Король Матіуш на безлюдному острові - Корчак Януш

Матіуш висмикнув скривавлену руку й засунув її в кишеню.

— Ти що там робиш? — підозріло запитали солдати, які осторонь грали в карти.

— Канарку салатом годую, — з удаваним спокоєм відповів Матіуш.

— От дурник! Здохне вона в тебе, — засміялися солдати, не перериваючи гри.

Матіуш зрозумів — відкладати втечу не можна: отвір можуть виявити. Спасибі собаці, що хапнув його за руку й попередив про небезпеку. Картярі все ж звернули увагу на те, що Матіуш чимось схвильований, і стали частіше поглядати в його бік.

"У вівторок тюремний санітар з'явиться стригти нігті й побачить покалічену руку. Що я йому скажу?" — роздумував Матіуш. І він виразно уявив собі, як важко розраховувати на успіх, скільки небезпек і несподіванок попереду. Але це його не розхолодило, а, навпаки, додало ще більше рішучості.

Сьогодні вночі!

Відразу після вечері, пославшись на головний біль, він ліг у ліжко й залишив кватирку відчиненою. Сказав, що задушливо. Лежачи з головою під ковдрою, він нетерпляче чекав зміни нічного караулу.

Раптом двері камери відчинилися. На порозі — начальник в'язниці і представник ради королів.

— Ваша величносте, збирайтеся. За годину вирушає потяг до місця вашого заслання. Ось вирок із печаткою й підписами королів.

Матіуш, не промовивши жодного слова, встав і почав одягатися.

"Усе одно сьогодні вночі втечу", — думав Матіуш, укладаючи речі у валізу.

Усе пішло прахом. Отвір готовий, але який у ньому сенс, якщо він ніколи більше не потрапить у сад.

Інший би на його місці зневірився й остаточно втратив надію. Та тільки не Матіуш. Він зрозумів: найголовніше — наважитися. Інше — дрібниці! Якщо навіть доведеться втікати по дорозі, все одно підготовка до втечі не минула для нього дарма. Він навчився володіти собою, бути розсудливим і обережним. Не шав, як це висловити, але відчував: основне — підготувати себе внутрішньо, щоб серце, мозок, воля були тобі слухняні, а все останнє — додасться.

І Матіуш не занепадав духом.

Збори були недовгими. Начальник в'язниці ні на мить не залишав Матіуша в кімнаті самого, а коли під'їхала машина, попросив написати в книзі відгуків, що він, Матіуш, не має до нього претензій.

— Вашій величності це нічого не коштує, а мені може знадобитися.

Матіуш погодився. Принесли чорнильницю, папір, ручку, і Матіуш написав:

Цим листом свідчу, що не маю претензій до начальника в'язниці. Він сумлінно виконував свій обов'язок. Коли перед війною я заарештував міністрів, він стеріг їх, бо така була моя воля. А після війни він стеріг ув'язненого № 211, бо такий був наказ королів-переможців, і навіть не помстився мені за розбиту вазу. Отже, він виконує свій обов'язок, а я — свій.

Король Матіуш Перший.

Представник ради королів розписався в тюремній книзі, що отримав Матіуша у повній цілості. Покінчивши з формальностями, вони сіли в машину й виїхали з тюремних воріт.

Так хотілося хоч би одним оком поглянути на свою столицю. У театрі якраз закінчилася вистава, і люди розходилися по домівках. Ніхто, звичайно, не здогадувався, що в автомобілі, який мчить вулицями, їде король Матіуш. Важливих злочинців завжди возять уночі, щоб ніхто не знав. З театру йшли лише дорослі — і жодної дитини.

"Хитрі, дітей, мабуть, спати повклали, а самі розважаються", — подумав Матіуш сердито.

Поруч на сидінні дрімав представник ради королів. "Відкрию дверцята і втечу".

Ні, нічого не вийде. Удень, коли на вулицях кишить дітвора, втекти легко. І потім, як на зло, яскраво горять ліхтарі й на кожному розі стовбичить поліцейський.

На вокзалі обстановка також не сприяла втечі: представник ради королів швидко провів Матіуша через залу очікування і вивів на перон прямо до вагона першого класу. Поїзд через п'ять хвилин вирушав за кордон. Увійшовши до вагона, представник ради поставив біля вікна валізу, на валізу — клітку з канаркою.

— Ну, а тепер — спати!

"Він що, прикидається чи справді такий сонько?"

Ні, полковник Дормесько не прикидався. Іншого такого сонька не було у всьому четвертому артилерійському дивізіоні, у якому він служив. І четвертий дивізіон пишався ним.

Ще в школі він солодко спав на уроках. Але ніколи не хропів, тому вчителька не помічала цього і вважала його зразковим учнем. Писав він без помилок, читав теж пристойно — на четвірку з плюсом (під час диктанту й на уроках читання не дуже поспиш — заважають), зате на уроці математики він відсипався. Товариші сміялися з нього, але він не ображався: характер у нього був поступливий.

Одного дня заснув він на уроці природознавства. На цих уроках спалося якось особливо добре: стояла мертва тиша, до того ж монотонний голос учителя заколисував, і очі самі злипалися.

— Ну, Дормесько, повтори.

— Він спить, пане вчителю.

Сусід штовхнув його ліктем у бік. Дормесько схопився — стоїть, очі протирає.

— Ну, що тобі снилося? — запитує вчитель.

— Величезний мурашник.

Хлопці засміялися, а вчитель сказав:

— Твоє щастя, що тобі приснився сон із природознавства, а то вліпив би тобі запотильника.

Якось, коли Дормеську було років шістнадцять, до них у гості завітав відставний капітан.

