! А тепер? Можу перегризти ніжку крісла. Хочеш, щоб я перегриз ніжку крісла?

— Ні, не хочу.

— Ну, може, це й добре, — оскалив пащу Нівеллен, — а дівчатам подобались мої подвиги, і в домі зосталося дуже мало цілих крісел.

Нівеллен позіхнув, причому довгий язик його скрутився в дудочку.

— Утомився я від усіх цих балачок, Геральте. Словом, потім були ще дві — Ілька та Венімира, і все повторювалося так само, аж до нудоти. Спершу мішанина страху й обережності, потім перші ознаки симпатії, яку я розпалював дрібними, але коштовними подарунками, потім "Загризи мене! З'їж мене всю!", потім повертався татусь, ми зі слізьми прощалися, і моя скарбниця зазнавала чималого збитку. Тож я вирішив подовжити періоди самотності. Звісно, в те, що дівочий поцілунок змінить мою подобу, я давно вже перестав вірити. І змирився зі своєю долею. Ба більше, я дійшов висновку, що добре так як є, і ніякі зміни не потрібні.

— Ніякі, Нівеллене?

— Уяви собі. Кажу ж тобі, коняче здоров'я, пов'язане з цією подобою, — це раз. Друге — моя дивоглядна зовнішність діє на дівчат як збуджувальний засіб. Не смійся! Я більш ніж певен, що, маючи людську подобу, довелося б мені чимало побігати, щоб доступитись до такої, як, наприклад, Венімира, вважай, красуні. Та на такого, як на тім портреті, вона й дивитися б не за хотіла! Ну й, по-третє — безпека. Татусь мій мав багато ворогів, і декотрі з них живі й дотепер. Ті ж, кого спровадила в рай чи в пекло дружина під моєю невмілою орудою, також мали родичів. У підвалах багато золота. Та якби не страх, який я буджу самим своїм виглядом, давно вже по нього хтось би прийшов. Хоча б ті ж таки селяни з вилами.

— А ти цілком певен, — запитав Геральт, крутячи в руках порожнього келиха, — що в теперішньому своєму образі нікому не вчинив зла, жодному батькові, жодній дочці, ані родичеві, ані нареченому дочки? Як ти вважаєш, Нівеллене?

— Та облиш ти, Геральте! — обурилося страховисько. — Кажу ж тобі, що батьки нетямилися з радощів, бо був я ввічливий і щедрий з ними понад усяку міру! А дочки? Не бачив ти їх, які вони сюди прибували: в латаних сукнях, зі зморщеними, червоними від постійного прання руками, згорблені від коромисел з важкими відрами. Примула і через два тижні ще мала на плечах і стегнах сліди паска, яким її маніжив шановний татусь! А в мене вони ходили, як принцеси, до рук нічого, окрім віяла, не брали. Не знали навіть, де тут кухня. Я наряджав їх, обдаровував коштовними дрібничками. На першу вимогу вичаровував гарячу воду для бляшаної ванни, яку ще татусь мій загарбав у Ассенгарді для мами. Ти уявляєш собі, Геральте, — бляшана ванна! Рідко який шляхтич, та що я кажу! — рідко який владика має в себе бляша

ну ванну. Для дівчат то був дім наче з казки, а щодо ліжка, то... А , зараза, віриш, цнота нині — річ набагато рідкісніша за скельного дракона. Жодної не силував, Геральте.

— Але ж ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити, Нівеллене?

— Лайдак, який зазіхнув на решту моєї скарбниці, а дочок більш не мав! — твердо відказав Нівеллен. — Жадібність людська не має меж.

— І ніхто інший?

— І ніхто інший.

Обоє замовкли, видивляючись на полум'я свічок, що нервово блимало.

— Нівеллене, — раптом озвався відьмак, — а зараз ти живеш сам?

— Знаєш що, відьмаку, — відповів Нівеллен, помовчавши, — от саме зараз, як мені здається, і повинен я схопити тебе за комір та й скинути зі сходів, обклавши останніми словами! А знаєш, за що? За те, що маєш мене за придурка. Я ж із самого початку примітив, як ти нашорошуєш вуха, як зиркаєш на двері... Добре ж знаєш, що живу не сам. Що, хіба не так?

— Так. Вибачай.

— К бісу вибачення! Ти її бачив?

— Так. У лісі, біля брами. Чи не після її появи тут купці з дочками від'їздять звідсіля ні з чим?

— А, то ти знаєш і про це? Еге ж, після її появи.

— Якщо дозволиш, іще одне запитання...

— Ні. Не дозволю.

Знову запала мовчанка.

— Що ж, воля твоя, — озвався нарешті відьмак. — Щиро дякую за гостинність, господарю. Час у дорогу.

