Трістан - Манн Томас

Тепер вони заборонили мені грати, але тоді, вдома, я ще грала. Ми грали вдвох з батьком... Авжеж, я люблю згадувати ті роки, особливо сад, наш сад за будинком. Він був страшенно занедбаний, зарослий, захищений потрісканим, замшілим муром; але якраз це й додавало йому великого чару. Посередині був водограй, оточений густим кільцем півників. Улітку я, бувало, цілі години проводила там з товаришками. Ми сиділи на складаних стільчиках навколо водограю...

— Як гарно! — мовив пан Шпінель і звів плечі.— Ви сиділи й співали?

— Ні, ми здебільшого плели.

— І все-таки... Все-таки...

— Так, ми плели й балакали собі, шість моїх товаришок і я...

— Як гарно! Боже, послухайте, як гарно! — вигукнув пан Шпінель, і обличчя його скривилося.

— Що ж тут такого гарного, пане Шпінель?

— О, те, що, крім вас, там було ще шестеро дівчат, що ви не входили в це число, а були ніби королевою над ними... Ви вирізнялися серед своїх шести товаришок. У косах у вас сяяла маленька золота корона, невидима, але знаменна...

— Не вигадуйте, яка там корона...

— І все-таки вона сяяла, хоч і незримо, я побачив би її, ясно побачив би її у ваших косах, якби тієї години непомічений стояв у заростях...

— Бог його знає, що б ви побачили. Але вас там не було, зате одного дня з-за кущів разом з моїм батьком вийшов мій теперішній чоловік. Боюсь, що вони навіть чули дещо з наших балачок...

— Отже, ви там познайомилися зі своїм чоловіком, шановна пані?

— Так, я там з ним познайомилась! — мовила вона голосно й весело, і, коли всміхнулася, над бровою в неї дивно й напружено проступила ніжно-блакитна жилка.— Він, бачте, приїхав до мого батька в справах. Другого дня його запросили на обід, а ще через три дні він попросив моєї руки.

— Справді? Все відбулося так швидко?

— Авжеж... Тобто відтоді події вже розвивались трохи повільніше. Мій батько, щоб ви знали, зовсім но хотів віддавати мене заміж і лишив собі довгий термін на роздуми. По-перше, йому дуже не хотілося підпускати мене від себе, а крім того, він мав ще й Інші міркування. Але...

— Але що?

— Але якраз мені хотілося вийти заміж,— усміхнулася вона, і блакитна жилка знов надала її милому обличчю сумного, хворобливого виразу.

— Ага, ви хотіли вийти заміж.

— Так, і, як бачите, виявила досить тверду волю...

— Авжеж, бачу.

— Тож батькові, врешті, довелось поступитися.

— І ви покинули його самого і його скрипку, покинули старий дім, зарослий садок, водограй, шістьох своїх товаришок і поїхали з паном Клетеріаном.

— І поїхала... Ну й дивно ж ви висловлюєтесь, пане Шпінель! Майже по-біблійному! Так, я покинула все це, бо така воля природи.

— Авжеж, мабуть, така її воля.

— А крім того, йшлося ж про моє щастя.

— Звичайно. І сподіване щастя прийшло...

— Воно прийшло тієї хвилини, пане Шпінель, коли мені вперше принесли маленького Антона, нашого Антона, і він закричав, скільки було духу в його маленьких здорових легенях, такий міцний і здоровий...

— Ви вже не вперше говорите мені про здоров'я свого малого Антона, шановна пані. Він, мабуть, на диво здоровий хлопчик?

— Так. І до смішного схожий на мого чоловіка!

— Ага! Ось як усе було. І тепер ваше прізвище вже не Екгоф, а зовсім інше, і ви маєте маленького, здорового Антона, і з вашим дихальним горлом не все гаразд.

— Так. А ви надзвичайно загадкова людина, пане Шпінель, це таки правда...