— Головне в житті — це покликання, — повчав він. — Любиш малювати — будь художником! Любиш співати — співай! А в армії головне — дисципліна й беззаперечна покора.

— Ну, добре, — говорить нещасний батько Дормеська, — а як бути, якщо хлопчик найбільше у світі любить спати?

— Якщо хлопчик — сонько за покликанням, повірте мені, він не пропаде. Бо головне в житті — покликання;

І старий виявився правий: Дормесько пішов служити в армію, і там не могли надивуватися його відвазі. В атаку його не посилали — для цього він не годився, зате в обороні був незамінний. Накажуть: "Стій на місці! Ні кроку назад!" — Дормесько окопається зі своїми солдатами і, хоч земля трісни, не рушить із місця.

— Страшно було? — допитуються товариші.

— А чого боятися? Двом смертям не бувати, а одній не минути. Дружини в мене немає, плакати нікому.

Дормесько був затятим холостяком і терпіти не міг дітей.

— Шумлять, кричать, тупотять, пустують. Маленькі ночами спати заважають, великі вдень не дають спокою.

Він любив ходити в гості, але будинки, де були діти, обходив за версту. Ось чому, коли шукали, кого б послати з Матіушем на безлюдний острів, вибір упав на нього. Справді, відповіднішої людини не знайти: полковник, та ще й дітей ненавидить.

Чин полковника Дормесько отримав за оборону Четвертого Форту Смерті, найважливішого у фортеці. Сорок чотири рази кидався ворог в атаку, але Дормесько не відступив ні на крок. Щоправда, командування не поскупилося на порох — знали, ворог не пошкодує сил, щоб захопити важливий форт. Дормесько віддав наказ: "Стріляти безперервно день і ніч".

І ось солдати стріляють, а Дормесько спить. Як відомо, заважає лише раптовий шум, а до безперервного людина звикає і перестає його помічати.

Скоро надійшло підкріплення, і ворог був переможений.

— Покликати до мене відважного захисника Форту Смерті! — наказує головнокомандувач.

— Ніяк не можна. Не веліли будити, — відповів недотепа-денщик.

Так Дормесько став полковником. А зараз він розвалився на м'якій полиці і спить, посвистуючи носом: "Ф'юїть, ф'юїть, ф'юїть, ф'юїть".

"Почекай, ти в мене посвистиш!" Матіуш підкрався навшпиньки до дверей, відсунув їх і зазирнув у шпаринку.

Справи невтішні: у коридорі вартовий. Матіуш зачинив тихенько двері й нечутно підійшов до вікна. Як приємно, коли на вікні немає грат. Але як воно відчиняється? Унизу товстий шкіряний ремінь невідомого призначення. Угорі теж шматок шкіри. Матіуш прикрив клітку рушником: боявся, щоб канарка не заспівала. Потім поставив клітку на підлогу, заліз на валізу й почав пробувати відчинити вікно. Потягнув ремінь униз — скло ні з місця; підштовхнув догори — трохи подалося і застрягло. Якщо розбити вікно, полковник прокинеться. Ага, пригадав: якось при ньому відкривали у вагоні вікно. Тоді він і гадки не мав, що це, як і будь-яке інше знання, може знадобитися в житті.

І ось, піднявши скло трохи вгору, він потягнув ремінь на себе й воно опустилося. У купе увірвався гучний перестук коліс. Матіуш поглянув, чи високо. Нічого, вистрибнути можна. Треба лише станції дочекатися.

А далі що? Грошей немає. І без їжі до столиці не дістанешся. Може, у стрілочника сховатися? Добре, що він відвідав його, повертаючись із війни. Добра стрілочниця напевно його не видасть.

Полковник неспокійно заворушився уві сні, і Матіуш поспішив зачинити вікно. Як би сонька не розбудив холодний вітер!

А полковник натягнув на голову шинель і продовжував спати.

"Це мені на руку", — подумав Матіуш.

Час тягнувся нестерпно повільно. Матіуш боявся прогавити станцію. А може, не варто чекати? Він пригадав виснажливі походи під час війни й подумав: "Зараз мені не хочеться спати, але раптом сон зморить мене під ранок? Тоді прощавай свобода!"

Два полустанки, станція. Ні, не та. Знову полустанок. Нарешті його станція! Відчинити вікно й вискочити було справою однієї хвилини. І ось він уже біжить уздовж насипу, а попереду в мороці мерехтить світло у вікні стрілочника. Матіуш мчить щодуху.

Свобода!

З обережності він сховався в сарайчику й чекає: може, помітили, як він вистрибнув у вікно, і кинулися навздогін? Ні, все спокійно, потяг рушив зі станції.

"Нехай начальник в'язниці виконує свій обов'язок, а я — свій", — сміючись, подумав Матіуш.

Сонько-полковник продер очі, лише коли потяг під'їхав до кордону. Дивиться: вікно відчинене, а Матіуша немає.

"Добра справа! Утік! Адже мені наказано доставити його на безлюдний острів. Як же я його доставлю, коли він утік? Здається, йому чітко було сказано: спати! Нечувана справа! Хлопчисько посмів не послухатися мого наказу! Що робити? Стріляти? Але з чого? Гармати немає. І в кого! І як стріляти без наказу?"

Полковник Дормесько вийняв із портфеля наказ і прочитав:

Після отримання цього полковникові Дормеську негайно належить передати командування капітанові, а самому з'явитися в столицю й відвезти Матіуша з речами на безлюдний острів. Сухопутним і морським властям ставиться в обов'язок надавати полковникові Дормеську всіляке сприяння. Після повернення наказуємо подати рапорт.

— Ну гаразд, відвезу на острів канарку й валізу, а після повернення подам рапорт, — розсудив полковник.