— Слушний рішенець, — Нівеллен також підвівся з-за столу. — 3 певних причин не можу запросити тебе переночувати в замку, але й ночувати в цих лісах не раджу. З того часу, як околиця ця геть вилюдніла, недобре тут ночами. Ой, недобре! Так що краще б тобі повернутися на тракт до сутінок.

— Буду мати це на увазі, Нівеллене. А взагалі ти цілком певен, що тобі не потрібна моя поміч?

Страховисько скоса подивилося на відьмака.

— А ти певен, що зміг би мені допомогти? Зміг би зняти з мене це закляття?

— Йдеться не тільки про таку поміч.

— Ти не відповів на моє запитання. Хоча... Хоча й відповів — не зміг би.

Геральт пильно подивився страховиську прямо в очі:

— Не пощастило вам тоді, — сказав він, — з усіх святинь у Геліболі та долині Німнар надало вам напасти саме на храм Корам Агх Тега, левиноголового павука. Щоб зняти закляття, наслане жрицею Корам Агх Тега, треба мати здібності і знання, яких у мене немає.

— А в кого є?

— А, то все ж таки це тебе зацікавило? А казав, тобі добре, як є?

— Як є, так. Але не як може бути. Боюсь я...

— Боїшся чого?

Страшило затрималось у дверях кімнати, обернулося:

— Досить з мене твоїх запитань, відьмаку, які ти постійно ставиш замість відповідати на мої. Слухай, віднедавна сняться мені вельми паскудні сни. Мабуть, слово "страхітливі" було б доречніше. Чи маю я підстави боятися? Тільки, прошу, коротко.

— А після такого сну, прокинувшись, ти ніколи не помічав, що ноги твої брудні, не знаходив у постелі глиці?

— Ні.

— А чи...

— Ні. Тільки прошу, коротко.

— Твій страх небезпідставний.

— Чи можна цьому якось запобігти? Прошу, коротко.

— Ні.

— Ну, нарешті. Ходім, я тебе проведу.

На подвір'ї, коли Геральт поправляв в'юки, Нівеллен погладив кобилу по храпу, поляскав по шиї. Рибка, рада пестощам, нагнула голову.

— Любить мене звірина, — похвалилося страховисько, — і я люблю її теж. Кицька моя, Ненажерка, хоча спочатку була й збігла, потому вернулася знов. Довгий час то була єдина жива істота, яка товаришувала мені в недолі. Веерена теж...

Раптом він умовк, викривлюючи пащеку. Геральт посміхнувся.

— Теж любить котів?

— Птахів,— вищирив ікла Нівеллен. — А бодай тобі, прохопився! Ну, та дарма. То не чергова купецька донька, Геральте, ані чергова спроба знайти зерно правди в давніх небилицях. То щось поважне. Ми кохаємося. Спробуй тільки засміятись — дістанеш у писок.

Геральт не засміявся.

— Твоя Веерена, очевидно, русалка, — сказав він. — Знаєш про це?

— Маю таку підозру. Худорлявенька, чорненька, розмовляє рідко й незрозумілою для мене мовою. Людської їжі не вживає. Цілими днями пропадає десь у лісі, потім вертається. Як? Відповідає?

— Більш-менш, — відьмак підтяг попругу. — Гадаєш, либонь, що вона не повернулася б, якби ти знову став людиною?

— Певен у цьому. Ти ж знаєш, як русалки бояться людей. Мало хто бачив русалку зблизька, а я і Веерена... Ет, зараза! Ну, бувай, Геральте.

— Бувай, Нівеллене.

Геральт торкнув кобилу п'ятами під боки і рушив до брами. Потвора пленталась обіч.

— Геральте?

— Слухаю.

— Не такий я дурень, як ти, мабуть, вважаєш. Ти приїхав сюди слідами котрогось із купців, що побували тут останнім часом. Чи не приключилося чого з кимось із них?

— Приключилося.

— Останній був тут три дні тому. З дочкою. Вона не з найвродливіших. Я звелів домові зачинити всі двері та віконниці й не подавав ознак життя. Покрутились вони на подвір'ї та й поїхали собі геть. Дівчина зірвала одну троянду з тітчиного куща й приколола собі до сукні. Так що шукай їх десь-інде. Але май на увазі — це паскудна околиця. Я вже казав тобі, що вночі ліс не найбезпечніше місце. Вчуваються і ввижаються в ньому лихі речі.

— Дякую, Нівеллене, я про тебе пам'ятатиму. Хто знає, може, й знайду

когось, хто...

— Може, знайдеш, а може, й ні. Це вже мій клопіт, Геральте, моє життя, моя провина й моя за неї кара.