— Їй же богу, правда! — докинула радниця Шпиц, що, звичайно, теж сиділа біля них.

І ця розмова також не раз зринала в пам'яті дружини пана Клетеріана. Хоч наче нічого важливого не було сказано, а все ж за цими словами стояло щось таке, що давало поживу для її роздумів про своє життя. Може, це й був той шкідливий вплив, який почав її підточувати? Вона ще дужче занепала на силі, часто в неї з'являлася гарячка, тихе палахкотіння, в яке вона поринала з почуттям лагідного піднесення і яке залишало по собі задумливий, бундючний, самовдоволений, трохи ображений настрій. Коли вона не лежала в постелі і пан Шпінель з неймовірною обережністю підступав до неї, зупинявся за два кроки, одну свою величезну ногу відставивши назад, а тулубом подавшись уперед, і починав говорити шанобливо-приглушеним голосом, наче в несміливому захваті обережно підносив її вгору й садовив на хмару, куди не досягне жоден земний звук і жодне земне почуття, вона згадувала, яким тоном вимовляв свою звичну фразу пан Клетеріан: "Не поспішай, Габріело, take care, серце моє, не розтуляй рота!",— ніби когось міцно й доброзичливо поплескував по плечі. Але вона зразу ж відганяла від себе цей спогад, щоб, відчуваючи кволість і піднесення, лежати на хмарі, яку їй послужливо розстеляв пан Шпінель.

Одного дня вона раптом повернулася до розмови про своє походження і свою молодість.

— Отже, пане Шпінель, ви справді побачили б корону? — мовила вона.

І хоч розмовляли вони про це тижнів два тому, він зразу зрозумів, про що йдеться, і почав схвильовано запевняти її, що тоді, біля водограю, де вона сиділа серед шістьох своїх товаришок, він неодмінно побачив би, як виблискує, сяє в її косах не видима нікому невеличка корона.

Через кілька днів хтось із пацієнтів спитав її з ввічливості, як почуває себе маленький Антон. Вона кинула швидкий погляд на пана Шпінеля, що стояв неподалік, і трохи знуджено відповіла:

— Дякую, а як же йому почувати себе? У нього і в мого чоловіка все гаразд.

Наприкінці лютого, одного морозяного дня, ще яснішого й кращого за попередні, в "Затишку" зчинилась весела метушня. Хворі на серце розмовляли так жваво, що в них аж щоки рожевіли, ге-нерал-діабетик наспівував, як хлопчак, а добродії з неслухняними ногами розгулялися, мов діти. Що ж сталося? Дуже важлива подія: пожильці санаторію мали всі разом поїхати в гори, кількома саньми, під ляскіт батогів і дзеленчання дзвоників. Доктор Леандер вирішив таким чином розважити своїх пацієнтів.

Звичайно, "тяжкі" мусили залишатися вдома. Бідолашні "тяжкі"! Решта хворих по-змовницькому кивали одне одному, домовляючись нічого не казати їм про свій задум: адже так приємно, коли можеш виявити комусь співчуття й показати свою уважність. Проте дома лишилися й декотрі з тих, хто міг спокійно взяти участь у прогулянці. Що стосується панни фон Остерло, то її легко було зрозуміти. Людина, обтяжена стількома обов'язками, не може дозволити собі такої розкоші, як катання на санях. Господарство санаторію рішуче вимагало її присутності; одне слово, вона лишилася в "Затишку". Але всім було прикро, що дружина пана Клетеріана також не захотіла нікуди їхати. Дарма переконував її доктор Леандер, що свіже повітря буде їй корисне; вона запевняла, що не має настрою кататися, що в неї мігрень, що вона себе погано почуває, і, кінець кінцем, довелось дати їй спокій. А згадуваний цинік і жартун дістав, таким чином, привід зауважити:

— Ось побачите, що тепер і гнилий недоросток не поїде.

Виявилось, що він мав рацію: пан Шпінель заявив, що він сьогодні після обіду хоче попрацювати,— він дуже любив означати свою сумнівну діяльність словом "працювати". А втім, його відмова нікого не зажурила, і так само легко всі змирилися з тим, що радниця Шпац теж вирішила залишитися з своєю молодшою товаришкою, бо, мовляв, її вгойдує їзда.

Зразу після обіду, який сьогодні був перенесений на дванадцяту годину, до "Затишку" під'їхали сани, і пожильці, тепло вдягнені, зацікавлені й схвильовані, рушили до них через сад. Дружина пана Клетеріана стояла з радницею Шпац біля засклених дверей, що вели на терасу, а пан Шпінель — біля вікна в своїй кімнаті, і дивилися на тих, що від'їздили. Вони бачили, як серед жартів і сміху відбувалися маленькі сутички за кращі місця, як панна фон Остерло, з боа на шиї, бігала від саней до саней і засовувала під сидіння кошики з їжею, як доктор Леандер, у хутряній шапці, насунутій на чоло, ще раз обвів поглядом усю процесію, блиснувши окулярами, потім сів і дав знак від'їздити... Коні рвонули з місця, декотрі дами заверещали і впали на спинки сидінь, задзеленчали дзвоники, заляскали батоги з короткими пужалнами, і їхні довгі ремінці потяглися по снігу за полозками. Панна фон Остерло стояла на дорозі і махала хусточкою, аж поки сани зникли за поворотом і веселий гомін завмер удалині. Потім вона садом подалася назад до будинку, щоб негайно взятись до своїх обов'язків, обидві дами відійшли від засклених дверей, і майже одночасно з ними покинув свій спостережний пункт пан Шніпель.

У санаторії запала тиша. Тих, що поїхали на прогулянку, годі було сподіватися раніше, ніж увечері. "Тяжкі" лежали по своїх кімнатах і страждали. Дружина пана Клетеріана і її старша товаришка трохи погуляли й вернулися кожна до себе. Пан Шніпель також сидів у своїй кімнаті і робив те, що й завжди. О четвертій дамам принесли по півлітра молока, а пан Шпінель отримав свій ріденький чай. Невдовзі після того дружина пана Клетеріана постукала в стіну, що відділяла її кімнату від кімнати радниці Шпац, і сказала:

— Може, зійдемо до вітальні, пані Шпац? Мені вже набридло тут сидіти.

— Зараз, люба моя! — відповіла радниця,— я тільки, з вашого дозволу, взуюся. Бо я, знаєте, трохи була лягла.

Вітальня, звичайно, була порожня. Дами посідали біля каміна. Радниця Шпац почала вишивати квіти на канві, дружина пана Клетеріана також кілька разів стьобнула голкою, тоді опустила шитво на коліна і, спершись на бильце крісла, замріяно задивилась кудись у порожнечу. Нарешті вона зробила якесь зауваження, для якого не варто було навіть розтуляти рота; та оскільки радниця Шпац перепитала: "Що ви сказали?" — то їй, на свій сором, довелося повторити всю фразу. Радниця Шпац ще раз перепитала:

— Що ви сказали?

Але тієї миті з передпокою почулася чиясь хода, двері відчинилися — і в них з'явився пан Шпінель.

— Я не буду вам заважати? — запитав він лагідним голосом, ще не переступивши порога; він дивився тільки на дружину пана Клетеріана, якось плавно подавшись уперед тулубом, ніби ширяв у повітрі.

— Ну чому ж? — відповіла молода жінка.— По-перше, ця кімната призначена бути відкритою гаванню, а по-друге, чим же ви нам заважали б? Я певна, що вже набридла пані радниці...

На це він нічого не сказав, тільки всміхнувся, показавши свої спорохнявілі зуби, і, ніби спутаний, відчуваючи на собі погляди дам, підійшов до заселених дверей; там він зупинився й виглянув надвір, досить неввічливо стоячи до дам спиною.